ПРОЕКТИ
Журналіст
11:32
Понеділок, 20 Листопада 2017

Постіронія долі, або З легким пафосом

Переломні історичні обставини підштовхнули українське суспільство й медіапростір до «нової щирості», де гумор, іронія та сарказм отримали чіткіші політичні й моральні межі, ніж до кінця 2013 року.
Постіронія долі, або З легким пафосом
Постіронія долі, або З легким пафосом

Якщо двома словами схарактеризувати інформаційно-комунікативну сферу епохи постмодерну, то це — гіперреальність та іронія. Перша з усіма її симулякрами підмінює реальність, друга обрамляє старі сенси, видаючи це за щось нове.

Але, кажуть, уже настали нові часи — постпостмодерн, псевдомодерн або метамодерн, де головним прийомом є метаіронія, або, як її ще називають, постіронія. Чим же вона якісно відрізняється від звичайного постмодерного сарказму?

Доктор філології Оксана Бабелюк пише, що глибока суть модернізму, який зробив своїм гаслом вимогу називати речі своїми іменами, в постмодерні замінюється ренесансом античного гасла іронії — називати речі протилежними іменами.

«Символом постмодерністської іронії є лапки, що задають багатошарову глибину прочитання тексту, який реально існує як феномен інтертекстуальності. Ставляться лапки насправді чи автор лише має їх на увазі, довідається чи не довідається читач про цитоване джерело, наскільки зрозуміє він іронію автора і як вибудує своє іронічне ставлення до тексту — все це сприяє в постмодернізмі безмежній свободі мовних ігор», — зауважує Бабелюк.

Постмодерністьська іронія, додає дослідниця, звертається до позачасових сюжетів і вічних тем для гострого висвітлення їхнього аномального стану в сучасному світі.

Доктор філософії Віктор Пігулевський зазначає, що іронія постмодерну — це перш за все радикальна іронія. Він акцентує, що бачення множинності та безладності, прийняття роздробленості реальності поєднується з прихованим бажанням змінити світ і супроводжується амбівалентним станом — насолодою культурними текстами, що прикриває тривогу й розгубленість.

«Суть радикальної іронії в грі, — пише Пігулевський. — Вона існує не заради серйозного, а заради гри. Ця гра онтологічно властива культурі, перевантаженій речами, знаками, образами, текстами й потоками інформації. У ситуації, коли все вже сказано і сказано всіма можливими способами, іронічна гра є вторинним означенням, якимось додатковим компонентом, що можна позначити словом «мета» — метаіронія».

Тим часом деякі дослідники використовують це поняття, щоби схарактеризувати вже постпостмодерністську іронію, яка поєднує в собі колишню сатиру й «нову щирість», різкий гумор і ненав'язливий пафос. Одні тлумачі протиставляють метаіронію та постіронію, інші ототожнюють. Зупинімося на другому понятті.

Одне з визначень постіронії таке: це стан, у якому кордони серйозності та іронії виявляються розмитими. Постіронік навмисно допускає двозначність у своїй промові, його гра полягає в тому, щоби змусити людей сумніватися, чи серйозно він говорить, чи ні.

Філософ Кирило Мартинов, вважаючи, що постіронія стає культурним механізмом розриву з постмодерном, виділяє кілька її цілей:

– претензія на те, що вона є чимось більш витонченим та інтелектуальним, ніж звичайна іронія;

– у світі, де щодня вигадується мільярд жартів, постіронія намагається привласнити смішне собі, й це досягається за рахунок того, що аудиторія коливається, чи слід їй ставитися до сказаного серйозно, з чого з'являється комічний ефект;

– вона може вести до «нової щирості», тобто дозволяти іроніку говорити про цілком серйозні речі.

У свою чергу англійський культуролог Лі Костянтину пояснює поняття постіронії через типи ідеальної людини, що є в кожній соціальній структурі. Вчений малює таку картину.

У постмодерному робітничому середовищі домінували транснаціональні корпорації. Офісна робота, білі комірці в маленьких кубічних просторах, де їм доводилося сидіти за комп'ютером, перебирати папірці і друкувати замітки, — все це стало повсюдним. У цій дуже цинічній і нудній обстановці іронія була життєво необхідною, бо дозволяла зберігати здоровий глузд. І з цієї причини вона відігравала ключову роль у постмодерні, що відображено в усіх формах художньої творчості й культурної продукції того часу, стверджує Костянтину.

Тепер, на його думку, домінує постіронія, оскільки сучасна людина працює в умовах «роботи без комірців», у креативній індустрії, великих IT-компаніях, таких як Google, культурному підприємництві, стартапах, крафтовому пивоварінні тощо. У цих структурах люди об'єднуються заради виконання певного проекту, працюють тимчасово невеликими групами, а потім розходяться. І людині знову необхідно шукати новий проект.

Якщо в подібних умовах співробітник буде захоплюватися роллю іроніка, він нікому не сподобається й роботу не виконає, тож йому, вважає Костянтину, потрібно піти далі іронії та прикинутися або зобразити, поки це насправді не стане правдою, що він ентузіаст, енергійна людина, з якою приємно працювати, а не просто цинік і нігіліст.

Тенденції, які описує англійський культуролог, певною мірою можна віднести й до нинішньої України. Однак у нас є більш специфічний та екзистенціальний контекст — Майдан, Крим і Донбас. Переломні історичні обставини підштовхнули українське суспільство й медіапростір до «нової щирості», де гумор, іронія та сарказм отримали чіткіші політичні й моральні межі, ніж до кінця 2013 року.

Інше питання, які емоції виражаються й поширюються через цей «неопафос», яка їхня індивідуальна та суспільна корисність. Адже чесність не завжди сусідить з ефективністю, а прямодушність в одному ще не означає щирості в іншому. Втім, це вже окрема тема, якої в категоріях соціальної філософії, культурології та філології не розбереш.

Фото: кадр із фільму «Іронія долі, або З легкою парою»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
571
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop