«Ми показуємо суспільство таким, яке воно є. Це означає, що українці в нашому серіалі можуть бути як дуже неприємними, так і дуже симпатичними людьми. Також у нас фігурують і хороші, й погані поляки», — каже Анна Марія Бучек. Вона зіграла роль українки Світлани, котра з освітою інженера вже кілька років працює прибиральницею у Варшаві. З висоти свого досвіду вона бере шефство над трьома неофітками — Уляною, Поліною та Ольгою, котрі теж вибралися зі Львова ловити птаха удачі. Просте жіноче щастя тут — знайти не кохання, а дешеве ліжко-місце та роботу.

З легкої руки сценариста Роберта Браттера та режисера Войцеха Адамчика поневіряння четвірки подруг перетворилося в серіалі «Дівчата зі Львова» на, без перебільшення, цікаву пригоду. Яка так захопила польського глядача, що прем’єра минулого року зробила рейтинг TVP1 — одному з провідних польських телеканалів. Його переглянуло майже чотири мільйони поляків, і популярність дає розуміння: їм кіно подобається. Натомість реакція українок, котрі працюють у Польщі, здебільшого негативна: наші пані образилися.

Оцінка вітчизняних критиків категорична. З їхніх слів, українців показано прохачами, які живуть у звуженому інтелектуально-культурному діапазоні й не можуть самостійно досягти зрілості, вони потребують наглядача й старшого помічника. Польський глядач скочується в нішу тих часів, коли не панували гасла «за нашу і вашу свободу». А польський серіал працює на користь зовнішньої суб’єкта, даючи життя «зручному» формату взаємин між поляками й українцями в інтересах третьої сторони.

Українці, які з різних причин не володіють іншими, крім російської, іноземними мовами, тож не можуть дивитися кіно в оригіналі в дні прем’єр, із 13 червня мають змогу зробити про «Дівчат зі Львова» власні висновки. Виконуючи обіцянки дворічної давнини, канал «1+1» починає показ польських серіалів замість російських. Одразу пропонуючи не лише перевірений рейтингом, а й максимально наближений до українського контексту, а отже зрозумілий нашим глядачам продукт. Хоча дивно, чому в українській версії оригінальну назву поміняли на «Наші пані у Варшаві». Показово, що українці з урахуванням актуальної теми, ймовірно, чекали на соціальну драму, а дехто, переконаний, саме так кіно й сприймає. Натомість автори подають його як комедію, хоча й не цураються драматичних, подекуди навіть трагічних нот.

Якщо десь і шукати українських проблем, то не в іноземних стрічках, а у відсутності актуальних вітчизняних. На ту ж саму тематику, до речі. Почнімо з невідомо для чого зміненої оригінальної назви серіалу. Тут канал підіграє вимогам саме українського глядача, який поводиться нелогічно. Бо пропозиція подивитися на пригоди дівчаток зі Львова, впізнаваного українського топоніму, співгромадян привабить менше, аніж заклик помандрувати з нашими пані до Варшави. Факт, який давно потребує ґрунтовних коментарів психолога: українці стають цікавими самі собі, лише коли побачать себе за межами своєї країни. До всього ми ще й вважаємо, що нас показують непривабливими — і радіємо цьому в мазохістичному форматі.

Пропоную звернути увагу на улюблену забаву українців: витрачати час та калорії, вишукуючи, хто де і як за кордоном показав нас поганцями. Почалися ці цікаві досліди, якщо вашому автору не зраджує пам'ять, із фільму Ендрю Ніккола «Торговець зброєю», в якому Ніколас Кейдж грав народженого в Одесі злочинця. Місце народження дало підставу визначити героя українцем не так авторам стрічки, як нашим знавцям кіно. Хоча прізвище його ну зовсім не питоме — Орлов, нехай у нашій державі воно й поширене.

До речі, західні виробники кіно й серіалів паляться саме на прізвищах, наділяючи антигероїв — вихідців із України, російськими. Інший перекіс бачимо в бік імен. Скажімо, в сьомому сезоні серіалу «Декстер» фігурує український мафіозі на прізвище Сірко, але звуть його Ісааком. Інший приклад: українець Михайло з польським прізвищем Бузек, персонаж серіалу «Пані держсекретар». Щоправда, є винятки — кілери Орест Мишенко й Василь Мельник у серіалі «Елементарно». Що до жіночих образів, то від «Пороку на експорт» Девіда Кроненберга, де повія виявляється родом із Ірпеня, що під Києвом, пильні українці продовжують моніторинг, доходячи сумних висновків: українок показують або продажними жінками, або небагатослівними рабинями.

Ось на якій хвилі вітчизняним глядачам винесло «Дівчат зі Львова» / «Наших пані у Варшаві». Хоча тут і не вперше вихідці з України — не персонажі другого чи третього планів, а головні герої, на яких тримається вся історія і завдяки яким, до речі, серіал здобув чималий рейтинг. Минулого разу таке було в 2000 році, коли в нас намагалися бойкотувати «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана, бо запорізькі козаки постають брутальними пияками, котрі не знають, як користуватися нічним горщиком. При цьому стрічка йшла в кінотеатрах цз аншлагами: щоб побачити себе навіть такими, українці відстоювали довжелезні черги та брали квитки на кілька днів уперед.

Пояснення тут очевидне. Українці хочуть бачити кіно про себе. Тому з хворобливою цікавістю й завзятістю, вартою ліпшого застосування, вишукують в іноземних стрічках навіть другорядних персонажів, визначених авторами як українців. Причому, вголос обурюючись тим, якими нас бачать, мимоволі роблять таких героїв мало не головними. Що однозначно суперечить первісному задуму. Адже насправді до польських «Дівчаток зі Львова» українці ніде не мали великого значення. Принаймні, серйозна драматургія художнього твору, — а кіно й серіал — художні твори, — на наших співвітчизниках не будувалася.

Українці перезріли в бажанні побачити екранізовану історію про себе та власні проблеми. Бажано при цьому, щоби наші брати й посестри не гинули в муках із пафосними гаслами на вустах, а здобували перемоги, малі й великі. Інша річ, що в нашому менталітеті ще немає адекватного сприйняття легких жанрів як засобу показу не лише проблеми, а й шляхів їх успішного вирішення. Тому «Дівчата зі Львова» для поляків — передусім комедія. Українки, опинившись у незнайомій країні та критичній ситуації, щоразу приймають виклик — і під фінал кожного епізоду здобувають невеличку вікторію.

Скажімо, Світлана закохується в розлученого адвоката, між ними після близькості виникають непорозуміння, але ніби потім усе налагоджується. Поліна — колишня модель, яка постійно ризикує потрапити на панель, уникає цього, відмовляється прибирати чужі сортири й починає власний бізнес у несприятливих для цього умовах нелегалки. Скрипалька Уляна замість тягнути лямку хатньої робітниці, випадково показує музичні знання господарю — і тепер він безкоштовно займається з дівчиною. Нарешті, Оля хоч і працює прибиральницею, водночас знаходить справжню любов — програміста Томека. Разом вони дають відсіч хамові та неробі Ігорку, який із родиною тероризував дівчину та фактично випхав на заробітки. Винахідливість, креатив, небажання падати духом — ось чим беруть наші пані у Варшаві.

Загалом негативу у ставленні польських авторів до українських героїнь не помічено. Хоча є інший бік: для кожної з них переїзд до Польщі навіть у статусі нелегальних мігранток усе ж стає кращим шансом, аніж якби вони лишилися в Україні. Польських наймачів показано здебільшого пихатими самодурами, хоч трапляються серед них і такі, як пан адвокат чи пан консерваторський професор. До всього, чоловіки у Варшаві — сексуальні маніяки. Один пристає до Світлани, навіть маючи хворобу Паркінсона, а інший вимагає від Поліни роздягнутися й ходити голою в одному фартушку — готовий доплатити, аби вдовольнити свою збочену статеву потребу. Дивно, як цього не помітили українські критики, котрі зосередилися на таких, як Ігорко чи колишній чоловік Уляни — той узагалі росіянин, п'є горілку з горла й бігає голий Львовом.

Із побаченого в «Дівчатах зі Львова» зрозуміло: Варшава не стала для наших пані аж таким пекельним пеклом, хоч проблеми українські нелегали там мають. Не лише там і не тільки

нелегали. Природно, що поляки цікавляться новими для своєї країни реаліями, на які вже не можуть заплющувати очі навіть працівники з індустрії масової культури. За великим рахунком, маємо типове одноразове видовище, зроблене професійно, міцно, для свого жанру й формату — якісно та місцями гостро й неоднозначно. Уточнення: маємо продукт, імпортований з іншої країни. Добре, що не російський. Погано, що питомо українські реалії досі не надихають українського виробника. Бо хочеться вже побачити слова «Київ», «Харків» та «Львів» у назві актуального українського серіалу.

Фото - epizod.ua