Три роки тому розпочався другий Майдан. Тепер українці 21 листопада указом Президента вдруге поспіль відзначають День свободи та гідності на честь початку двох Майданів — Помаранчевої революції та Революції гідності. Він є наступником Дня свободи 22 листопада, встановленого указом Віктора Ющенка та скасованого Януковичем 2011 року. Так, принаймні, пише Вікіпедія (про наступництво і спадкоємність двох українських революцій, які насправді такими не були).

За три роки від початку другого Майдану з'явилося чимало книжок, присвячених подіям Революції гідності та російсько-української війни під евфемізмом АТО. Проекти українських кінодокументалістів про Майдан, в основу яких лягли терабайти відео з Майдану та інтерв'ю з його учасниками, обійшли світ. Але серед них немає жодного художнього твору. За винятком хіба що напівхудожньої книжки американсько-російського журналіста Сергія Лойка «Аеропорт», заснованої на реальних подіях битви українських «кіборгів» за Донецький аеропорт.

Хоча, здавалося, три роки — достатній термін, щоб осмислити досвід Революції гідності. Проте над українськими митцями, можливо, тяжіє сумний досвід постпомаранчевих стрічок «Оранж love» чи «Помаранчеве небо». Зняті одразу ж після переможного, здавалося (ключове слово), другого Майдану, вони виявилися відверто слабкими. І річ, мабуть, тут не лише в тому, що задля художнього осмислення історичних подій сучасникам потрібно від них дистанціюватися. Річ у характері самих подій. Можливо, ті стрічки потерпіли невдачу через те, що Помаранчевий майдан був веселим і карнавальним. А з цієї стихії дискотеки важко було зліпити добротну драму, хоча режисери й намагалися.

Проте зробити художній фільм про Революцію гідності, сповнену вже навіть не драм, а сотень людських трагедій, для сучасних митців наразі виявилося взагалі неможливим. І це можна зрозуміти — травма, отримана від усіх жахіть на Майдані впродовж січня — лютого 2014 року, загоїться невідомо коли. Тим паче, Небесна майданівська сотня з початком так званої АТО на сході України за два з половиною роки збільшилася до легіону. Який поповнюється мало не щодня дотепер. І цей факт із біографії країни, очевидно, не дозволяє вільно й невимушено поводитися з пам'яттю про загиблих.

Тож телеканалам до третьої річниці Революції гідності було практично нічим звітувати перед глядачем. По-перше, всі, хто міг і хотів, видали в ефір усі можливі документальні проекти про Революцію гідності торік, із нагоди другої річниці Майдану. По-друге, виявилося, що нічого епічнішого за документальні кадри з Майдану немає й, мабуть, уже бути не може. Тому українським телевізійникам 21 листопада не залишалося нічого, окрім показувати власні роботи, зняті до другої річниці Революції гідності, як це зробив 5 канал і досі робить «UA: Перший» (цикл «Майдан. Живий»).

Або ж, претендуючи бодай на якийсь ексклюзив, перетасувати загальновідомі кадри з Майдану, вмонтувавши в них свіжі синхрони його учасників. Саме цим шляхом пішов цьогоріч канал ICTV. 21 листопада тут показали спецпроект до третьої річниці Революції гідності під назвою «Острів небайдужих».

Пафос цієї стрічки, як випливає з назви, нехитрий — посеред океану інертної маси населення може раптово виникнути острівець тих, кому не однаково. Майдан, на думку авторів фільму, і в цьому з ними неможливо не погодитися, і був тим островом небайдужих, тією маленькою частиною суспільства, яка змінила країну.

«Острів небайдужих» повертає глядача у вогняну зиму 2013–2014 років, змушуючи подивитися на ті події очима людей, які досі не надто світилися перед камерами. Цього, щоправда, не можна сказати про польського журналіста Бартека Маслянкевича, одного з героїв спецпроекту «Острів небайдужих». Він якраз перед камерами світився, і зазвичай у дуже небезпечних ситуаціях Майдану. Така в нормального європейського журналіста робота — показати все, що він бачив у середмісті Києва. Кадри з його репортажів, що увійшли до фільму, свідчать: якщо «картинка з виставки», тобто з вулиці Грушевського, має вигляд придушення народного повстання; якщо камера польського оператора фіксує зброю в руках «беркутів», які стріляють у майданівців; якщо навколо падають поранені люди й від їхньої крові червоніє сніг, то, попри всі спроби всіх колишніх українських керманичів, які в унісон із роспропагандою дружно співають про державний переворот у Києві, та ще й під орудою США, то це воно й є — натуральна й звіряча спроба режиму Януковича придушити народне повстання. І жодних інших мотивів, окрім бажання тодішньої влади розігнати Майдан, тут годі й шукати. Бартоломей Маслянкевич коментує свою роботу на Майдані трирічної давнини або в студії, або на місцях, де в січні 2014 року точилися вже збройні протистояння між протестувальниками та урядовими військами. Він, звісно, три роки потому чудово розуміє, на який ризик наражався, коли біг у гущину «Буркуту», гукаючи до його бійців: «Це ж українці! Як ви можете стріляти в своїх? Чому ви це робите?». Але тоді, під час кривавого місива на Груші, польський журналіст про це не думав. Йому було важливо одне — розповісти правду.

Із цих кадрів зрозуміло — для поляка, європейця, збагнути логіку дій урядових на той час військ, які готові були вбивати (і вже вбивали) власних співгромадян, неможливо. І тим цінніші його свідчення.

Автори «Острова небайдужих», обираючи для свого спецпроекту епізоди з Майдану, йдуть не за фіксованою численними операторами хронікою подій. Вони переважно (але не завжди) ілюструють монологи-сповіді своїх героїв документальними епізодами, в яких ті брали участь. Лікар-імунолог Борис Донськой, оператор Володимир Макаревич, волонтер Ліна Дешвар, заступник генпрокурора Микола Голомша, художник Володимир Харченко, військовий лікар Ігор Ільків, інтерн-хірург Уляна Білоус, сотник Першої сотні Олександр (Хан) Абаєв, зрештою журналісти «Фактів тижня» й просто «Фактів» на каналі ICTV Володимир Соколов, Сергій Смальчук та Олена Астахова — всі вони розповідають про те, що їх найбільше вразило на Майдані.

Деталі їхніх монологів подеколи просто приголомшують. Скажімо, про хруст кісток, який чув тодішній заступник генпрокурора Микола Голомша 11 грудня, коли «Беркут» пішов в атаку на майданівців, а він, побачивши, що двоє спецпризначенців навалилися на юнака й почувши його крики «допоможіть!», прикрив його собою... Чи коли лікар-імунолог Борис Донськой розповідає, як уночі 30 листопада «беркута» зламали йому ногу, вибиваючи з-під стели Незалежності й женучи далі, а вже на сходах автозаку, куди запроторили купу поранених людей, хтось із «беркутівського» начальства, обізвавши його симулянтом, щосили вдарив по зламаній кінцівці ногою...

Хірург Ігор Ільків і тодішній інтерн Уляна Білоус скупо розповідають про смерть Сергія Нігояна, який помер на операційному столі на Грушевського, 4: «Вкололи адреналін, зробили все, що треба було. Але в нього почалася передагонія, потім — агонія й зрештою клінічна смерть». Травми, які отримав Сергій Нігоян, виявилися несумісними з життям.

Цей спецпроект ICTV, втім, нагадує не лише про Небесну сотню, але й про те, що кореспонденти каналу зафіксували «беркутівця», роба якого обгоріла від коктейлю Молотова. Щоправда, на відміну від героїв Небесної сотні, живого. Але на цьому епізоді спроби балансу в спецпроекті закінчуються. Бо далі, як і досі, йдеться лише про тих, хто все-таки вийшов на Майдан, поплатившись за це своїм здоров'ям чи й самим життям. Інколи — геть випадково. Кореспондент «Фактів тижня» Сергій Смальчук ледве стримує сльози, розповідаючи, як на власні очі побачив мертвих чоловіка й жінку, яких, за його словами, тупо забили палицями. І він, дивлячись на них, не зміг стримати сліз. Бо не вкладалося в голові — як це можливо, коли люди йдуть із палицями забивати інших людей. Після цього, каже журналіст «Фактів тижня», їх просто прикидали якимось «хламом». І тоді він заплакав. Тіла цих людей оператори показують досить довго й великим планом.

Важко сказати, за яким принципом автори спецпроекту «Острів небайдужих» добирали своїх героїв. Здається, найважливішим для них було все-таки показати — журналісти ICTV не лише не стояли осторонь вікопомних подій, але й навіть їх підтримували. Хоча, радше, судячи з того, що увійшло до спецпроекту «Острів небайдужих», вони на них здебільшого реагували. Подеколи — цілком по-людськи, зі сльозами на очах. І цей факт, вочевидь, дає їм право відчути себе частинкою тієї активної меншості, яка змогла змінити долю країни.

Фото: скріншот з сайту ICTV