Здавалося б, буцімто так. Розповідаючи про перебіг антитерористичної операції, ЗМІ повсякчас цитують керівних силовиків, посилаються на них, переповідають їхні слова. Інформація з перших рук? От тільки надто вже часто першоджерелами цих повідомлень виступають пости керівників силових відомств у соціальних мережах. Натомість посилань на офіційні релізи Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Служби безпеки України тощо майже й не пригадати.

Свіжий приклад. Новина: «Нацгвардия захватила российский БТР». «Аваков документально доказал, что террористам поставляется техника из России», - й посилання на «Фейсбук» Арсена Авакова. Ще одна новина: «Аваков подчёркивает, что захваченный бронетранспортёр прибыл из российской войсковой части, о чём свидетельствует учётная книжка БТРа. "Это для дипломатов и сомневающихся", - написал он на своей странице в Facebook и привёл фото документа».

Тому самому було присвячено й репліку міністра внутрішніх справ у блозі на «Українській правді «Кому ещё не хватает доказательств?». Ще один виступ у блозі на «Укрправді»: «Ложь и правда».

Усе це дуже добре. Відроджується традиція виступів політиків у ЗМІ - не лише інтерв'ю та синхронів, а й авторських текстів. Арсен Аваков та інші високопосадовці демократично й оперативно інформують широку громадськість про стан справ, про поточні події. Вони йдуть у ногу з часом, використовуючи всі наявні канали поширення інформації.

Але є й зворотній бік цієї ситуації. Що таке соціальні мережі? Це сфера приватної комунікації. Солідним і респектабельним джерелом інформації вони не є за визначенням - бо їх не створювали для того. «Для дипломатов и сомневающихся», - написав Аваков на своїй сторінці. Але що можуть зробити з тією інформацією дипломати? Взяти до відома - так, можуть. Офіційно послатися на запис у «Фейсбуку» - ні, не можуть. Використати як офіційний аргумент у відносинах із тією ж таки Росією - тим паче не можуть, бо хіба мало хто й мало що може заявити у приватному спілкуванні, яким і є «Фейсбук»? Дипломатична нота, офіційна заява Міністерства закордонних справ, чи Міністерства внутрішніх справ, чи ще якоїсь офіційної установи, слідчої комісії, зрештою - все це були б аргументи; пост у «Фейсбуку» - ні. А от із офіційними джерелами інформації в нас відбувається щось не надто зрозуміле - точніше, майже нічого не відбувається.

Чи є знайдена облікова книжка БТРу доказом? І так, і ні. Первинним доказом, свідченням - безсумнівно, є. На остаточний і беззаперечний доказ вона може перетворитися тільки після того, як експертиза підтвердить її автентичність. А чи міністр внутрішніх справ того не знає? Тобто, перш ніж вести мову про доказ без визначення «можливий» або «ймовірний», треба було провести певну офіційну процедуру - й офіційно ж оприлюднити її результати. І це стосується далеко не лише цього прецеденту.

Зрештою, чи не через те й спостерігаємо ми сьогодні так багато неточної, передчасної, перебільшеної, суперечливої інформації, що наші офіційні особи віддають перевагу інформуванню суспільства через соцмережі, а не в офіційний спосіб?

Західні політики теж поширюють інформацію через соцмережі? Так. Але яку? Пригадаймо епопею зі псевдоєвроінтеграцією Януковича. Тоді, восени й на початку зими, ЗМІ мало не щодня цитували пости в соцмережах Штефана Фюле, Карла Більдта, Радослава Сікорського, інших європейських політиків. Але що то були за висловлювання? Це були оціночні судження, причому суто власні, приватні. Подеколи - факти, але такі, що вступали в колізію з офіційною позицією Євросоюзу та країн - його членів. Пригадаймо резонансне грудневе висловлювання Фюле про те, що ЄС призупиняє переговорний процес із Україною - хоча я й дотепер схиляюся до того, що переклад із англійської був не зовсім чітким, і Фюле мав на увазі, що «переговори призупинилися», тобто «загальмували». (До речі, це реальна проблема Євросоюзу, та й не лише його: дуже частими є ситуації, коли ані для промовця, ані для аудиторії англійська мова не є рідною, але виступи відбуваються саме нею. Цю обставину мусять мати на увазі й ЗМІ.) Так от, офіційно ані про яке призупинення ЄС не заявляв, офіційно його позиція залишалася незмінною. А слова Фюле? А вони словами й залишалися - зважаючи на місце й спосіб їх оприлюднення.

У соцмережах виступали громадянин Більдт та громадянин Фюле, але не міністр Більдт і не єврокомісар Фюле. В офіційно-дипломатичному розумінні їхні слова в соцмережах не важили нічого.

А тепер дозвольте трохи приватного. Моя дуже давня й дуже добра знайома, що нині живе у Нью-Йорку й працює в банку, у свої сорок чотири їздила на роботу на роликах - бо вважала, що так найзручніше. Але на порозі банку вона залишала ролики й перевзувалася в туфлі - попри те навіть, що, можливо, банківськими коридорами пересуватися на роликах було б також зручніше. Отак і з нашою проблемою: виступи в соцмережах і в офіційному контексті мають різну мету, різне застосування й різне призначення - й не можуть підмінювати одне одного. Що мені нагадує нинішня фейсбукова публічність - то це ситуацію одразу після Помаранчевої революції. Тоді теж публічність вирувала через край, але й тоді вона була не такою й не там, де треба; тоді вона теж була переважно приватного характеру й, відтак, «повз касу». Чим вона закінчилася, у що виродилася - про те краще вже не нагадувати.

І дозвольте трохи резонерський висновок: допоки наші владні мужі не відрізнятимуть, не відмежовуватимуть офіційного від приватного, людину Себе від посадовця Себе - вести мову про перезавантаження влади буде дуже й дуже передчасно.

Фото - www.dw.de