Як усі завзяті рибалки, я добре знаю, що часто інспектори рибоохорони виявляються головними браконьєрами на ввіреній їм території. Без зайвих комплексів користуючись при цьому службовим становищем і ситуативною недоторканністю.
При цьому такий інспектор керується найкращими мотивами. Краще це буду я, думає він, аніж хтось інший. Я знаю закон і знаю міру, можу стримувати себе, а вони, якщо дати їм волю, такого накоять, що хоч стій, хоч падай. Я ж охороняю та помірно споживаю.
Філософія з тієї ж області, що й поняття «беспредела», яке з легкої руки авторів бандитського шансону, покетбуків і серіалів перейшло до активного лексикону законослухняних співгромадян. «Беспредел» - це злочинна діяльність, не обмежена злодійським цеховим кодексом. Себто красти, грабувати і вбивати, дотримуючись при цьому певних правил, установлених і шанованих іншими злодіями та вбивцями - не так багато, як робити те саме у вільному стилі. Й цю думку поділяють не лише злочинці, але їхні потенційні жертви.
Зауважмо, що варіант «бути законослухняним» не розглядається взагалі. Логіка інспектора-браконьєра тут очевидна: я захищаю рибні багатства від вандалів із кілометрами сіток і тоннами динаміту, й це дає мені моральне право на скромненьку сіточку й маленьку шашечку.
З огляду на те, що людські потреби мають властивість стрімко розбухати, з часом сіті видовжуються до кілометрів, а динамітні заряди зростають до кілотонн. Право, про яке йдеться у цьому самовиправданні, суперечить законові, але в системі цінностей стоїть значно вище за нього. Потужною моральною підтримкою браконьєрам у законі, - а я, як ви вже здогадались, говорю не тільки й не стільки про рибу та любителів половити її в каламутній воді, - є байдужість і звичаєва корупція суспільства. Для більшої частини наших людей, зокрема й тих вбогих і голодних, які конвертують усе своє незадоволення власним добробутом у люту зненависть до багатих і сильних сього світу, заробляння грошей є самодостатньою підставою для обману, непорядності та інших неподобств. «Кожен заробляє як може», - сказали охоронники ринку, відпускаючи впійманого моїм знайомим за руку кишенькового злодія, і ні в кого з юрми, що зібралась повитріщатись, не знайшлося що заперечити. А вже до людей, які сидять на державному/суспільному добрі та освоюють ту його частину, яка погано лежить, толерантність наших громадян зашкалює. Коли хто й звинувачує щасливого посідача Кормушки, всі інші з легкістю пояснюють це заздрощами.
Психологія інспекторів-браконьєрів простежується в нашій державі скрізь - від макрорівня, коли практично вся владна команда поводиться в такий спосіб («ми і наші виборці були несправедливо ображені вашим Майданом, тепер справедливість відновилась, тому мовчіть у кулачок і не робіть нам безглуздих зауважень про так звану законність наших дій»), до поведінки окремих посадовців, яким до їхніх і без того чималеньких повноважень (не плутати з відповідальністю) дописують неформальне управління цілими галузями, й вони радо починають перестрибувати через законодавчі перешкоди, розставляючи в потрібних місцях своїх людей і тестуючи новий механізм ухвалення потрібних рішень. Найрясніше ж - на рівні правоохоронних органів, які також вважають, що факт їхнього перебування на службі виправдовує порушення цих так званих, як їх там, законів.
Реакція влади на свіжі випадки застосування правоохоронцями сили до журналістів - інцидент із знімальною групою Нового каналу в Українському домі та віртуозне знерухомлення співробітником управління державної охорони журналіста СТБ Сергія Андрушка - якраз і демонструє нам зразок поведінки інспектора, впійманого на киданні вибухівки в річку, який на резонне зауваження із щирим обуренням відповідає: а ви хто такий, громадянине, і чого це ви тут ходите без посвідчення особи й перепустки?
У дуже незручній для себе, - з огляду на оприлюднення відео, яке демонструє всю глибину безцеремонності та зневаги до журналістської професії, з якою охоронець «заламав» потенційну загрозу для Януковича, - УДО, звичайно, вибачилось. Але таким тоном, що між рядками неважко було прочитати: а нема чого бігати біля президента. Далі всі представники влади, які коментували цей інцидент, озвучували цю думку вже прямим текстом: можливо, охоронець трохи й перегнув палицю, але журналістам (читай: журналюгам) треба розуміти, хто такі вони, а хто такі бодіґарди самого Президента. Прогноз пані Ганни Герман щодо звільнення так досі й не відомого громадськості співробітника УДО не поспішає здійснюватись, а елементарне бажання колег постраждалого знати прізвище нападника трактують як «незаконний збір інформації про особу». І дивуються: що за претензії, перед вами ж вибачились. Хоча зрозуміло, що ніякого вибачення насправді не було, хоча б тому, що вибачаються за скоєне люди зазвичай особисто, а не делегують це право організаціям, у яких працюють. Далі в риториці офіційних коментаторів цього інциденту з'явилася свіжа лінія - мовляв, дії охоронця насправді (!) були виправдані «тривожними відомостями». А коли спецслужбам тривожно, то навіть штатив у руках журналіста Андрушка стає небезпечною зброєю. Тепер неясно, навіщо спершу було вибачатися, замість прямо сказати: геть від президента зі своїми камерами і штативами, ви, потенційні кілери!
УДО - контора, підпорядкована Президентові, себто людям, які хоч трохи розуміють, що незаконна і варварська поведінка охоронця може кидати тінь на імідж глави держави. В Міністерстві внутрішніх справ такими тонкощами не переймаються. Міністр Анатолій Могильов прямо заявив, що «перевиховати міліцію» він не може. Спроби натякнути на якусь незаконність, неправомірність дій Охоронців Порядку щодо якихось там журналістів тут сприймають гостро й болісно. Та й справді: ми - порядок охороняємо, а вони що роблять? Плутаються під ногами.
На заяву Нового каналу з проханням порушити кримінальну справу за фактом перешкоджання співробітниками «Беркуту» професійній діяльності журналіста Сергія Кутракова «Беркут» відповів своєю - з проханням притягти до відповідальності Кутракова. Заява нагадує анекдотичне «я йшов по вулиці й чистив нігті 40-сантиметровим ножем, а постраждалий кинувся на мене, стрибнув на ніж спиною, й так 17 разів». Серед п'яти статей, за якими начальник полку «Беркут» звинувачує журналіста, є навіть порушення державної таємниці. Таємниця, треба думати, полягає у факті бездіяльності міліції під час мордобою на мітингах. Ну, так це секрет Полішинеля.
Особливо цинічним і небезпечним винаходом «орлів» слід вважати аргумент щодо відсутності в журналіста Нового каналу письмового редакційного завдання. Наш із вами знайомий інспектор-браконьєр також почав би з цього - поясніть-но, громадянине, мету та підстави перебування на березі водойми. Перевіркою папірців, які, згідно з законодавством, повинні бути у кожної службової автомашини, любить займатись і ДАІ. Якщо з легкої руки «Беркуту» буде створено прецедент, не виключено, що від кожного з нас незабаром вимагатимуть наявності письмового редакційного завдання, де має бути деталізовано, що саме ми можемо знімати, запитувати, слухати і занотовувати.
Якщо ви приїхали знімати прес-конференцію дитячого ансамблю «Веселка», а в сусідньому приміщенні стався вибух - будьте ласкаві вимкнути камеру або пред'явити редакційне завдання на зйомки наслідків вибуху та співробітників МНС при виконанні їхніх обов'язків.
Маразматичність цієї вимоги обеззброює. Очевидно, що передбачити у письмовому завданні весь матеріал, який має зібрати журналіст, абсолютно неможливо, а такого роду обмеження є дикістю і варварством, гідним найгіршої з поліційних держав. Але, якщо єзуїтський контраргумент щодо відсутності редакційного завдання не буде показово і однозначно відхилений, ним зможуть користуватися й надалі. Практично в будь-яких конфліктних випадках, у яких дотепер, принаймні, психологічна перевага залишалась за журналістами. У принципі, цим контраргументом можна закрити всі минулі випадки міліцейського (і не тільки) свавілля та бездіяльності. Ось, наприклад, чи було у фотографа «Коммерсанта» Течинського, якому на очах у байдужих міліціонерів зламали руку, письмове завдання на зйомку чувака в капюшоні з великим дрючком? А Калашников усього лише героїчно перешкодив знімальній групі СТБ без виданого за належною формою письмового редакційного завдання знімати наметове містечко.
Словом, навіть тим колегам, які скептично споглядають на борсання усяких там непрофесіоналів, грантожерів та інших таких-сяких борців із цензурою, я б радив звернути особливу увагу на цю історію. Можливо, беркутівська заява - просто імпульсивний, спонтанний жест браконьєра, якому заважають займатись охороною рибних багатств у свій специфічний спосіб. Але, будучи прийнятою прокуратурою, вона може стати першим кроком до держави, в якій професії журналіста справді не буде місця. Тоді свобода браконьєрства в законі вже не матиме навіть потенційних обмежень.
Фото - УНІАН
