Перед початком написання цього тексту отримую кілька новинних інтернет-посилань. Відкриваючи, бачу не стільки інформацію, скільки фобії та кліше. Сотні й тисячі людей намагаються переплисти море на негодящих суднах, пройти через кордони, повалити дротяні загорожі та витерти очі від сльозогінного газу. Ці спроби нарізані для новин короткими планами: всього відео триває секунд 40. Зрозуміти, хто саме ці люди, і чому вони чинять саме так, не випадає. За іншим посиланням – розлога розповідь людини, яка живе в Україні, про орди «іновірних» мігрантів: небачені раніше у нашій Європі, пише автор, вони становлять собою небезпеку. Текст ілюстровано загрозливими фото, багато узагальнень, гіпербол та далекосяжних прогнозів. За третім посиланням – у телевізійному сюжеті співгромадяни розповідають журналістові, чому не хочуть, аби біля них оселялися біженці. Крім слів «кримінал», «дитячий садок», «хвороби» і «Європа», повторюється «у нас вистачає своїх».

Півтора року тому деякі українські ЗМІ в особливий спосіб повідомляли про «своїх», тобто про вимушених переселенців (вони ж «внутрішньо переміщені особи», якщо офіційно) з окупованих територій та зони бойових дій. Україна тільки починала звикати до нового явища – вимушеної внутрішньої міграції. Хвилі негативу стосовно переселенців з Донбасу почали спадати, щойно це вимушене переселення набуло конкретних облич та імен: нерозпізнавані спершу «донбаські» стали живими людьми з індивідуальними долями, що поєднані трагедією війни та окупації.

Щодо міжнародних вимушених мігрантів цього не сталося. Навіть у багатьох людей, що хотіли б це зробити, не знаходиться придатної оптики – відкаліброваної для того, щоб вирізняти індивідуальні риси й долі у масах «цих біженців», які сунуть територією Європи. Саме таку оптику і надають документалісти з різних країн. І тоді картина змінюється.

У спеціальній програмі Docudays UA, присвяченій міграції, не знайти «орд небезпечних чужинців». Ми бачимо обличчя й чуємо голоси, які розповідають нам про особисте (як руйнуються особисті світи у жорстокості війни, а натомість виникають нові) там, де це можливо. Маленький світ вигнанців з Боснії часів попередньої масштабної біженської кризи у Європі ми зможемо побачити очима підлітка-біженця, яким тоді був режисер фільму «Флотель «Європа». Складну і трагічну історію однієї сирійської родини, її любові, свободи і в’язниць протягом років фіксував режисер «Сирійської історії кохання», ставши частиною цієї історії. У «Заробітчанському шляху» українські трудові мігранти молитимуться про возз’єднання родин і за своїх рідних на чужині, переповідаючи про те, як це – бути громадянами другого сорту. А мешканці малесенького італійського острова Лампедуза (у стрічці «Зимова Лампедуза») усієї громадою намагатимуться дати раду місцевим проблемам, не залишаючи напризволяще мігрантів, яких рятує у морі берегова охорона, і обурюючись на тих, хто використовує їхню громаду для роздмухування страхів перед мігрантами в усій Європі.

У рамках спецпрограми з міграції на Docudays UA це можна побачити, почути, обговорити.Вдумливо і уважно. Ми обійдемося без фобій і кліше – тут вони недоречні.

Правозахисник Максим Буткевич, координатор програми ПОДОРОЖНІ на фестивалі Docudays UA-2016. Протягом десяти років працював теле- та радіожурналістом. Брав і продовжує брати участь у соціальних, громадських і протестних ініціативах. Долучився до київського проекту «Без кордонів». Нині основна його сфера діяльності – намагання допомогти біженцям та вимушеним переселенцям. Максим Буткевич наголошує, що важливо сприяти зміцненню критичного мислення у суспільстві: «Я сприймаю будь-яку дискримінацію як огидну й гідну спротиву; притулок і солідарність – як те, що робить можливою всю нашу людську історію; свободу пересування – як невід’ємне право людини. Дивуюся тому, як легко люди забувають про«своїх» мігрантів та біженців, і наскільки живучою є ксенофобія».