Занурення українців в стан тотального стресу здійснюється декількома інструментами.

Перший - це постійні загострення на фронті, що чергуються з періодами затишшя. Смикаючи людину, постійно створюючи їй проблеми і знімаючи їх, можна довести будь-кого до нервового зриву. А ще - вбити у нього здатність до мобілізації і волю до опору.

Другий - це створення внутрішнього напруження через заклики до майдану, організацію масових протестів, блокад що загрожують енергосистемі, іншими заходами, що створюють відчуття повної дестабілізації ситуації в країні і розвалу державних інститутів.

Третій - це пропаганда з боку «опозиційних» ЗМІ, які демонструють наше життя, як безпросвітний світ корупції, підвищення цін, руйнування економіки і всіляких «зрад» як з боку наших союзників, так і всередині країни. Коли людина відчуває, що у країни немає ніяких перспектив - мотивація до дії і боротьби вмирає.

Четвертий - це редакційна політика всіх українських ЗМІ, що приділяють значну місце в ефірі і на сторінках видань кримінальній хроніці. Українці весь час живуть в світі крові та жорстокості, безглуздих вбивств, аварій і катастроф. Причому, більшість з цих новин не є соціально значущими і представляють собою окремі випадки, але в сукупності створюють картинку повної безнадії, незахищеності і викликають відчуття наближення катастрофи.

До чого це призводить?

Якщо слідувати відомій концепції Ганса Селье  (Hans Hugo Bruno Selye), існує три основні стадії стресу: тривоги, опору і виснаження.

Спочатку відбувається повна мобілізація сил організму, людина знаходиться в стані напруги і настороженості, вона втягується в боротьбу і намагається адаптуватися до нових стресових умов. Так було у нас у 2014 році.

Потім настає стадія опору: ознаки тривоги практично повністю зникають, рівень опірності значно вищий від звичайного. Це ми пережили у 2015 році.

Остання стадія - виснаження, коли енергія вже вичерпана, а фізіологічний і психічний захист - зламані. Цей період у нас почався в 2016 році і триває сьогодні

Кожна людина по-різному переживає останню стадію стресу. Згідно з концепцією відомого психолога Ондрея  Мікшіка  (Ondrej Mikšík), існує три види реакції людей при досягненні межі «міцності» в критичних ситуаціях.

Перший тип людей розпадається на фізіологічному рівні - впадає в ступор від перевтоми, перестає реагувати на навколишні події і зовнішні подразники. Згідно з І. Павловим, така реакція центральної нервової системи називається «позамежним гальмуванням» і несе в собі охоронні для організму функції. Сьогодні вона властива для тієї частини нашого суспільства, яка абстрагувалися від проблем з війною і замкнулася в собі.

Другий тип людей ламається на психічному рівні, втрачає силу волі, здатність думати і приймати рішення, адекватно оцінювати обстановку. Така реакція спостерігається у значної частини нашого громадянського суспільства, активістів, які перебувають в стані розгубленості і розчарування. Частина з них опустила руки, частина - повністю втратила здатність до критичного мислення і реагує на ситуацію на рівні рефлексів і понять «зрада» чи «перемога». Від перших в боротьбі вже немає ніякої користі, другі - легко піддаються впливу, маніпуляції і ними легко управляти з боку різними «вкиданнями».

Третій тип людей ламається на соціально-психологічному рівні. При досягненні межі «міцності» такі люди зберігають свою фізичну і психічну мобілізованість, але зраджують своїм життєвим принципам і установкам. Так, люди, які спочатку включилися в боротьбу за моральними і ідейних міркувань, починають діяти виключно у власних інтересах і, розчарувавшись в початкових цілях, прагнуть отримати максимум особистої вигоди з того, що відбувається. Приклади такого типу ми бачимо серед багатьох волонтерів та військовослужбовців, які займаються контрабандою, торгівлею з ворогом і т.д.

Українське суспільство буде остаточно зламане, коли кількість тих, хто внутрішньо ще пручається, стане меншим від необхідного критичного мінімуму. Цей мінімум стрімко наближається, і якщо прямо зараз не вжити екстрених заходів, то через рік нас остаточно зламають.

Що має зробити держава в такій ситуації?

По-перше, мінімізувати вплив новин з фронту на самовідчуття суспільства. Постійні похорони наших воїнів, новини про загибель мирних жителів і обстріл наших територій лише погіршують ситуацію. Там, де не можна промовчати - потрібно максимально балансувати інформацію позитивними новинами про наші успіхи, перемоги і втрати ворога. Новини з фронту завжди повинні випромінювати виключно оптимізм.

По-друге, держава повинна налагодити комунікацію з суспільством і стати драйвером будь-яких ініціатив, перехопити таку ініціативу у будь-яких груп, які свідомо чи несвідомо створюють дестабілізацію всередині країни.

По-третє, необхідно застосувати не зовсім демократичні заходи щодо ЗМІ, які працюють на підрив психологічного стану суспільства, сіють паніку, настрої поразки, розчарування і безвір'я. Які це можуть бути заходи - повинні вирішити компетентні органи і профільні відомства. Але якщо негайно не ввести «воєнний стан» в нашому вільному і демократичному інформаційному просторі, то нас знищать нашими ж руками.

По-четверте, українські ЗМІ, які бажають добра країні і українському народу, повинні проявити свідомість і мінімізувати подачу абсолютно непотрібних і зайвих «кримінальних» новин. Всім зрозуміло, що негативні новини завжди викликають більший інтерес у публіки, ніж позитивні: така природа людини - реагувати на негатив і оцінювати ризики для себе в навколишньому середовищі. Але якщо ми будемо слідувати в руслі смаків публіки сьогодні, то завтра буде погано всім - і публіці, і самим ЗМІ, які намагалися догодити кому завгодно, тільки не національним інтересам.

Інформаційна війна - найстрашніша і найефективніша. Вона дозволяє зламати і підпорядкувати будь-яке суспільство, яке не здатне вибудувати захист проти такого впливу. І якщо наша держава не візьметься, нарешті, за інформаційну складову, то нам не допоможе ні нова зброя, ні кредити Заходу, ні заклинання влади про те, що все йде за планом.

Дмитро Бачевський, прозаїк, політтехнолог, тренер з комунікації