— Щоб казати, погоджуюся чи ні, треба визначити, що таке «криза суспільно–політичних ток–шоу».

— Тоді не погоджуюсь. Бо те, що правильним може видаватися мені, для більшості ­аудиторії може видаватися неправильним. І навпаки. Через суспільно–політичні ток–шоу вдається поширити інформацію, яка цікавить значне коло людей. І тому треба пробувати організовувати ділове обговорення важливих питань. У результаті не завжди, але вдається зрушити окремі теми і проблеми. Я прихильник практики постійних копітких зусиль, які згодом, через рік, а може, й два, спричиняють помітні якісні зміни. Усвідомлюю, що «Свобода слова» не в змозі вирішити глобальні проблеми українського суспільства. Це не під силу всім суспільно–політичним ток–шоу разом узятим. Але ці телемайданчики для обговорення мають бути.

— ...на загальнонаціональних каналах. Ми майже ніколи не згадуємо про проекти, які показують регіональні телекомпанії. В областях багато якісного телепродукту виробляють навіть ті, хто має слабке технічне оснащення. За наповненням їх можна називати кращими, за європейськими стандартами.

— Зміни із запрошенням гостей в ефір почалися значно раніше. Точка відліку — прихід до влади Партії регіонів. Реагуючи на політику владної команди, опозиція також змінила правила спілкування з журналістами. Якщо раніше можна було напряму працювати з багатьма політиками з будь–якого табору, запрошувати їх і часто отримувати згоду прийти на ефір, то тепер запрошення гостей майже завжди узгоджуємо з прес–службами партій, уряду, адміністрації Президента. З одного боку, це обмежує нас. З іншого — я часто знаходжу і в негативі позитив. Ті люди, які приходять на ефіри тепер, майже завжди, можна вважати, висловлюють офіційну точку зору або тих, хто при владі, або тих, хто з ними змагається.

— Ми не відчули ніякої реакції ні з боку опозиції, ні з боку влади. Але для мене це був момент, скажемо так, неприємний. Вважаю, з редакторського погляду, це було не до кінця продумане рішення, недоробка, за яку відповідаю насамперед я. Хоча можу аргументувати присутність Окунської у студії: того дня Власенко першим почав розмову про те, що його екс–дружину використовують для того, щоб організувати його переслідування. Втім, якби я не піддався спокусі зробити більше шоу, думаю, ефір би був трохи іншим.

— Свої правила диктують умови, в яких існує українське телебачення. Втім, необов’язково сприймати слово «шоу» як «видовище»: боксерські рукавички, концертний номер, білий чи чорний рояль, бійка. В англійській мові радіопрограма називається «радіошоу». Здавалося б, абсурд: радіо людина взагалі–то тільки слухає. Але це означає, що в уяві слухача почуті слова мають створити яскраву картинку. Шоу — це не стільки «видовище», як «показ» — з допомогою слів у першу чергу.

— Я не вважав конкурентами інші суспільно–політичні ток–шоу. Ми змагаємося. Кожна програма має свою ­цільову аудиторію. Свого часу, коли я прийшов працювати у «Свободу слова», я переживав через те, що від нас пішла­ частина глядачів. Бо комусь цікавий Савік Шустер. Частина аудиторії пішла,­ бо мовою проекту стала українська. (Так само, я думаю, не вмикали «Інтер» налаштовані тільки на російську мову глядачі, коли там з’явилася «Справедливість» з україномовною Анною Безулик).

Коли маємо в Україні велику кількість каналів — 12 чи 15 загальнонаціональних великих і трохи менших, які більш–менш постійно дивляться, — вважаю, і суспільно–політичних ток–шоу має бути більше. На 46 мільйонів населення було замало чотирьох великих ток–шоу, не кажучи вже про два, які лишилися. Інший аспект — на моє глибоке переконання, у нас дуже багато каналів, що заважає розвитку якісного телебачення. Бути їх повинно принаймні вдвічі менше. На мою думку, об’єднання так званих нішевих каналів було б комерційно вигідним для їхніх власників.

— Не сватали. Нікуди не сватали. Хоча пару разів мені казали, не буду уточнювати хто, про те, що, коли, бува, втратиш роботу, приходь. Поки є умови, я працюю на ICTV.

— На який термін зараз підписано договір про співпрацю з каналом?

— Останнім часом підписуємо договір на рік.

— Мені б дуже хотілося, щоб вийшло. Але боюся, що моє передбачення справдиться — і проект Анни глядач «Інтера» більше не побачить.

— Я не відкидаю припущення, яке ви зробили. Воно виглядає логічним, якщо проаналізувати все те, що відбувається в Україні останні 2–3 роки. З іншого боку, ймовірним є і бажання «Інтера», нових керівників і власників каналу позбутися конкурентів. Якщо на «Інтері» працевлаштовані Безулик, Кисельов і Шустер, це означає, що вони не з’являться на інших каналах. Я завжди казав: із чотирьох ток–шоу, які донедавна були в ефірі, «Свобода слова» — найкраща; а з чотирьох ведучих найкраща — Аня Безулик. На мою думку, «Республіка», яку вона робила на «5–му каналі», камерність проекту, — це був формат, в який органічно вписувалася Анна Безулик. Неймовірно велика студія з ускладненими декораціями, акцент на хронометражі у «Справедливості» на «Інтері», мені здається, були для того, щоб «потопити» ведучу, навіть якби там не змінилися власники. Хоча, можливо, мені так тільки здається. У будь–якому випадку зараз, думаю, відбуватиметься агресивне нарощування рейтингів «Інтера», робитимуть це з використанням усіх можливих методів, можливо, навіть за рахунок малих каналів групи. Найімовірніше, на головному каналі сконцентрують усі телепроекти, які є кращими чи вважаються такими. «Інтер» планує відновити якщо не авторитет, то вплив, який мав раніше, на загальний телевізійний процес в Україні.

— Роль власне цих ведучих, мабуть, перебільшується. Але програми, які вони робили і роблять чи в яких виступають як провідники, дійсно впливають на свідомість мільйонів глядачів. Я вже неодноразово казав, що найпростіше у програмі замінити ведучого, бо не один ведучий робить проект. За Кисельовим і Шустером стоїть або їх підтримує (і ставить на телевізійний п’єдестал) велика машина. За моїми оцінками, Шустер у кадрі працює краще за Кисельова.

— Не думаю, що роль медіа інформувати зміниться. Якщо умовно вимірювати рівень свободи в Україні: свободи нам бракує. Зокрема й тому, що ринок і галузь нездорові. Не може бути нездорове вільним. А тільки вільне може бути сильним. Але навіть якщо неповністю, але надходить із телевізора до суспільства інформація — функція частково зберігається. Взагалі, я проти визначення «четверта влада», особливо у нинішніх українських умовах. Якщо більшість людей, за результатами соціологічних опитувань, не довіряє жодній владі, то навіщо медіа так називатися?!

— Треба розрізняти самоцензуру і редакційне су­дження. Наприклад, від мене часто вимагають, щоб я оприлюднив свої політичні погляди. Але моє редакційне судження таке: поки я є ведучим політичного ток–шоу, я не можу казати, за більшовиків я чи за меншовиків, щоб не провокувати недовіру у певної частини гостей студії і глядачів.

— До речі, про кольори на «Телетріумфі». Багато хто трактував непотрапляння моїх слів у телеверсію церемонії нагородження як прояв цензури. Можливо, так і є. Але я схильний вважати, що це було непрофесійне редакторське рішення. Бо не було у моїх словах чогось уже такого, що варто було цензурувати. Навпаки, професійний редактор вхопився би за нестандартну цікаву промову.

Стосовно «Діалогу...» — це звичайна ротація. Я хотів би робити інтерв’ю з Президентом у прямому ефірі сам на сам.