Італійська письменниця й журналістка Франческа Боррі приїхала на Львівський медіафорум розповісти про роботу воєнних кореспонденток. Її статті публікують у The Guardian, Il Fatto Quotidiano, Internazionale та Al-Monitor. Вона як журналістка-фрілансерка висвітлювала конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, писала про джихадистів у різних країнах світу і працювала в Сирії від початку громадянської війни. Саме про ці події розповідає її остання книжка «Сирійський пил» (Syrian Dust: Reporting from the Heart of the War). У Львові Боррі розповіла, чому жінці часом легше дається робота в зоні конфлікту, як би вона висвітлювала сьогоднішні події в Ізраїлі й Секторі Гази та що її вразило у війні на сході України.

— Франческо, у яких ситуаціях воєнній кореспондентці легше, ніж колезі чоловічої статі?

— Я працюю в арабських чи мусульманських країнах, зокрема із джихадистами. Як жінка я можу одягти хіджаб чи навіть нікаб, який залишає відкритими тільки мої очі, й бути непомітною. Я також і сама виглядаю як арабка. Жінку не сприймають як загрозу, а чоловіки зазвичай навіть прагнуть тебе захистити. Вони ставляться до тебе як до сестри чи доньки.

Напевно, це також пов’язано із моїм віком — мабуть, ставлення до шістдесятирічної кореспондентки було б іншим. Але справа не тільки в тому, що я жінка (я бачила журналісток, яких не були раді бачити). Все залежить від світового контексту — наприклад, на Близькому Сході журналіста-європейця, які би погляди він не мав, усе одно сприймають як частину політики Заходу по відношенню до цього регіону.

Наразі триває війна, у якій беруть участь західні країни — Франція і Велика Британія. Буквально беруть участь — їхні війська воюють. Але навіть якщо ви приїхали, наприклад, із Норвегії й ваша країна не скидає бомби на арабів, вас сприйматимуть як частину західного світу. Саме тому я говорю про світовий контекст того, звідки приїхав журналіст. Це потребує багато часу — побудувати собі репутацію, завдяки якій вас будуть раді бачити чи хоча б надавати доступ.

— Скільки часу ви провели в Сирії?

— Я працюю там із 2012 року. У перші роки я залишалася там дуже довго, виїжджала з країни тільки на кілька днів і потім поверталася назад. Але в останні півтора року це стало неможливим. Причому не через сирійців, а через Туреччину. Незаконно перетнути їхній кордон із Сирією вже неможливо, потрібно отримувати візу. А для мене це був єдиний спосіб проникнути туди, не отримуючи дозволу сирійської влади. Якщо ж ви в’їжджаєте через кордон з Іраком, то будете писати вже про іншу війну, війну курдів. Якщо ж ви хочете писати про війну сирійських повстанців, то треба їхати саме через турецький кордон.

— Як ви обираєте теми? Які, на ваш погляд, є найважливішими?

— Я знайшла себе на війні в Сирії, потім писала про джихадистів. І, звісно, тема Ізраїлю й Палестини — я жила і працювала там. А потім почала шукати те, що мені самій цікаво, — мені ж не потрібно слідувати за заголовками у пресі. Тому що якщо вам самому не цікаво, то чому має бути цікаво вашим читачам? Зараз я приїхала з Філіппін — писала про місцевих джихадистів. Від Тунісу до Філіппін вони різні, але не це головна причина моєї поїздки. Філіппіни — християнська країна, де мусульмани — меншість, яку дискримінують. Якою б не була релігія, її прихильники можуть чинити жахливі злочини. Все залежить від того, хто при владі. Те ж саме можна побачити в конфлікті між шиїтами й сунітами чи ізраїльтянами та палестинцями.

— Ви говорили, що хоча довго працювали в Сирії й писали про війну, ви ніколи не були в Дамаску, столиці Сирії, який контролює Башар Асад. Якщо говорити про війну на сході України, то українські журналісти не працюють, наприклад, у Донецьку (оскільки не можуть туди потрапити в законний спосіб). Чи це правильно?

— Як журналіст ви маєте намагатися проїхати всюди, де можете, в тій країні, де ви вирішили працювати. Проблема в тому, що часто це фізично неможливо. Саме тому потрібні інші журналісти — поїхати туди, куди не пропускають вас або де з вами ніхто не буде спілкуватися. Наприклад, я двічі намагалася проїхати в Дамаск — перший раз нелегально, і мене затримали, а другий раз легально — мені відмовили. Але часто вимога їхати і працювати всюди — це не в географічному розумінні, а в сенсі соціального стану. Наприклад, писати про бідні райони, а не тільки про мегаполіси.

— Ваше ставлення до журналістів-активістів?

— Я певним чином і сама була активісткою в Палестині. Я працювала на одного з їхніх лідерів, Мустафу Баргуті, була його радником із питань прав людини. Тепер я журналістка й пишу на цю тему — це дуже велика різниця. Пропалестинські активісти, які пам’ятають мене по тих часах, критикують мої тексти. Для них, як і для багатьох палестинців, причиною всіх негараздів є окупація. З нею в першу чергу пов’язані всі проблеми із Хамас і ФАТХ, і тому окупацію треба заперечувати і критикувати.

Як журналістка я не можу з ними погодитися. Я, звісно, пишу про роль Ізраїлю, починаю з неї у своїх матеріалах. Мені не подобається, як ХАМАС править у Секторі Гази, але якби не блокада, то й ХАМАС би там не було. Але це не знімає з них відповідальності за те, що там відбувається.

Проте якщо говорити про ті події, які відбуваються в Ізраїлі, Секторі Гази й на Західному Березі Йордану просто зараз, то в першу чергу треба говорити саме про дії ХАМАС, а вже потім Ізраїлю. Сьогодні Ізраїль насправді сфокусував свою увагу на інших проблемах — на Ірані й на «Хезболлі», а не на Палестині.

Якщо поговорити з людьми і в Газі, й на Західному Березі, то пріоритетом для ХАМАС чи ФАТХ є не деокупація, а влада, гроші й Махмуд Аббас. Лідеру ФАТХ уже 83 роки, в нього немає наступника. Я думаю, що в наступні місяці ми побачимо такі ж зіткнення між двома угрупуваннями, які відбувалися у 2007 році. Нині ХАМАС і ФАТХ використовують палестинців-демонстрантів проти Ізраїлю — протести активістів проти палестинської влади жорстко присікаються, людей залякують і заарештовують. Я вважаю, що сьогодні висловитися треба іноземним пропалестинським активістам, оскільки місцеві цього зробити не можуть.

— Ви пишете про війни й конфлікти у країнах, де ви не живете. Українським журналістам доводиться писати про війну у власній країні. Як це впливає на журналістику?

— Це зовсім інші речі. Місцеві журналісти знають набагато більше про власну країну, проте іноземні журналісти можуть подивитися на проблему з певної дистанції. Я би ніколи не змогла писати про Італію, але коли мені телефонують французькі журналісти, то я даю їм багато різної інформації.

Дуже правильно, на мій погляд, працювати в парі — іноземний журналіст і місцевий фотограф. Так я працювала в Іраку, на Мальдівах та в інших країнах.

— Чи ви працювали на війні в Україні? Що було найцікавіше?

— По-перше, мене здивували олігархи. Вони фактично управляють країною. По-друге, саме тут я зіткнулася з російською пропагандою (коли я активно працювала в Сирії, Росії там ще не було). Оскільки до українських подій мала відношення Росія, матеріали американських ЗМІ про війну на Донбасі нагадували мені старі фільми про Холодну війну.

Коли я повернулася після однієї з поїздок на Донбас, у мене відбулася показова розмова з головною редакторкою однієї італьської газети, старою комуністкою. Участь російських військ тоді активно заперечувалась, а я заявила, що, звісно, відповідальність за конфлікт лежить на Росії. І тоді вона заявила: «Україна завжди належала Росії, не розумію, чому Київ поводиться так, нібито це незалежна країна». Вона так вважає, хоча ніколи не була в Україні, максимум у Москві півсторіччя тому.