До радянських солдатів, котрі проходили строкову службу за кордоном, ваш автор непрямо дотичний. Так, у 1988 році мій однокласник і друг із українського міста Ніжин потрапив із військкомату спочатку в навчальну частину, розташовану в Парголово під Ленінградом, а потім - на Острів Свободи, Кубу, куди плив кілька тижнів на кораблі, перевдягнений, як і решта вояків, у цивільні костюми. Однакового кольору та фасону, до того ж усі хлопців однаково, під машинку, обкарнали військові перукарі. Кого хотіли обдурити радянські військові начальники, завантажуючи на пароплав кілька сотень стрижених пацанів, нехай і в цивільних костюмах - не знаю... Потім пішли листи, куди друг вкладав етикетки від дефіцитних консервів виробництва Ніжинського консервного комбінату: те, чого не було в наших магазинах від 1988 року, на Кубі входило в солдатський пайок. Нарешті, повернувшись із Острова Свободи навесні 1990 року, друг припер сюди купу презервативів, намагаючись трошки поправити своє матеріальне становище дрібним гендлюванням, також - згаданий уже цивільний костюм, кілька пар джинсів такої моделі, мода на яку прийшла до нас лише за кілька місяців, а ще - масу цікавих історій. Саме там, на Кубі, він навчився пити все, що горить, і нетверезих солдатів на гауптвахту саджали вкрай рідко. Також упритул познайомився з москітами та проституцією, причому до походеньок солдатів офіцери ставилися толерантно. Особливо вразила мене тоді розповідь про кубинських чоловіків, які працюють сутенерами своїх дружин, пропонуючи їхні послуги за кілька пар шкарпеток, нові солдатські труси чи тушонку.

Іншим разом, улітку 1991 року, ми, студенти факультету журналістики, відбували військові збори на полігоні під Білою Церквою. Там було радіо, і ми намагалися не пропустити випусків новин. Від цього залежала тривалість нашого безглуздого перебування тут: щойно зі Східної Німеччини офіційно почнеться виведення контингенту радянських військ, так звана військова повинність для нашого брата закінчиться. Військова база, де ми перебували, мусила стати для частини контингенту перевалочною. І щойно сюди прибудуть перші «військові туристи», нам наступного дня на «дембель». Перші криті вантажівки почали прибувати вночі два дні по тому, як відповідне повідомлення прозвучало таки по радіо і нам на плацу про це оголосили. На ранок ми з подивом побачили: майже 100% новоприбулих виявилися уродженцями республік Середньої Азії. Вони намагалися впарити нам польські косметичні набори, якими були затарені по самі вуха. Проте не на тих нарвалися: в нас самих грошей не було навіть на сакральні німецькі презервативи, а офіцери вимагали для себе половинної знижки, інакше «туристи» відповідатимуть за спекуляцію. Самі ж узбеки та киргизи охоче розповідали, як їх там, у «бундесі», запросто називали «русскими».

А головне - і для мого друга, і, я підозрюю, для «русских» узбеків служба на Кубі та в Німеччині виявилася пізніше єдиною можливістю потрапити за кордон, та ще й державним коштом. Тому така фраза з анонсу нового документального проекту Першого національного «Контингент», прем'єра якого відбулася 8 квітня о 10.00, цілком відповідає дійсності. Через те цикл і привернув мою увагу спочатку просто так, без наміру щось написати. Тим більше, що перший фільм циклу, «Острів Свободи», складається з кількох частин і, як я розумію, його показ ще триватиме. Проте що далі дивився, то частіше перечіпався об речі, котрі вважаю неприйнятними не лише для себе, а й для національного каналу, технічне покриття якого займає майже 100% території України.

Звісно, окремі меседжі можна (і, мабуть, простіше та правильніше) сприймати як висловлення особистої думки чи то автора проекту Сергія Братішка, чи ідеолога, відомого сценариста Марка Греся. Проте слово «холуї», вжите акордеоністом Яном Табачником на адресу українських журналістів у ефірі не найпопулярнішого каналу КРТ, теж можна вважати висловленням особистої думки, право на яку нібито мають українські громадяни. Тим не менше, воно зачепило журналістську громадськість. Навряд чи документальний цикл «Контингент», який, до речі, вийшов, як на мене, досить сучасним якісним зразком вітчизняної документалістики, матиме аналогічний розголос. Проте можемо вже говорити про певний вплив: адже прем'єрний показ (8 квітня) здобув для Першого національного максимальну частку 6,37% за аудиторією 18+. Очевидно, тема виявилася для багатьох українців такою самою близькою, як і для вашого автора.

Правда, я не певен, що програму намагалася дивитися молодь, але якщо дивилася, то напевне відкрила для себе багато нового. Мені здається, що манера подачі інформації, коли все старанно розжовується, тут доречна. Адже це я, сорокарічний чоловік із вищою освітою, котрий багато читає як у силу професійних обов'язків, так і просто для себе, щонайменше в загальних рисах знаю, хто такі Хрущов, Кастро, Кеннеді та Горбачов, що таке «показати кузькіну мать», за яких обставин і ким це було сказано, ну і, звісно - про причини виникнення Карибської кризи. Молодим фанатам Стаса Шурінса та Олександра Кривошапка це все по барабану. Але якщо говорити про загальновідомі речі так, ніби пояснюєш усе це немовлятам - це корисно. Для немовлят. Ну, ще старших школярів. Які цільовою аудиторією Першого національного все ж таки не стали.

Навряд чи варто називати окремою вдачею «Контингенту» старанний підбір дійових осіб, котрі коментують усе - від загальної геополітичної ситуації, до особливостей побуту, харчування та звичаїв радянських солдатів та офіцерів у часи проходження служби на Острові Свободи. Це не вдача - це лише ознака професіоналізму, фахового та сумлінного підходу до справи. Якщо хвалити авторів проекту за це, значить, автоматично доведеться визнати: професійний підхід на українському телебаченні - виняток, а не правило. Що буде докорінно неправильним. І якби не деякі моменти, котрі впадають в око та вухо саме через загалом професійний як для такого фільму рівень, на цьому можна було б закруглитися.

Але ось уже в першій частині, невдовзі після початку історії, за кадром звучить категоричне: «США стали жандармом Нового Світу». Правильно, про американську загрозу ми, сорокарічні, вже десь чули. А пенсіонери, котрі дивляться Перший національний, особливо - військові пенсіонери й досі вважають Америку світовим злом, підтримуючи в цьому Наталю Вітренко та вимагаючи повернення назад, у СРСР. Припустімо, частка істини в цьому є, Америка справді була і навіть тепер є для частини країн жандармом. Але в такому разі чому, говорячи про Радянський Союз, автори фільму зосереджуються на небаченій військовій моці тієї країни, забуваючи при цьому нагадати: СРСР теж до 1990 року був жандармом Східної Європи та частини африканських і азійських країн. Не кажучи вже про те, що свого часу, до 1917 року, жандармом Європи назвали Росію як імперію, і жандармські функції ця країна виконувала весь час існування Радянського Союзу для так званих братніх республік, упевнено домінуючи та називаючи всіх, хто думає інакше, буржуазними націоналістами.

Далі Марк Гресь так, ніби між іншим, згадує про товариша Сталіна у винятково позитивному контексті, та ще й упевнено заявляє: «Сталін не був параноїком». Залишки комуністів, котрі дивляться телевізор о 10.00, із цим повністю погоджуються. Значить, заохочувати арешти, гноїння в таборах та розстріли за вироками справді параноїдального змісту - це нормально, нічого параноїдального в такій позиції Йосипа Віссаріоновича немає. Сучасники визначали в Сталіна купу маній та фобій, серед них - манію переслідування. Про психічний стан Коби писали, пишуть і писатимуть безліч наукових робіт та статей у жовтій пресі. Проте для шанованої в колах сценаристів людини, Марка Вікторовича Греся, Сталін - не параноїк, а стратег і навіть державник. Тільки невідомо, інтереси якої держави він відстоював: тюремно-табірної, очевидно...

В одній із частин «Острову Свободи» чуємо досить двозначну фразу: «У 1979 році Америка почала кампанію щодо дискредитації Радянського Союзу». Виходить, до 1979 року в СРСР все було в шоколаді, сам він був зразком високого рівня життя, рівних можливостей для реалізації та демократичних свобод, а потім погані американці своєю пропагандою, своїми «голосами Америки», які глушило радянське КДБ, взяли і дискредитували таку прекрасну країну. Підмочили репутацію, зганьбили та оббрехали. Учасники програми, котрі коментують події, одягнувши для запису на телебаченні офіційні костюми та краватки, говорячи по Радянський Союз та контингент, зокрема, кубинський, невпинно повторюють «ми», «наша країна» тощо. Хоча Сергій Братішко обмовляється: на тій же Кубі українців служила лише третина, і то - не з власної волі, а тому, що штучно утворена країна послала. Отже, Радянський Союз - це все ще «ми» і «наше» для багатьох людей. Проте Радянський Союз - це не ми, не Київ і Україна: це Москва, Кремль. Ми для тієї країни були лише основним сировинним придатком. Ну, так, може, чесно зізнаватися всім: «Ми, сировинний придаток» чи щось у такому дусі.... Я не закликаю скасувати СРСР, ця країна існувала на карті світу лише 70 років, повернення не буде, як би хто не старався. Ностальгія є.

І поки «радянське» (в тому числі - контингенти радянських військ за кордоном) прямо асоціюється в частини громадян із «нашим» у цілому, без обмовок, деталей та нюансів, один Табачник буде називати людей холуями, інший Табачник - переписувати історію, заточуючи її на радянський позитив, пам'ятники Леніну стоятимуть, за зруйновані пам'ятники Сталіну будуть саджати людей. Взагалі, все, що унеможливлює критичне ставлення та критичну оцінку того, що відбувалося в Радянському Союзі, однозначно співатиме Радянському Союзу гімн. Як це проглядається, зокрема, в «Контингенті»: яка, мовляв, велика держава була - всім пістони вставляла... І офіційна державна політика України поки що таке ставлення до Радянського Союзу толерує. Не дарма фінальні титри кожної частини фільму такі: «Вироблено на державне замовлення».