Яка різниця, з чого пити: зі склянок, чи одноразових стаканчиків? – спитаєте ви.  Е-е-е ні, скажу я вам. Звук склянок, які цокаються, погодьтеся, створює  особливий настрій.

Дзінь - і тобі просто свербить швидше піднести до губ і влити в себе благотворну рідину, яка примушує кров швидше рухатися жилами, а мозок створювати міфи про те, який ти класний, величний, дотепний і неповторний, про те, що жінка. яка випадково зустрілася тобі в барі, найвродливіша і найромантичніша з усіх тобою знаних досі.

Коли навіть нема друга-пияка, то все одно наливаєш у склянку і вдаряєш легенько нею об стіну або об щось металеве і цей тихий звук створює той настрій, про який я писав вище.

Попри всю благодійність алкоголю, журналісту не можна пити, коли пишеш репортаж у номер. Бо алкоголь розм'якшує дисципліну. Хочу пишу, а хочу - не пишу. Хоча колись я спостерігав, як мій колега по «Молоді України» (була за совка така газета) Анатолій Зубков, похитуючись на стільці від випитого, фігачить репортаж просто на друкарську машинку. А  машинка це вам не комп’ютер, де можна помилки виправити. Тому треба було володіти особливою майстерністю, аби друкувати без помилок, щоб потім не довелося передруковувати.  Мабуть, алкоголь надихав мого колегуJ))

Зі мною теж траплялися випадки. коли я не встоював перед спокусою. Торік у січні я гасав Кишеневом, фотографуючи і збираючи матеріал про тамтешні проросійські протести, до яких був причетний і нинішній президент Молдови Ігор Додон. Правда, він там виглядав як на підтанцьовках у Ренато Усатого, але, бачте,  саме він видряпався нагору, а не Ренато, який обіцяв показати Америці кузькіну мать.

Разом з натовпом я пройшов кілометрів вісім, бігаючи вперед і назад з камерою в руках.  Повернувся до готелю увечері увесь мокрий від поту. Ніг під собою не чув.  А там мене чекала  пара пляшок вина, які ми купили разом з тамтешнім журналістом Сергієм Ільченком, котрого медіа-профспілка допомагала витягти незадовго до того з придністровської в’язниці, де він сидів за свої публікації.

Я думав, що ми вип’ємо це разом, але він  чомусь зіскочив. А пляшки так апетитно дивилися на мене. Ну хіба  можна   було втриматися? І я не витримав вихилив пару склянок чудового молдавського напою. Це в процесі написання репортажу десь тисяч на десять знаків.

Після висвітлення президентських виборів у Польщі 12 травня позаторік я травмував собі хребет. До речі, не пив там ні грама, хоча поважаю польську зубрівку і цитринівку. Коротше,  залетів до лікарні і лежав там прикутий до ліжка.

А там режим самі знаєте який. Ніякого алкоголю. І тут раптом  на порозі моєї палати з’являється моя стара приятелька, з якою ми не бачилися років сім. Я розпатякав про моє немічне становище у ФБ. Вона прочитала і вирішила піднести мені настрій.

Ми раніше частенько з нею засиджувалися у компаніях з коньяком. Ясна річ, що і сюди вона прийшла не з порожніми руками. Правда, пити довелося таки з одноразових стаканчиків, бо скляних там просто не було. Тепер вона живе в Австралії і повторити з нею  цей подвиг просто фізично неможливо.

Але навіть лежачи в лікарні, я з ліжка координував проект «Телекритики» (за часів старої команди) «Донбас: чесно», таке невеличке телевізійне  ток-шоу про війну і постраждалих від неї. Так ось мені на той момент необхідно було писати сценарій для нього. І що ви думаєте? Коньяк надихнув мене і я написав шедевр. Так мені здавалося після написання:))))

Війну я висвітлював не лише з лікарняного ліжка. Не зустрічав там п’яних журналістів, хоча припускаю, що вони були. Але зустрічав вояків напідпитку. Особливо один запам’ятався, який у готелі Бахмута, тоді ще Артемівська, стояв, похитуючись  біля ресепшена,  і просив нагадати йому номер його кімнати.

Але зі мною алкоголь на війні  таки зіграв  не те, щоб зовсім злий, але жарт. Одразу після того, як в липня 2014 лугандонська армія звалила з Краматорська, я там зустрів кореспондента «Газети виборчої» Петра Андрусечка, з яким востаннє перед тим  ми бачилися 18 лютого на Інститутській біля гори каміння, що його  нарубали повстанці для боротьби з ментами.

З’ясувалося, що ні мені,  ні йому не треба писати в номер. Домовилися  повечеряти з вином у готелі. Тоді всі ресторани і бари були зачинені.  Слава Богу, на вулиці Соціалістичній (сподіваюся, що  зараз вона інакше називається) був відкритий маленький продуктовий магазинчик. Ми купили там дві пляшки грузинського вина і всіляких наїдків.

У готелі, навпроти якого стояли два спалені тролейбуси, ми були поселені на сьомий  поверх. Ліфт не працював. Води не було. Для обмиву і змиву біля дверей наших кімнат стояли пластикові пляшки з водою. Правда, нам пощастило. З крану лилася тоненька цівка. Ми так сяк прийняли, якщо це можна  назвати, душ. І зійшлися у мене в кімнаті в передчутті трапези.

І тут виявилося, що ні в нього, ні в мене нема штопора. Два ботаніки не здатні були відкоркувати пляшки по робітничо-селянсько-студентському, стукаючи  денцем  об рушника,  притуленого до стінки.

Довелося нам спускатися з сьомого поверху. Ми прийшли до військових з проханням відкоркувати пляшки. Чоловік у камуфляжі шомполом довбав одну хвилин п’ятнадцять. Мабуть, в цивільному житті він теж був, як і ми, ботаніком. Просити про другу пляшку в мене совісті забракло.

Випили того вечора лише одну. А брак алкоголю, який звеселяє, компенсувався анекдотичністю ситуації, яка примушувала нас реготати. Я вранці мусив їхати і залишив невипиту пляшку Петрові. Сподіваюся, що він не залишив її в готелі.

Наші негаразди лягли в основу мого оповідання, яке так і називалося – «Штопор». Воно вийшло на «Дусі», додатку «Телекритики».

У далекому1993 році я працював у Монреалі на Міжнародному канадському радіо. У п’ятницю увечері колеги запросили мене до себе випити криваву Мері. Випили цілком помірковано.

Десь о першій ночі додому мене підвозив учасник того  дійства, приятель моїх колег. Він жив неподалік від мене і запропонував заскочити до нього перехилити ще трохи. Перехиляли ми до самого літнього сонячного ранку. Коли зійшло яскраве сонце він запропонував поплавати у басейні, що містився на даху його багатоповерхівки.

Я плаваю краще, ніж ходжу. Він виділив мені плавки. Довів до басейну, заштовхнув  туди, а сам злиняв. Я поплавав і видряпався на «сушу». Там загоряла якась пані, як зараз пам’ятаю, у чорному закритому купальнику. Навколо було купа вільних лежаків. Але я плюхнувся на сусідній з нею. Без жодних задніх думок. Думаю, що я був такий теплий, що в моєму просякнутому алкоголем мозку не могло бути не лише задніх, а взагалі жодних думок.

Просто спрацював інстинкт совєцького человєка, для якого черга це святе. Типу: шановна товаришко, я буду за вами.

Але ж та жінка була канадійка і, гадаю, зеленого поняття не мала про інстинкти совєцьких людей. Зате дуже добре зналася на так званих сексуальних аб’юсах, тобто домаганнях, про які регулярно писали американські і канадійські газети. Вони наполегливо повідомляли про судове покарання чоловіків, котрі не уміли приборкувати свою хтивість і прагнули жінок-феміністок.

Одне слово, та пані підскочила, як підкинута пружиною. Щось мені говорила. Гадаю,  розповідала все, що про мене думає, але, зважаючи на мій ейфорійний стан, я нічого не розумів. І пішла собі.

Коли наступного дня я прокинувся з головним болем у себе в ліжку, то з жахом подумав, що міг мати великі неприємності. Адже суспільство там дуже суворо засуджує не лише сексуальних маніяків, але і тих, хто, на думку суспільства, кидає на жінок хтиві погляди. Якби та пані виявилася більш рішучою і викликала б поліцію, то я б гірко каявся, що вирішив позмагатися із зеленим змієм.

Оскільки цього не сталося, то я не каюся. А  згадую про той випадок із сміхом. Адже сміятися краще, ніж сумувати або плакати Чи не так?