В статті 5 Основного закону Німеччини гарантується свобода слова і преси, а також право на отримання інформації з загальнодоступних джерел. Цензури немає. Скромний працівник українських засобів масової інформації про таке тільки мріє.

У тій же статті Основного закону, яка для діяльності ЗМІ Німеччини просто як "Отче Наш", записано, що "кожен має право висловлювати свою думку словом, зображенням і вільно її розповсюджувати [...] Кожен має право із загальнодоступних джерел отримувати інформацію без перешкод". Згідно з цими положеннями, державного контролю над ЗМІ немає, і не може бути. Його й немає.

У Німеччині приблизно 400 назв газет, але плюс до того існує поняття "публіцистичної одиниці". Уявіть собі таку картинку: невеличке містечко має свою міську газету, яка повідомляє про новини свого міста. Поруч таке ж містечко, в якому теж виходить газета, з такими ж новинами. У цих газет різні тільки назви й інколи події, проте випускаються вони однією редакцією. Отже, назви різні, а публіцистична одиниця одна. Більша частина населення читає щоденні регіональні газети, 70% німців з 14 років читають одну і ту саму газету, 60% - це читачі регіональної преси, і разом з тим кількість тих, хто газети не читає, збільшується. Порівняно з таким високим показником популярності преси, "якісну" пресу читає тільки 5,4% населення (якісна преса - "Ді Вельт", "Франкфуртер Альгемайне", і под.), натомість дуже популярна "бульварна" преса - масова преса, яка характеризується невеликим обсягом матеріалів, доступним викладом, високою розважальністю, актуальністю ("B.Z.", "Більд Цайтунг", і т.д.). За словами Бундесканцлера Герхарда Шредера, щоб перемогти на виборах, йому потрібно тільки телебачення і "Більд Цайтунг". Класична "жовта преса" - "Бульвар Цайтунг".

З радіо і телебаченням ситуація ще цікавіша. У Німеччині ці два засоби масової інформації невід'ємні один від одного. У Німеччині 16 земель, і у кожній є своя радіостанція. Звичайно, це дорого, але дуже ефективно. Так само і студії телебачення, які зазвичай виконують роль високоякісних регіональних газет. Децентралізована телерадіосистема країни має два напрямки - публічно-правові канали, які не залежать від держави і є більш популярними, ніж приватні - другий напрямок електронних ЗМІ. Для контролю за більш-менш розрізненими телекомпаніями створена спілка ARD. Телекомпанії 16 земель Німеччини входять в одну організацію - ZDF.

Держава не має жодного підвладного їй електронного ЗМІ, в її завдання входить видання ліцензії на 7 років (переліцензування проходить кожні 7 років, протягом цього терміну ЗМІ не може бути позбавлене ліцензії) та створення контролю над діяльністю телебачення і радіо на рівні Федеральної землі. Приватні канали на регіональному рівні не створюються, це не вигідно економічно, адже мережа приватних каналів підключена до всіх регіональних підсистем. З фінансуванням телекомпаній все дуже просто - глядачі сплачують абонплату: дивишся - плати. Але, якщо у тебе є телевізор ти все одно який-небудь канал, але дивишся. Розмір абонплати визначає сам канал, тарифи затверджує земельний уряд. Громадяни з низьким достатком абонплату не сплачують, за них платить держава. Плюс, звичайно, велика стаття доходу - реклама. Один з найбільших приватних телехолдингів - SAT1, до якого входить 4 канали - SAT (канал сімейного телебачення), RPO7 (молодіжний канал), Кабель-1 (де крутять, як правило, ретрофільми), і канал N24 (цілодобовий канал новин). На ринку інформації холдинг SAT1 займає 2-3 місце, з часткою 13,3% від усього інформпотоку. У 2001 році холдинг нарахував 3,5 мільярда євро прибутків, а видатки у 2001 становили 2,5 мільярда євро (при чому, канал N24 прибутку не приносить).

Приватні канали у період передвиборчої кампанії, яка саме розгортається у Німеччині у зв'язку з виборами до Бундестагу у вересні цього року, зобов'язані "крутити" політичну-кампанію протягом останніх 6-8 тижнів у пропорції - 10 роликів комерційної реклами - 1 ролик політичної реклами. Приклад діяльності приватно-правового каналу - "Дойче Велле". Телеканал, заснований у 1953 році в Кельні, починав свою роботу як радіокомпанія, веде мовлення 26 годин на добу 30 мовами (німецька та англійська мови мають приблизно однаковий обсяг мовлення, плюс дві години в ефірі іспанською мовою), поняття "прайм-тайм" на каналі не існує, бо у кожній країні свій прайм-тайм. Зараз "Дойче Велле" нараховує близько 400 співробітників у Берліні, які працюють на ставці, (плюс 800 - на гонорарах), та 1300 співробітників у Кельні (400 на гонорарах), фінансується канал з бюджету. Журналіст-початківець отримує від 1,500 євро на місяць, за весь час роботи він може дослужитися до генерального директора, з розміром зарплатні 10 тисяч євро і більше. Велику увагу "Дойче Велле" приділяє мовленню у кризових регіонах, таких як Македонія, Афганістан. Проблеми з мовленням української служби "Дойче Велле" полягає суто у фінансових можливостях, проте керівництво каналу не турбує, що інформацію про Україну готує польська чи російська служба каналу, і у зв'язку з цим жодного викривлення інформації не бачить. Щодо розвитку Інтернет-ЗМІ, то німецькі фахівці прогнозують падіння буму, таке ж стрімке, як і ріст. Інтерес до онлайнових видань у Німеччині різко зросло в кінці 90-х років, проте прибуток такі видання отримують дуже незначний, часто не можуть утримувати себе самі і тому припиняють свою діяльність.

Візитна картка ЗМІ Німеччини - журнал "Шпігель", в його редакції говорять, що "німецькі політики дізнаються інформацію про свої колег, читаючи у понеділок свіжий номер "Шпігеля". Головний офіс видання знаходиться у Гамбурзі, о 10 годині у другому за важливістю Берлінському представництві проходить традиційна "відеолєтучка" з головною редакцією. Наклад часопису щотижня становить 1,100,000 примірників (головний конкурент - "Фокус" - має наклад у 750 тисяч примірників). Інформаційна політика редакції полягає в отриманні інформації головним чином з-за лаштунків політичних подій, зрештою і перевагу часопис віддає подіям, про які мало хто що знає. У штаті "Шпігеля" працює 300 оглядачів, 30 з яких працюють за кордоном. Першу сторінку журналу готують 3-4 людини, тему, яка виноситься на першу сторінку визначає головний редактор. Спеціальних випусків у "Шпігелі" не буває, а номер, присвячений подіям 11 вересня, розійшовся накладом в 1,500,000 мільйонів.

У редакції "Шпігеля" існує так званий Експертний відділ, який не має аналогів у жодному іншому ЗМІ Німеччини. Через цей відділ проходить кожна стаття, яка з'являється у журналі, де перевіряється на помилки фактаж статті. Кажуть, що відділ працює досить ефективно, проте у статті, присвяченій німецьким грабіжникам, затриманим в Україні, Львів назвали чомусь Львов, а Рівне - Ровно. Мабуть не помітили. Взагалі події в Україні "Шпігель" висвітлює суто через Московське бюро, і створювати Київське бюро не планує у найближчі 5 років. Остання стаття про Україну у "Шпігелі" з'явилася у січні 2002 року, присвячена свободі слова. Писати про українські вибори редакторам "Шпігелю" здалося нецікавим. "Шпігель" живе з реклами, до того ж 50% акцій журналу володіють працівники часопису. Людина, яка пропрацювала у виданні як мінімум 4 роки, отримує право на володіння часткою акцій, якщо ж вона звільняється – акція автоматично повертається до редакції. Жодного шляху тиску на "Шпігель", як ЗМІ, немає і бути не може. Хоча ні, один таки є – ігнорування журналу. Гельмут Коль свого часу образився на журналістів "Шпігеля", і до кінця перебування на посаді Бундесканцлера відмовлявся давати інтерв'ю. Головним джерелом інформації, яку публікує журнал, є журналістські розслідування. Франк Брендель, відомий у Німеччині журналіст, який спеціалізується на журналістських розслідуваннях (в його активі розслідування гучних справ пов'язаних з екологією, робота на замовлення Greenpeace, скандал з пожертвами ХДС-ХСС), вважає, що професійний журналіст не повинен схилятися до жодної зі сторін, яка зацікавлена у розслідуванні. Головний критерій, вважає він, неупередженість, що є запорукою якісної журналістики Німеччини. А першочерговим завданням журналіста є подати факти розслідування, а не емоції. Зрозуміло, приклад роботи ЗМІ Німеччини для українських журналістів – майже рай на землі. У німців цілком слушний подив викликали питання колег з України, на кшталт чи бували випадки закриття того чи іншого видання через критичні статті на адресу Шредера, чи запрошують телеканали відомих французьких чи то пак американських зірок з метою популяризації власного продукту, чи мають німецькі есдеки свою газету. Про "чорний піар" українські журналісти заради власної репутації розмову не заводили. Журналістська робота в ідеалі однакова як в Україні, так і у Німеччині, тому перед вересневими виборами певний ажіотаж спостерігається і серед німецьких колег. Коли Шредер тільки-но став Бундесканцлером, він пообіцяв, що скоротить безробіття до 3,5 мільйонів, якщо ж ні – на наступних парламентських виборах він не буде навіть балотуватися. Цифра безробітних у Німеччині меншою за 4 мільйони не ставала, натомість Шредер почав свою виборчу кампанію зі скандалу про фарбоване волосся. Ніби у нього інших проблем немає... Мало того, що Шредер не зміг зменшити число безробітних, так тепер ще й став об'єктом для глузування з приводу своєї кучми.

Проте є проблеми зі ЗМІ й у німецьких політиків. Якщо у Бундестазі піднімаються питання про внесення змін до Закону про партії, за якими політична партія позбавляється права володіти частиною акцій якого-небудь ЗМІ, то, очевидно, така проблема є, і муляє. Ініціаторами внесення таких змін виступили християнські демократи, які вважають, що першими подати звіт про свою частку у ЗМІ повинні соціал-демократи, які ніби мають акції у багатьох мас-медіа. Як бачите, у Німеччині есдеки високо тримають марку світової соціал-демократії... Редакція висловлює подяку Українському представництву Фонду Конрада Аденауера за допомогу у підготовці матеріалу