Ну що, всім сподобався журнал «Вежливые человечки» з Фашистоном і Луганчиком? Смішно? Покажу вам дещо іншу за формою, але аналогічну за ефектом штуку. Вийшла вона у вінницькій газеті «33 канал» (отак парадоксально називається газета) під заголовком «Мій тато косить “укропів”, — хвалиться у вінницькій школі 3-класник з Донецька». Ось повний текст замітки:

«До переселенців та втікачів із стріляючого Донбасу вінничани ставляться по-різному, але переважно жаліють та допомагають чим можуть.

Тому 8-річного Дениса і його маму Олю (імена змінені з етичних міркувань) прийняли у Вінниці як рідних, влаштували дитину до однієї із кращих у місті шкіл, навчили української мови, звільнили від внесків до фонду класу та школи...

Але одна-єдина фраза Дені на перерві шокувала його вчителів та відкрила сімейну таємницю. Малий на розповіді однокласників про мужніх героїв АТО і збір коштів на подарунки нашим солдатам раптом похвалився, що його тато крутіший за всіх крутих. І не чекає учнівських посилок із цукерками, печивом та шкарпетками, а в Донецьку весь цей час “косить “укропів”!” Тобто воює в рядах ополченців проти української армії, поки його син і дружина перечікують війну в мирній Вінниці...

Після “дивного” виступу мами Дениса на батьківських зборах вчителька вирішила написати їй “ВКонтакті” кілька повідомлень — і обімліла. На сторінці донеччанки у соцмережі відкрито висять прапори “ДНР-ЛНР”, а від коментів на адресу “укрів”, “карателів”, “бандер” і “парашенків” просто пухнуть вуха і стискаються кулаки.

То кого ми прихистили і обігріли у Вінниці? Кому даємо допомогу, безкоштовні сніданки, пільги та виплати? Як такі мами водять своїх дітей у школи, де вже висять меморіальні дошки на честь загиблих в АТО героїв-вінничан?

Звісно, не можна всіх переселенців оцінювати за одним цим випадком. Бо більшість з них через війну втратили все — квартири, роботу, друзів та рідний український Донбас. І свідомо вибрали Україну, яка готова прийняти, нагодувати і вивчити всіх своїх дітей...

Описаним вище випадком будуть займатись відповідні спецслужби, бо явних чи прихованих “сєпарів” у вінницьких школах ніхто терпіти не буде!»

Матеріал підписано Сергієм Годуном. Це ім’я не раз трапляється в архівах видання, тож можна припустити, що це постійний автор «33 каналу».

Почнімо з того, що нічого етичного в тому, щоби змінити імена звинувачуваних людей та засекретити місце подій, нема. Навпаки, це створює узагальнений образ переселенців-сепаратистів, і емоційно накручені читачі можуть почати підозрювати буквально кого завгодно. Принаймні, з третьокласників; а може, й клас змінено з етичних міркувань?

Це те, від чого застерігала нещодавно Леся Ганжа: якщо ми засекречуємо своїх героїв і змінюємо їх до невпізнаваності, це те саме, що вигадати їх.

Звідки ж Сергій Годун знає цю історію? Джерела інформації в матеріалі не зазначені — не зрозуміло, чи пішов автор професійним журналістським шляхом, поспілкувавшись із учителями, батьками та самою підозрюваною в сепаратизмі жінкою, чи просто переказує почуте від когось. Жодних ознак того, що журналіст спілкувався з мамою Дениса, в замітці немає. В чому полягав «дивний» виступ мами Олі на батьківських зборах? Чи перевіряв журналіст її сторінку сам, чи знає про сепаратистські дописи зі слів «обімлілої» вчительки?

На жаль, місце відсутніх фактів, прямої мови чи посилань на джерела в тексті займають емоційні пасажі про вінницьку турботу й донецьку невдячність. На вигляд Оля й Денис — цілковито міфологічні персонажі, такі ж самі, як розіп’ятий хлопчик, дівчинка Ліза, дочка офіцера абощо. Проте автор стверджує, що вони не єдині у своєму роді: «Кого ми обігріли? Як такі мами водять своїх дітей до школи…». А потім милосердно додає, що таких, як сепаратистка Оля, серед переселенців меншість, а більшість нормальні.

Судячи з того, як сміливо на початку матеріалу автор узагальнює ставлення 370 тисяч вінничан до переселенців, він справді володіє надприродними соціологічними здібностями. Та, на жаль, Сергій Годун не ділиться методологією, за якою визначає невдячних сепаратистів та підраховує їхню частку, тож, скоріш за все, упередження та ворожнеча, які розпалює його матеріал, стосуватимуться всіх переселенців без винятку.

Якщо ж навіть припустити, що навести факти й реальні обставини події Сергієві Годуну завадили «етичні міркування», але історія, описана в замітці, сталася насправді, вчитаймося в останнє речення. Автор називає «сєпаром» восьмирічного хлопчика, який начебто сказав щось про свого батька-сепаратиста. До речі, якщо історія достовірна, то сказав він це в розмові з іншими дітьми, а ті вже, певно, переказали вчителям. Тож сказане хлопчиком зовсім не обов’язково правда — він міг повторити те, що чув від інших людей, або просто вигадати. «А мій тато приїде на танку і застрелить твого», — те, що діти кажуть одне одному десятиліттями.

Правда чи ні, що батько хлопчика воює проти України на Донбасі, журналіст не довідався — це, певно, прерогатива компетентних органів. А якщо правда? То що, каратимемо тепер і мертвих, і живих, і ненароджених членів родин сепаратистів? І що ж компетентні спецслужби зроблять із восьмирічним сином терориста, якщо він реальний? Депортують на окуповану територію? Лікуватимуть електрошоком?

За даними справжніх соціологів, які проводили дослідження «Конфлікт у медіа і медіа в конфлікті», торік 49 % українців були помірно упереджені до переселенців, ще 11 % — виразно упереджені. Коментуючи результати дослідження, його автори розповідають: упередженість до переселенців не залежить від особистого досвіду. Людина може не любити «донецьких» і «кримських», навіть якщо ніколи з ними не перетиналась. Натомість чинником, що посилює упередження, є вразливість до пропаганди: серед людей, які звикли приймати повідомлення медіа на віру без перевірки, недолюблюють переселенців понад 70 %.

А отже, автор вінницького восьмирічного «фашистона» сіє справжню біду, посилюючи й без того сильні упередження.

Фото - скріншот з сайту газети «33 канал»