Протягом усієї зими неодноразово від різних людей доводилося чути чи то мрійливе, чи то тужливе: «От, якби ж то легкий морозець — градусів п'ятнадцять-сімнадцять!» «От, якби ж то була нормальна погода — градусів двадцять-двадцять п'ять морозу!» Від одного добродія довелося навіть почути: «Пам'ятаю, в дитинстві бувало мінус тридцять дев'ять — як було добре на санчатах кататися!» Даремно було доводити, що в Києві -39 не було жодного разу за всю історію метеоспостережень: абсолютний мінімум становить -32 градуси, й така температура спостерігалася лише двічі, та й то кожного разу на кілька годин уночі.

Й от морози прийшли (винен у цьому, звісно ж, Порошенко, й цей аспект ми навіть обговорювати не станемо). Далеко не такі, про які мріяли мої співрозмовники — удень найнижче -11, уночі — одного разу -17. Й вулиці Києва одразу помітно спорожніли! А в людей, що зустрічаються на вулиці, на обличчях — що завгодно, тільки не велика довгоочікувана радість. «От, нарешті прийшла-таки нормальна зима — якби ж іще пару градусів морозу додати!» - міркував якийсь добродій на зупинці, притупцьовуючи на місці, повсякчас дмухаючи на руки в рукавичках і розтираючи собі все, що можна розтирати. Знову ж таки, аж такого задоволення його вигляд не випромінював.

І це була наочна демонстрація прикрого факту: жодні соціологи не дадуть вам відповіді на запитання, скільки українців живуть із переконанням, що вони — якісь не такі. Не такі, якими належить бути. Бо от вам мороз, за всіма правилами радіти й втішатися належить, а — дискомфортно.

«От раніше були зими! Сніжні, морозні! Це останніх років усе зіпсувалося!» - постійний лейтмотив зимової теми. Раніше, звісно, й СРСР був — тож і зими були відповідні, нормальні. От тільки чи не більшість людей, кажучи так, пригадують своє дитинство, й дитинство часто сільське.

А дитяча пам'ять — вибіркова. Що вразило, що врізалося у пам'ять — те й пригадується все життя, мов щось типове й звичайне. А час у дітей тягнеться довго. Тож це цілком могло бути протягом тижня один або два рази — а пригадується, мов ніби так було завжди.

А в сільській місцевості сніг лежить довше, ніж у місті. А, виходячи на вулицю, діти зазвичай не беруть із собою термометри, тож 2сніжна й морозна зима» - це цілком могло бути -1. А за температури -15, а тим паче -39, батьки дуже навряд чи так уже щедро відпускали б дітей кататися на санчатах. Але логіка проти стереотипів безсила.

От тільки стереотипи ці — навіяні. Бо «справжня зима» - це чималою мірою продукт радянських і пострадянських ЗМІ, саме вони навіяли багатьом погодні «нормативи». Нормативи зими в Росії — за звичайною парадигмою: усе, що в Росії — то норма; все, що в Україні відмінне від Росії — то збочення, аномалія.

Але гаразд: а що ж тепер? Візьмімо будь-яку ілюстрацію до зимової теми, будь-яку «типово зимову» картинку на будь-якому українському сайті. От конверт, виготовлений цієї зими «Укрпоштою» багатотисячним тиражем.

Що на ньому зображено? Українське село, українські хати? Щось вони підозріло схожі на російські ізби. Може, це — Карпати? Якісь вони, як для Карпат, лисі. Хіба що це — футуристична картина Карпат, коли ліси в них повністю повирубують.

А от — листівка, виробник — видавництво «Мистецтво», поважне й респектабельне.

Тут уже — ніяких Карпат. Дрімучий ліс, що підступає до самих осель. Сніги й сніги непролазні. Церква у стилі російського класицизму — в Україні подібної архітектури, та ще й у селах, практично немає. І — вже точно типові ізби. Оце й є українське «Мистецтво». Оце й є норма. Оце й є те, що має бути — і нині, й прісно, й вовіки віків.

От на таких прикладах — усюдисущих — і досі українців привчають до того, що є й мусить бути нормою...