Про фільм — лауреат міжнародних фестивалів документального кіно DOK Leipzig та Docudays UA «Люди, які прийшли до влади» вже висловилися всі, хто його бачив. І в програмі фестивалю в Києві, й під час його туру в рамках мандрівного Docudays UA містами України. Надто ж запам'ятався показ у Миколаєві, коли студенти Педуніверситету імені Сухомлинського вийшли з зали, додивившись фільм хіба що до половини. Деякі ЗМІ подали цей факт як протест проти «сепаратистського кіно».

До 3 грудня, коли фільм Олексія Таринського й Томаша Рафи став доступним в онлайн-кінотеатрі на сайті DOCU/SPACE, таку думку можна було сприймати схвально. Зрештою, йшлося все-таки про вияв антисепаратистських настроїв у регіоні, де вони й досі чи не переважають. Мовляв, от які молодці!

Проте «Люди, які прийшли до влади», — геть не апологія сепаратизму, як здалося декому. Ті, хто назвав це кіно «сепаратистським», навряд чи бачили фільм. Або ж, у кращому разі, дивилися його з погляду нинішнього стану речей. Тоді, коли величезна частина українського суспільства не сприймає захопленого бойовиками Донбасу як українську територію, а мешканців, що опинилися в окупованих зонах, проклинає за заклики «Путин, введи войска!». Так значно простіше жити — коли світ поділено на своїх і чужих. Адже тоді свої постають героями, а чужі — зрадниками за сочевичну юшку. Про них краще зовсім забути, витіснивши з пам'яті все, що відбувалося на Донбасі навесні 2014-го.

А тим часом кіно — лауреат міжнародних фестивалів про права людини наполегливо цю пам'ять повертає. І зусилля його авторів тим цінніші, що йдеться про Соледар та Слов'янськ, міста, що пробули під владою заїжджих московських реконструкторів та їхніх місцевих посіпак буквально кілька місяців — до липня. І, як ми знаємо, досить швидко забули про всі свої референдуми, страх перед бандерівцями та інші міфи московської пропаганди. Але це все ми знаємо тепер. Тоді ж, у березні — квітні 2014-го, оператор Томаш Рафа знімав свої кадри з Донбасу буквально з ризиком для життя. І це не порожні слова. Бо навесні 2014-го ніхто не знав, чим, коли й чи взагалі закінчиться «...перетворення соціального протесту на збройне повстання, підтримане прихованим іноземним вторгненням» (цитата з анотації до фільму на сайті DOCU/SPACE).

Не можу погодитися з авторами щодо соціального протесту в окремо взятих населених пунктах Донбасу, де вони знімали своє кіно. Бо те, що вони показали, має всі ознаки типового політичного протесту. З усіма монологами місцевих мешканців, готових до кінця захищати рідний край від бандерівців, які руками турків будують для них концтабори під Полтавою.

Не знаю, чи можна вважати чеснотою фільму відсутність закадрового тексту. Із того, що можна було би назвати авторськими коментарями, тут є дві титульні фрази на початку стрічки. Одна про те, що 1 березня 2014 року Рада Федерації РФ дала згоду на застосування ЗС РФ на території України. Друга, через кілька кадрів, — що місцеві мешканці блокують просування техніки ЗСУ на територію «повсталого» Донбасу. Саме ця відсутність коментарів і дозволяє тлумачити фільм діаметрально протилежно. «Свої», ті ж самі студенти миколаївського вишу, серед яких, припускаю, багато переселенців із окупованих територій, побачивши знайомі кадри з блокпостами сепаратистів, які не пропускають техніку ЗСУ, побачили в них страшне нагадування про найпекельніший період свого життя. Який вони, будучи юними, коли життя попереду здається нескінченним, воліли би забути як страшний сон. Інші, «чужі», можуть ухопитися за цю безсторонню роботу телекамери як за доказ «народного повстання проти київської хунти». На позір, це справді так. Тим паче підтвердження того, що перетворення «соціального протесту» на збройне повстання підтримується «прихованим іноземним вторгненням», у 17-хвилинному фільмі ніде немає. Навпаки, є кадри, де мирне населення залюбки фотографується на сходах адмінбудівлі з «захисниками» в камуфляжі, прикрашеним георгіївськими стрічками. Є матусі з дитячими візочками, які спокійно ходять вулицями поряд із тими самими камуфляжними захисниками. Є місцеві мешканці, які щиро плачуть, спостерігаючи, як до якогось гранітного монумента невідомі прикріплюють роздруковані фото трьох загиблих юнаків. Тобто приховане іноземне вторгнення ніде й нічим не позначено. Якщо про нього й ідеться, то хіба що з вуст місцевих захисників «донбаської ідентичності» на адресу київської влади, яка, на їхнє глибоке переконання, намагається знищити Донбас за допомогою іноземних найманців. Тут уже згадані турки, які будують для місцевих концтабори під Полтавою, змушують хіба що гірко всміхнутися. Але уважному глядачеві не до сміху, надто ж якщо він зі «своїх». Річ у тім, що анонімний спікер, на повному серйозі розповідаючи, як усі його земляки готові дати будь-яку відсіч антинародній київській владі, робить надзвичайно цікаві, геть за Фройдом, обмовки. Проїжджаючи разом із оператором повз саморобні блокпости з мішками, деревом та іншими підручними засобами, він раптом каже, що захисники Донбасу від київської хунти не хочуть допустити, аби «оружие» з арсеналу в соляних шахтах «не попало в НАШУ армию». Так само співрозмовник і гід Томаша Рафи, сиплячи інвективи на адресу київської влади, прогнозуючи голод і холод в Україні, неіснуючій державі, раптово називає її «НАША власть». Ці обмовки страшенно красномовні. І, здається, лише задля них одних і варто було знімати цей фільм.

Бо вони показують, що жодних передумов для громадянської війни в Україні не було. Та її, власне, й не сталося. Бо насправді відбулося вторгнення російських «реконструкторів» у той-таки Слов'янськ. Хоча цього автори не показують. Але цього не можна поставити їм у провину, адже знімали вони лише те, що їм давали знімати місцеві «повстанці». Не можу тут не зауважити шикарно-іронічного кадру — на тлі неонової вивіски крамниці «Иллюзия» стоїть якийсь закамуфльований чи то БТР, чи то БМП (вибачте, не розуміюся на видах військової техніки) з написом «Народное ополчение Донбасса». Метафора, як на мене, дуже яскрава.

Композиція фільму «Люди, які прийшли до влади» бездоганно струнка. Спершу ми бачимо серйозних чоловіків, заклопотаних важливою справою побудови блокпостів від українських фашистів. Із коментарем молодика в бейсболці, який дуже поважно, на рівні професійного політолога, розмірковує вголос, мовляв, київська влада от-от почне озброювати своїх радикальних націоналістів. Ясно, тільки для того, щоби знищити всіх мешканців Донбасу, які з ними незгодні. Далі — більше. Минаючи вже згадані кадри про фотографування на сходах адмінбудівлі мирного населення з «захисниками» та їхні плачі на адресу загиблих, глядач спостерігає ескалацію істерії місцевих на похороні «народних героїв». Люди, вже добряче розігріті ефектом натовпу, де, за елементарними законами психології, одна фраза, кинута в скупчення людей, моментально підхоплюється сотнями, хором скандують: «Слава героям Славянска!». І тут до кадру потрапляє така собі типова українська пенсіонерка, яка чистісінькою українською каже: «От якби в нас усі були такими героями!».

А ще далі цьому натовпу хтось із притомних на той момент розпорядників похорону загиблих (не уточнюється, від чиїх рук вони загинули, та й узагалі, скільки їх, але присутніх, розігрітих ненавистю до вбивців, це не обходить) через гучномовець повідомляє — один із герої загинув не від кулі снайпера, як було сказано, а від ножового поранення. Бо це показала медична експертиза. Але така правда не потрібна натовпу, налаштованому на розтерзання гіпотетичних ворогів. І ось уже мегафон у розпорядника силою відбирає молодик у балаклаві. Останній істерично кричить, що він медик, і був у тому бою, де загиблого вбив снайпер.

Натовп реве: «Правду! Правду!». Тим часом камера переміщується в кабінет «народного мера», якого навмисно не титрують (о боже, я забула, як звали цього дивного чувака). Цей «народний мер» офіційно звертається до Володимира Володимировича Путіна з проханням захистити Донбас від злочинної київської влади. І це єдиний, окрім початкових титрів, натяк у фільмі на іноземне військове втручання. Куди красномовніші фінальні кадри, які й дали назву стрічці «Люди, які прийшли до влади». Якась немолода жіночка в помаранчевій жилетці, що їх видають комунальникам, іде до адмінбудівлі з розпачливими криками до тих, хто прийшов до влади (вочевидь, саме ці слова й стали назвою фільму), щоб вони пішли в село, де лежать трупи. «Пожалуйста, вы, власть захватившие, идите туда! Езжайте в село, там люди лежат! Мальчика убили!». Її довго ніхто не слухає, аж доки виходить сам «народний мер». Він (вибачте, знову не називатиму його прізвища, бо моя пам'ять його витіснила, як у тих миколаївських студентів), намагаючись з'ясувати, хто ця жінка, дає знак своїм людям із автоматами. Останні, під невідомо ким сказану фразу «Это провокатор!», волочать нещасну попід руки в адмінбудівлю. Фінал. Доля цієї жінки в помаранчевій жилетці залишається невідомою. Але з того, що ми знаємо про подальший перебіг подій, зрозуміло — нічим добрим для неї це не скінчилося.

Не покидає ще одне, можливо, найголовніше враження від перегляду. І це враження називається дивним словом «дзеркалення», яке вжив Юрій Макаров під час однієї з програм циклу «Війна і мир». «Люди, що прийшли до влади», хай же пробачать мене фанати всесвітньо відомого режисера, за стилем дуже нагадує фільм Сергія Лозниці «Майдан». Їх поєднує скрупульозне відтворення ескалації конфлікту без авторських коментарів. Але це лише на перший погляд. Адже операторам Лозниці ніхто не забороняв знімати Майдан у Києві впродовж усіх трьох місяців, відзначаючи всі реперні точки ескалації конфлікту, який зрештою переріс у реальне народне повстання. А по-друге, автори фільму «Люди, що прийшли до влади», знімаючи в Слов'янську чи Соледарі «народні заворушення», показали своєю незворушно-безсторонньою камерою лише пародію на потужну народну стихію Майдану. Яка спиралася на вимогу справедливості реальної, а не захисту вигаданої донбаської ідентичності, на кшталт «почуйте Донбас».

Проте «Люди, що прийшли до влади», — саме той випадок, коли, вдивляючись, за Ніцше, в безодню, починаєш відчувати на собі її погляд. Фільм Олексія Радинського й Томаша Рафи саме про це — можливість для всіх «своїх» побачити себе в дзеркалі антагоніста (вже колишнього, враховуючи локацію фільму). І саме цим він корисний. Бо говорить про те, що без зовнішнього втручання українці зроду не вбивали б одне одного. Але пояснити цю просту істину тим, хто втратив домівку на Донбасі, надзвичайно складно. І, можливо, саме тому Миколаївського педуніверситету так похмуро зреагували на цей фільм. Бо, здається, визначенням цільової аудиторії фільму в Миколаєві ніхто з організаторів перегляду не переймався.

Фото: скріншот із фільму