Нещодавній випадок, коли українські ЗМІ неправильно сприйняли аплодисменти в залі суду та оголосили про звільнення народної депутатки Надії Савченко з-під варти, чим поширили хвилю неправдивої інформації, засвідчує: фейки в українському медіапросторі з’являються та розповсюджуються не лише з чиєїсь злої волі, але й через просту неуважність журналістів.

Як не потрапити до фейкової пастки, на лекції в рамках правозахисної програми кінофестивалю Docudays UA розповів головний редактор «Громадського радіо» Кирило Лукеренко.

Що таке фейки, кому вигідно їх поширювати, як розпізнати обман у перенасиченому інформаційному просторі та що робити, якщо сам оприлюднив неправдиву інформацію, — далі у прямій мові.

Фейк — це завжди обман, навмисний чи ненавмисний. Люди по-різному сприймають визначення фейкових новин. Хтось вважає, що це навмисно зроблені новини, пропаганда, напівправда, спецоперація, маніпуляції або просто неточність. Можна дискутувати, але фейки — завжди обман. Частіше — навмисне створений із метою маніпуляцій. Тому будь-яку новину потрібно перевіряти.

Фейки може бути викрито, але інколи вони назавжди залишаються в мережі та продовжують вводити в оману людей. Як-от «фотографія бабусі Собчак», яка насправді є фотографією бабусі кореспондента «Радіо Свобода» Антона Наумлюка, який розповів на своїй сторінці в соцмережі про її важку долю. Але після того, як хтось у мережі написав, що ця історія про жінку із Західної України — про бабусю Ксенії Собчак, в інтернеті залишилися фотографії саме з таким підписом, адже фейк було поширено багатьма виданнями.

Інколи в пошуках правди ми надаємо легітимності людям чи подіям, які є фейками. Як приклад — історія про іспанця Карлоса, який начебто працював в аеропорту «Бориспіль» диспетчером і бачив, як українські військові літаки супроводжували в польоті малазійський боїнг за хвилину до його падіння влітку 2014 року. Акаунт Карлоса у Твіттері, який наробив галасу і про який активно писали світові ЗМІ, тепер називається Людмила Лопатишкіна й містить абсолютно беззмістовні дописи про гори і брюнеток. Журналісти «Радіо Свобода» ніби знайшли особу, що вдавала себе диспетчером, і він розповів їм, що росіяни заплатили йому $48 тисяч за фейк. Тут теж можна сумніватися, бо він не зустрівся з журналістами особисто, а в чаті можна сказати що завгодно. Але принаймні «Радіо Свобода» опублікувало фото. Й іспанська мова, якою велося листування, виглядає грамотною. Думаю, на 50–70 % можна довіряти цьому розслідуванню, схоже, журналісти змогли копнути більше.

До речі, пізніше президент Росії Володимир Путін розповідав в інтерв’ю американському журналісту Оліверу Стоуну, що боїнг могли збити лише українські військові і про це є свідчення диспетчера з аеропорту «Бориспіль» іспанського походження. Тільки уявіть, що президент ядерної держави коментує ситуацію в країні і світі відповідно до того, що в інтернеті повідомляє бот.

Фейкові новини стають фігурою риторики, і тут виникає плутанина. Якщо Президент США Дональд Трамп називає газети The Washington Post або The New York Times виданнями фейкових новин, то це фігура мовлення, він так каже для того, щоби принизити їх і посіяти недовіру. Там працюють справді нормальні журналісти, так, у них є своя не прихильна до Трампа позиція, але він намагається від них відмежуватися і звинувачує в тому, що вони обманюють, брешуть.

У створенні фейків може бути зацікавлений будь-хто — від людей із почуттям гумору до політиків та урядів. Іноді це самі медіа — відзняти постановочний ролик, видати його за реальний, заробити грошей на YouTube.

Причин для фейків може бути багато: просто пореготати, із когось познущатися. Але частіше фейкова інформація вкидається для того, щоби підвести людей до таких рішень, яких би вони раніше не прийняли. Наприклад, Фейсбук таргетовано пропонував своїм користувачам певну інформацію, яка підштовхувала їх до вибору Дональда Трампа на президентських виборах. Це дуже неприємна історія, й засновник Фейсбуку Марк Цукерберг тепер змушений виправдовуватися, його звинувачують у страшних речах. Я не знаю, чи є соціальні мережі загрозою демократії, але створений для спілкування в родині Facebook перетворився на механізм, на якому заробляють гроші, який обманює, який таргетовано дає різні меседжі різним групам користувачів.

Ніхто не застрахований від помилки — «Громадське радіо» разом з іншими виданнями опублікувало фейкову новину про звільнення Надії Савченко. Це не значить, що всі передрукували інформацію з певного сайту (як писав один блогер), просто під час довгого зачитування рішення судді журналісти неправильно сприйняли одну з реплік і реакцію зали на неї. Таких видань було до десятка, а може й більше, серед них і інформаційні агенції, які мають перевіряти кожну крапку у своїх новинах.

У таких випадках треба дати спростування, а в самій новині слід вказати, що її було відредаговано, й вибачитися перед читачами. Але, як бачимо на власній практиці в «Громадському радіо», фейкову новину читають тисячі людей, а новину-спростування — усього кілька сотень. Тобто коли ми чесно пишемо, що помилилися, мало хто хоче це бачити — люди часто приходять в інтернет по гострі емоції, а не в пошуках правди.

Розпізнати фейк інколи дуже просто — потрібно просто уважно подивитися на головну сторінку сайту. Існують ресурси, які не приховують, що виробляють фейкові новини, наприклад, UА Review або «Le Шаркань» — відповідна позначка є внизу сторінки. Так просто люди розважаються. Є також спеціальні антифейкові сайти — StopFake, Insider, на яких можна перевіряти інформацію.

У мене є такий фільтр, який я називаю «на голову не налазить». Якщо ви бачите інформацію, від якої у вас волосся дибки, перепочиньте кілька секунд, перемкніть увагу на щось інше, попийте водички, видихніть, а потім повертайтеся до новини й починайте перевіряти.

Найважливіше в новій інформації — джерело. Завжди думайте про те, хто це сказав. Якщо це людина, яка хоча би раз раніше брехала, не варто довіряти. Якщо це інформаційна агенція й у неї є хороша репутація — це іншого роду джерело. Якщо це політик, ви маєте розуміти, що в нього є якісь опоненти, певні погляди і, можливо, йому теж не завжди можна вірити. Перевірте, хто є тією людиною. Наприклад, на Твіттері можна увімкнути фільтр і не отримувати сповіщень від людей без фото або електронної адреси чи телефону. Ми ніколи не побачимо цих контактів, але якщо хтось не хоче повідомляти свої дані Твіттеру, це завжди має викликати підозру — чому людина ховається й виставляє фото кошеняти.

Шукайте інші джерела. Особливо якщо новина важлива.

Перевіряйте на релевантність фото або відео, якими ілюстровано новину. Українські сайти часто зловживають — беруть невідповідні фотографії, аби привернути увагу, а насправді збивають із пантелику. Перевіряйте фото в Гуглі, шукайте — якщо цього фото немає у фотобанку, можливо, новина є правдивою.

Отже, фільтруйте, гугліть, шукайте лінки на першоджерела, телефонуйте особисто. Не сприймайте на слух, не вірте очам. Ви маєте розбиратися в репутації різних видань і одразу розуміти, вірити чи сумніватися. Якщо є заяви від місцевого блогера про певну резонансну подію, але немає від поліції — це дивно. Якщо є заява одного політика, потрібно знайти думку його опонентів.

Кожна людина має бути сама собі редактором, нести відповідальність. Інтернет і соціальні мережі дали кожному з нас можливість стати засобом масової інформації, сказати світу щось важливе, але кожен має бути так само й редактором і мати навички розпізнавання неправдивої інформації. Журналістів навчають цього, а інших — ні. І тоді хороша людина може поширювати інформацію з абсолютно лівих сайтів. На нас лежить відповідальність за те, що ми зрозуміли, або не зрозуміли.

Фото: Docudays UA