Продюсери — брутальні товариші без спеціальної освіти, які на корню гублять все живе в кіно, зазіхають на свободу творчості окремо взятого митця і взагалі крадуть. Не так гроші (це навіть не обговорюється), а й славу і творчий потенціал сценариста, режисера, а заразом — усієї знімальної групи: від оператора до гафера й дольщика. Отак треба розуміти висновок відомої кінознавиці Лариси Брюховецької. Її думки з приводу незадовільного стану українського кіно опубліковані «Дзеркалом тижня» і вже обговорюються... хотів написати «кіноспільнотою», але вчасно зупинився. Й ось чому.

Кіноспільнота — поняття дуже широке. Вона складається з тих, хто колись знімав кіно, хто є теоретиком, а не практиком процесу, хто вивчає, досліджує та аналізує фільми — і безпосередньо виробників. Пані Брюховецька, будучи шанованою кінознавицею, чомусь не усвідомлює: не всякий, хто знайде кошти, здатен зробити достойне кіно. І навпаки — не всякий, хто робить кіно, в силу різних обставин може знайти гроші.

Ілюстрація першого твердження — фільм Віталія Потруха «Загублене місто», який вийшов минулого року й провалився навіть у дуже обмеженому українському прокаті. Опосередковано про причини сказав виконавець головної ролі Андрій Джеджула: «Я буду називати речі своїми іменами. Свого часу, ще за Януковича, було п'ять команд, яким Держкіно видало гроші для розвитку українського кіновиробництва. Офіційно на це виділили близько $700 тис. І жодна з цих груп нічого не зняла. Ми знімали все майже на ентузіазмі, закривали очі на усі побутові незручності, тільки б зняти. Гроші, які були, майже всі витратили на добру техніку». Отже, мати гроші, хай навіть невеличкі — ще не все. Треба ще вміти їх не освоювати, а витрачати правильно, з користю для кінцевого результату. До речі, маю для пані Брюховецької аналогічний приклад, але десятирічної давнини: фільм Івана Кравчишина «Прорвемось!», від якого в результаті відмовилася половина з учасників процесу.

Ілюстрація другого твердження — це вже про режисерів і стражденних сценаристів, за яких кінознавиця «вписується» у своїй статті-ляпасі найбільше. Мирослав Слабошпицький на сьогодні — чи не найтитулованіший український режисер. Світовий успіх фільму «Плем'я» — безпрецедентний. Але чи сам шукав гроші режисер, він же — сценарист? Слабошпицький виношував ідею та послідовно її втілював. Він, образно кажучи, на якомусь етапі свого життя сам зустрівся з грішми і, як творець, повністю виправдав витрати. Але процес контролювали продюсери, вони ж просували — і якісно просунули! — складну українську стрічку з простим сюжетом навіть в американський прокат.

Частина спільноти з різних причин не хоче розуміти: навіть авторське кіно в сучасному світі передусім продюсерське. Продюсер — той, хто знає й відчуває, кому й куди готовий фільм продати чи бодай запропонувати. Саме тому Лариса Брюховецька, свідомо або за Фройдом, протиставляє в своїй викривальній статті два світи, дві системи: кіно радянських часів і кіно часів нинішніх. Бо, цитата, «Держкіно за інерцією (запущеною попереднім Держкіно) й далі не виділяє фінансування кінопроектам студії». Пафос публічного виступу відомої кінознавиці зводиться до того, що Держкіно роздає державні мільйони кому завгодно, окрім легендарної студії. Тому студія імені Довженка занепадає. Це, на переконання пані Брюховецької, є частиною державної політики не лише нинішньої влади, а й попередніх.

Студія занепадає не тому. Часто будучи присутнім на неофіційних розмовах у професійних колах, де ці питання так чи інакше обговорюються, повторюся: легендарна студія занепадає через брак професійного комерційного менеджменту. Там дуже багато творчих людей, за який заступається пані Брюховецька. Але кіно на студії продавати не вміють і не хочуть. Також відчувається криза ідей, невміння й небажання організувати процес. Натомість навіть найкоротший фільм — це витрати, котрі в сумі складають річні прожиткові мінімуми двадцяти — тридцяти українських громадян. Хтось хоче освоїти кошти й закопати їх у пісок, взявши собі на зарплати? Окей, немає проблем. Але нехай такі бажання не ховаються за змову приватних студій-глитаїв проти державних структур, котрі бідують.

Все, що відбувається в Держкіно, Лариса Брюховецька навала піаром та суєтою. Проте не змогла знайти позитивного прикладу для контрасту ніде, окрім як у… 1960-х роках минулого століття. Конкретніше — в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Кінознавиця дорікає нинішнім марнославним виробникам кіно й тим, хто в Держкіно їм, так би мовити, підспівує: з приводу нагород, якими удостоєні фільми «Камінний хрест» Леоніда Осики та «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, не проводили прес-конференцій. У радянському Києві, ага. В СРСР, де не було практики прес-конференцій і взагалі якоїсь публічності, крім публічного каяття «ворогів народу» та «буржуазних націоналістів», у тому числі — в ефірі єдиного каналу центрального телебачення. Але якщо в СРСР у кіно не було продюсера, а фільми не пропонувалися дистрибуторам і кінотеатри не були у приватній власності, це не означає, що ті часи й ті практики треба нині зберігати, леліяти й повертати.

Лариса Брюховецька згадує успіх короткометражного фільму Марини Вроди в Каннах як приклад, коли творці обходяться без Держкіно й бюджетних коштів. Але зовсім без грошей команда, яка робила стрічку «Крос», не обійшлася. Як і без участі продюсера. Ніхто не заважає виробникам кіно докладати власних, незалежних від Держкіно, зусиль у виробництві та просуванні свого кіно, що, до речі, принципово роблять «Студія “Квартал 95”», Film.Ua, перелік можна продовжити.

Але так само ніхто й ніщо не заважає приватним виробникам не лише кооперуватися з державою, а й відшкодовувати кошти. Саме так вчинила згадана кінокомпанія Film.ua Group, перерахувавши Державній агенції з питань кіно України перший платіж у розмірі 1,5 млн грн, повертаючи вкладені раніше відомством кошти у виробництво фільму «Незламна». На що Пилип Іллєнко, голова Держкіно, зазначив: «Ці кошти акумулюються на спеціальному рахунку Держкіно та використовуються на проведення заходів із промоції та популяризації українських фільмів як в Україні, так і за її межами».

Те ж саме можна сказати про «Хайтарму» Ахтема Сеїтаблаєва, теж згадану пані Брюховецькою всує в пику діяльності Держкіно. Мовляв, державним коштом можна зняти багато стрічок і відрапортувати про це, але якість делікатно замовчується. Згоден, «Хайтарма» — явище, це орієнтована на широкого глядача історична драма, яка при легкій формі викладу висвітлює складну, болісну для сприйняття всіма, крім більшості громадян Росії, тему трагедії кримських татар. Але й успішний, хай суперечливий «Поводир» теж торкається непростих тем української історії. Одначе фільм створено за підтримки Держкіно. Інша річ, «Хайтарму» фінансував один приватний бізнесмен, і команда не мала затримок по грошах, що дозволило буквально видихнути стрічку, а «Поводир» знімався через пень-колоду десять років, що впливає на будь-які процеси. Так, «Хайтарма» мала певні труднощі з прокатом, але то вже залежало від власника готової стрічки.

Кінознавець може й повинен оцінювати готове кіно. І насправді не мусить аж так знатися на виробництві як у цілому, так і розуміти певні нюанси. Наприклад, що основна витрата бюджету — не завжди гонорари акторів та продюсера-глитая. Сучасна техніка забирає більше, а ще більше — з'їдається, в прямому смислі слова. Група щодня повинна їсти, а ще жити в нормальних умовах, аби відпочивати після дванадцятигодинного знімального дня. Ще зйомки — це бензин. І пальне потрібно не лише тоді, коли актори на майданчику. Тому продюсери, яких так ненавидить Лариса Брюховецька, шукають можливості отримати бодай бензин від приватних меценатів. Якщо вдається — закриваємо якусь частину того самого бюджету, яка не виділяється Держкіно.

Окремо хочеться згадати пункт зі статті пані Брюховецької, який стосується безпосередньо мене як сценариста. Знову цитую: «Порозуміння між чиновниками від кіно й продюсерами, які представляють приватні студії, склалося не випадково. Їх об’єднує властолюбство, нагода перетворити митця на залежну людину. Влада над митцем — це вбивство творчості, вільного духу». Захисник моїх інтересів Лариса Брюховецька має повне право мені не вірити, але за весь час (а це 17 років у кінотелевиробництві) я, сценарист, жодного разу не відчув на собі утисків із боку злобних вбивць мого творчого духу — продюсерів.

Ба більше: всі режисери, з ким мені пощастило і зараз щастить працювати, з тактом і повагою ставляться до сценаріїв мого авторства. А всі зміни, які вони вносять, викликані виробничими потребами (той самий бюджет, будь він проклятий!), необхідністю підточувати епізоди під локації, міняти рішення сцен залежно від типу актора, який грає ту чи іншу роль, навіть від погоди за вікном. Словом, усе це — цілком прийнятно, правильно й жодним чином не утискає мене як творчу одиницю. Тим більше — не є непереборним бажанням маніяка- продюсера чи самозакоханого режисера проявити свій потяг до необмеженої влади над конкретним Андрієм Кокотюхою.

Про що справді треба говорити вголос і багато писати — так це про брак сценаристів як таких. Котрі чітко знають, яку історію пропонують, готові взятися за адаптацію художнього твору або купленого формату. Розуміють: кіносценарій — це твір, написаний за певними правилами в чітко визначеному форматі. І свідомі того, що переписувати доведеться навіть у процесі зйомок, а до того фінальний драфт може й буде мінятися відсотків на вісімдесят від первинного. Готових не вгризатися зубами в кожне своє слово, захищаючи кожен епізод, на створення якого вбито півночі. Нарешті, треба говорити про брак режисерів, готових погодитися віддати створення сценарію комусь, крім себе, і працювати в спайці зі сценаристом.

Що ще важливо — згадані Ларисою Брюховецькою як зарубані проекти студії Довженка екранізації класичних творів «Грицева шкільна наука» Івана Франка та «Іван Босий» Валер'яна Підмогильного. З усією повагою, але — «Грицева шкільна наука» в кінотеатрах після навіть не «Гаррі Поттера», а «Івана Сили» та «Трубача»: пані кінознавице, ви серйозно? Про комерційний провал і відсутність фестивальних перспектив у фільму «Іван Босий» дозволю собі скромно промовчати.

Натомість екранне втілення цієї та іншої української класики вкрай потрібне — але тільки у вигляді навчальних посібників для українських шкіл. Не секрет, що через кіно нинішні діти сприймають інформацію краще. Тому просвітницька користь від екранізації хоча би згаданого твору Франка очевидна. Ось на такі — завідомо некомерційні, призначені для шкіл та вишів — стрічки держава може й повинна виділяти студії імені Довженка кошти. Припускаю: так її можна врятувати в нинішніх умовах, та й покійний Олександр Петрович навряд чи був би проти.

В Україні системні процеси виробництва фільмів лише на стадії створення. Заслуга Держкіно в цьому очевидна. Якщо перенесення процесів у публічний простір вважається кінознавцями піаром і це сприймається негатив, навряд чи вдасться довести зворотне. Але якщо не зупинятися тепер, процес розбудови індустрії — саме індустрії! — виробництва кіно в Україні в середньостроковій перспективі буде успішним. Тут буде місце всім: продюсерам, режисерам, сценаристам, державним коштам, приватному капіталу, іноземним інвестиціям і, безумовно, кінознавцям.

P.S. від редакції: ця колонка Андрія Кокотюхи написана у відповідь на статтю Лариси Брюховецької «Пітчинг, піар. Суєта», опубліковану 25 березня в «Дзеркалі тижня». Редакція «Детектора медіа» готова надати можливість висловитися з цього питання всім зацікавленим сторонам.

Фото — astar.tv