Чи готові глядачі платити гроші за квиток на фільм про тележурналістів та кухню інформаційного телебачення? Чи рейтингова ця тема? Чи збирають такі стрічки касу? Відповідей ваш автор не має, але велике кіно раз по раз звертається до згаданої теми. Тим більше що тематика кожного такого наступного фільму прогнозована.

Телевізійники в наш час постають переважно не воїнами світла, котрі ризикують здоров'ям та життям заради оприлюднення кількох правдивих викривальних фраз. Вони - шакали й гієни, що капіталізують людські страхи й паразитують на природних інстинктах обивателя: підглядати за чужими трагедіями, лишаючись при цьому далеко від реального місця пригоди. І поки що жоден автор подібної історії не ввів у неї одним із персонажів того самого глядача, спраглого до чужої біди та крові. Адже вдячною роботу цих гієн із відеокамерами роблять саме мільйони добропорядних людей, що з нетерпінням чекають від телебачення нової щоденної порції маленьких і великих трагедій.

Фільм Дена Гілроя «Стрінгер» (так у афішах, оригінальну назву Nightcrawler перекладають як «Стерв'ятник», хоча насправді - «Плазун», що більше відповідає суті головного героя) вийшов у обмежений український прокат 6 серпня. Аудиторія «Місії неможливої», яка стартувала одночасно, цю наближену до формату незалежного кіно американську стрічку не подивиться. Але якби подивилася, ефект напевне в черговий раз проілюстрував домінування подвійних стандартів. І не лише в українському суспільстві. Бо визначений трилером «Стрінгер» хоч і є водночас черговим зразком соціальної сатири на звичаї телевізійників, ні про що не попередить суспільство.

Не лише підготованого, а й пересічного глядача обурить зведений навіть не в квадрат, а в куб цинізм як головного героя, котрий полює з камерою за «свіжими» кадрами з місць аварії чи скоєння злочину. Так само засудить глядач телевізійних менеджерів, готових купити таке реальне відео, аби почати з нього випуск ранкових новин. Проте, вийшовши з кінотеатру, переважна більшість громадян (і не лише нашої країни) вже за кілька годин почне перемикати канали, аби на власні очі побачити таке саме криваве відео чи переглядати ролики з якогось місця трагедії в Інтернеті.

Вигадана, змодельована ситуація викликає негативну реакцію. Та повсякдення, заточене на споживання поганих новин, сприймається чимось природним, зрозумілим, невід'ємним, не вартим обговорення й тим більше - засудження. Хто кого й коли засудив вдома за бажання встигнути на черговий випуск новин, не пропустивши початок, зазвичай найкривавіший? Так отож...

Безпринципний Луїс Блум (блискуче, без перебільшення, акторське перевтілення Джейка Джилленхола) скоює вчинки, що суперечать моралі. Та навіть поліція Лос-Анжелеса не може визначити його дії кримінальним злочином попри всі формальні ознаки, як то приховання доказів та незаконне проникнення в помешкання. За те, що робить Лу, йому платить телеканал. А безкарним він лишається, бо його дії мовчки й дружно схвалює телевізійна аудиторія - глядачі, для чиїх потреб усе це робиться. Отже, той, хто дивиться по телевізору передусім замішані на крові новини, є співучасником злочинів проти моралі. И неважливо - це змодельована сценаристом ситуація, як у «Стрінгері», чи реальне життя, яке, на відміну від бойових атракціонів «Місії нездійсненої», триває за межами кінозалу.

Лише усвідомивши власну відповідальність за те, що персонажі, подібні до Луї Блума, стрімко роблять кар'єру не лише в кіно, а й у реальності, можна приймати згаданий фільм. З іншими настроями його краще не дивитися.

Ми знайомимося з Блумом у момент, коли він краде метал, аби продати за копійки, точніше - центи. Виявляється, в сучасній Америці так само цуплять каналізаційні люки. Випадково побачивши, як людина з відеокамерою зняла зблизька жертву ДТП, тут же продавши відео на телебачення, Луїс вирішив: такий спосіб заробітку дещо кращий, бо має певний стосунок до творчості. Незабаром він, уже озброєний камерою, в повній мірі демонструє «творчий підхід» до справи, перетягуючи закривавлене тіло за ноги ближче до кривавих плям, аби зробити вдалий кадр. Його хвалить випусковий редактор Ніна, мовляв, у тебе, хлопче, є відчуття кадру, приховані природні навички тощо.

Вже згодом вона сама відчула на собі весь спектр цих природних навичок: Блум шантажує старшу й професійнішу від себе жінку, прямим текстом вимагаючи сексу, коли йому припече, інакше його відео більше не буде в ранковому ефірі цього каналу. Ніна заскочена зненацька, але - увага! - не квапиться казати «ні». Справа в тому, що канал, котрий уклав угоду з дрібним бісом Лу й скріпив чек кров'ю жертв, має найнижчий у Лос-Анжелесі рейтинг. Це означає одне: ексклюзивне відео з місця масового вбивства родини тут готові ставити вже о шостій ранку. І, на переконання Ніни, апетит американцям це не зіпсує.

Вона має рацію: показники канала-лузера саме завдяки безпринципному Лу поволі лізуть угору, що є останнім шансом самої Ніни лишитися на посаді та й взагалі в професії. Вкотре наголошую: телевізійники, змовившись із колишнім викрадачем каналізаційних люків, лише виконують замовлення глядачів, постачаючи реальну кров до квартир із раннього ранку.

З дрібного чортика Блум на наших очах виростає в молодого диявола. Тепер уже він сам укладає угоди й диктує правила гри. Фактично весь гонорарний бюджет маргінального каналу переходить під контроль Лу, а це 12 тисяч доларів на місяць. Небагато як за мірками штату Каліфорнія. Та Блуму цього досить, аби почати запрошувати на роботу працівників. Молоді амбітні люди готові ішачити на нього майже задарма, бо він на пальцях пояснює: їхня робота - не вишукувати падло на міських вулицях, а говорити й показувати людям правду. Опинитися першим на місці кривавої трагедії, зняти все, ігноруючи поліцейських та рятувальників, показати в ранковому ефірі - ось та велика місія, до якої всі тепер завдяки Лу дотичні.

Українських реалій це стосується в такій самій мірі, але треба при цьому відмінусувати фінансовий бік справи. За кілька секунд свого першого відео з місця ДТП Блум, який до того не тримав у руках відеокамери, отримує 250 доларів. Українські «стрінгери» готові дати його на наші канали для ефіру безкоштовно, а канали, в свою чергу, навіть не передбачають бюджетів для купівлі аматорських кадрів. Загалом у фільмі багато деталей, котрі вкотре підтвердять: українське телебачення - не бізнес, навіть коли йдеться про потужні холдинги. Натомість дрібний зачуханий канал у Америці (припускаю, що в Європі також) працює як бізнес-модель. Навіть має гонорарний фонд, з якого оплачують відео, зняте випадковими викрадачами каналізаційних люків.

У фінальній розмові з наївним помічником, котрим Блум маніпулює, чуємо таке: «Я, мабуть, не люблю людей». Згодом він не попередить юнака про те, що в злочинця пістолет, а потім спокійно зніме, як підстрелений помічник помирає - це хороше відео для ранкових новин. Лише повністю вбивши в собі подібні відчуття, а також здатність до співчуття, вміння почути й дослухатись, розуміння елементарних принципів етики, можна робити рейтингове телебачення. Коли Ніну питають, чи є якісь порушення в показі кривавого відео, вона чітко артикулює те, в що вірить: «Ми не називаємо прізвищ, ховаємо обличчя. Все інше глядач має право бачити». Таке робиш, коли справді ненавидиш людство.

Лишається зрозуміти: проблеми українського телебачення створені не в Україн - їх має переважна більшість телекомпаній в світі. І поки глядач вимагатиме крові, вважаючи, що саме аварії крупним планом - та сама правда, яку від громадськості неможна приховувати, проблеми нікуди не подінуться.