ПРОЕКТИ
12:00
П'ятниця, 22 Вересня 2017

Інформаційна війна не терпить недбалості

Що ми знаємо про справу Чийгоза зі ЗМІ? Які факти є надбанням широкої громадськості?
Інформаційна війна не терпить недбалості
Інформаційна війна не терпить недбалості

ЗМІ повідомляли, що російський суд засудив Ахтема Чийгоза за акцію протесту, що відбулася 26 лютого 2014 року. Але стоп. Так званий «договір про вступ Криму до Російської Федерації» було підписано лише 18 березня 2014 року й ратифіковано російською Держдумою 20 березня, а Радою федерації — 21 березня. Так звану «незалежність» Криму Росія визнала 15 березня 2014 року... Якщо навіть Росія вважає, що 26 лютого 2014 року Крим був частиною України, то з якого тоді права російські суди виносять вироки з подій, що відбувалися там і тоді?

Ба більше: сам по собі факт кримінальних проваджень у Росії стосовно подій, що мали місце в Україні й були її суто внутрішніми подіями — чи не свідчить він про те, що Росія поширює на територію України свою юрисдикцію? А якщо поширює, то чи не є це доказом факту агресії — прямим і очевидним доказом?

В анексованому Росією Криму засуджено Ахтема Чийгоза. Засуджено за буцімто екстремістські дії. Усі ми це знаємо, й репресивний характер російських судів, а тим паче у Криму й проти кримськотатарських активістів, не викликає в нас сумнівів.

Згадаймо: в багатьох українців є родичі та знайомі в Росії. Інформаційна війна точиться й на цьому рівні — у формі суперечок, бажання довести правоту української позиції й неправоту російської. А ще у формі викладення фактів, які росіянам невідомі, бо російські ЗМІ про них не повідомляють або повідомляють викривлено.

Й от уявімо: точиться така суперечка «на мікрорівні». Ви кажете: «Судилище над Чийгозом — це репресії! Це — переслідування! Це — порушення прав людини!». А ваш російський співрозмовник вам заперечує: «Але ж Чийгоз і справді діяв як екстреміст!». І додає купу глибокодумних міркувань про те, що, мовляв, можна ж було протестувати відповідно до закону, без екстремізму — тоді б, мовляв, його й не засудили.

І... от що ви будете робити далі? Чим заперечуватимете? Глибокою вірою у власну правоту? На жаль, віра — не доказ і навіть не аргумент... Матимете ви, щоправда, ще й інший вихід — вибачитися й сказати, що вам потрібен час на детальне вивчення питання: мовляв, спробую щось знайти, а тоді вже повернемося до розмови якось згодом. Одне тільки лихо: від вашої переконливості — хоч би які дані ви потім знайшли — не залишиться ані сліду. Бо виглядатиме так, що ви маєте схильність до відстоювання того, чого до пуття не знаєте. Що ви берете на віру все, що вам скажуть. А ваш російський візаві чергового разу торжествуватиме — бо, мовляв, «от бачите, як вам там в Україні промивають мізки — не те, що в нас, у вільній і демократичній Росії!»

То справді: що ми знаємо про справу Чийгоза зі ЗМІ? Які факти є надбанням широкої громадськості — на рівні загального, а не спеціального знання? Що саме інкримінували кримськотатарському активістові? У чому саме побачили склад злочину? Що, тобто які його дії, витлумачили як прояви екстремізму? Як узагалі перебігали акції протесту, які Чийгозу інкримінують? А ніщо з цього переліку так і не стало широким надбанням. Поінформованість українців так і обмежується загальними міркуваннями.

Та й це ще не все — й навіть не головне. ЗМІ повідомляли, що російський суд засудив Ахтема Чийгоза за акцію протесту, що відбулася 26 лютого 2014 року. Якраз у розпал епопеї з «зеленими чоловічками».

Але стоп. Так званий договір про вступ Криму до Російської Федерації було підписано лише 18 березня 2014 року й ратифіковано російською Держдумою 20 березня, а Радою федерації — 21 березня. Так звану незалежність Криму Росія визнала 15 березня 2014 року.

Що з того випливає? А випливає те, що станом на 26 лютого 2014 року навіть Росія вважала і вважає Крим територією України. Станом на 26 лютого 2014 року навіть сама Росія вважає переважну більшість жителів Криму громадянами України.

Отут ми вчергове — котрого вже разу — стикаємося з тим, що буває інформація, яка без експертів перетворюється на художнє розпатякування. Яка без експертів є неможливою, бо стає неінформативною. Ніякою не інформацією.

Бо саме експерти мали би пояснити — та не лише пояснити, а зробити так, щоб це усвідомив кожен українець: якщо навіть Росія вважає, що 26 лютого 2014 року Крим був частиною України, то з якого тоді права російські суди виносять вироки з подій, що відбувалися там і тоді? З якого тоді права російське слідство розслідує, а російський суд розглядає події, що відбувалися не в Росії, а суб'єктами яких були не російськими громадянами? Які норми російського законодавства дозволяють це робити, й чи є взагалі такі норми? Якщо вони є, то як вони співвідносяться з усталеними міжнародними принципами права? Із міжнародним правом?

Але гаразд, припустімо, що Росія оголосила про «правонаступництво» та «спадкоємність» стосовно всього, що відбувалося на півострові до анексії, але до анексії не встигло стати предметом судового розгляду — зрештою, не закривати ж розслідування тяжких злочинів (справжніх)?

Тоді постає інше принципове запитання. Закон не має зворотної сили. А отже, розглядаючи справу про події 26 лютого 2014 року, навіть російський суд мав би розглядати її за українським законодавством! Причому не лише відповідно до норм Кримінального кодексу України й саме України, але й відповідно до понятійного апарату, притаманного саме українському законодавству. До українських тлумачень того, що є або не є екстремізмом, що є або не є організацією масових заворушень.

Чи так відбувалося нині? Чи так відбувалося насправді? Без експертів на це не дати відповіді. Але ж це є найпринциповішим моментом в усій цій справі! Усе решта — це так, додатки, деталізація!

... Слідчий комітет Російської Федерації розпочав провадження проти Арсенія Яценюка за його нібито участь у бойових діях на території Придністров'я. Так, для нас це — щось із серії «навмисне не вигадаєш»: важко уявити собі людину, чий публічний імідж був би настільки далеким від будь-чого військового. Але, знову ж таки: враження — не аргумент. Що ви скажете російським родичам-знайомим, як виграєте в них вашу локальну інформаційну війну? Та біс із ними, російськими знайомими: в самій Україні не так уже й мало людей, усе ще схильних вірити, бодай на рівні «а може, вони й праві», російській пропаганді.

І тут знову річ зовсім не у з'ясуванні, чи так уже безпомилково особлива прикмета «носить окуляри» вказує на Яценюка й саме на нього. Річ у тім, що, на відміну від Криму, Росія не анексувала Придністров'я. Й навіть, на відміну від Абхазії та Південної Осетії, не визнала його за незалежну державу. Росія офіційно вважає Придністров'я частиною Республіки Молдова.

А коли так, то з якого права російський слідчий комітет розглядає юридичний факт, що мав місце не на території Росії й суб'єктом якого були не громадяни РФ? Знову не обійтися без експертів, знову без них інформація перетворюється на базікання — й знову експертних коментарів не чути.

І це було так від самого початку російської агресії. Росія оголошувала про початок кримінального переслідування Турчинова, Парубія, Яроша, численних воїнів, що брали участь в АТО. Ніхто з них не мав російського громадянства, а те, що російські «правоохоронні» органи їм інкримінували, відбувалося не на території Росії. І щоразу поставало те саме запитання: з якого права, з якого права? І щоразу так потрібно було спокійне роз'яснення експертів!

Адже запитання як постало тоді, понад три роки тому, так і висить без відповіді донині: якщо російські «правоохоронні» органи беруться розслідувати й карати те, що відбувалося на території України, то чи не визнають вони тим самим, що українські воїни стріляли по комбатантах, тобто учасниках бойових дій, які були громадянами Російської Федерації й перебували на території України з волі Російської Федерації, а не лише з власної?

Ба більше: сам по собі факт кримінальних проваджень у Росії стосовно подій, що мали місце в Україні й були її суто внутрішніми подіями — чи не свідчить він про те, що Росія поширює на територію України свою юрисдикцію? А якщо поширює, то чи не є це доказом факту агресії — прямим і очевидним доказом?

Мовчать експерти, немає відповідей... Точніше, експерти, мабуть, і не мовчали б, але ж ніхто не дає їм слова!

Знання догматичне («бо так усі кажуть») і знання аргументоване (із фактами й висновками) — це різні типи знання. Першому досить легко зламатися — варто лише змінитися обставинам. Друге — переконане й незламне. Російська пропаганда не даремно годує свою паству фейками, а не лише догмами, не даремно поставила на потік виробництво фейків — щоб росіяни були впевнені, що оперують фактами, що їхні переконання є внутрішніми, а не навіяними. Самими лише загальниками й догматичними тезами російської інформаційної агресії не здолати.

Фото: YouTube

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
583
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop