П’ять кроків назустріч здоровому глузду

П’ять кроків назустріч здоровому глузду

10 Лютого 2016
5039
10 Лютого 2016
13:00

П’ять кроків назустріч здоровому глузду

5039
…які допоможуть українським журналістам зберегти професію в час війни
П’ять кроків назустріч здоровому глузду
П’ять кроків назустріч здоровому глузду

Війна триває вже майже два роки, а українські медіа досі заскочені нею зненацька. В них немає ні цілісного бачення того, що відбувається в країні і з країною, ні впевнених відповідей на запитання, яку позицію повинен займати і які функції виконувати журналіст. Дискусії, що спалахували останнім часом у блогосфері, соцмережах та експертному середовищі — зокрема, щодо поїздки Андрія Куликова до окупованого Донецька, висловлювань Анастасії Станко, матеріалу Ірини Андрейців, — засвідчили безпорадність медіаспільноти, яка розривається між професійним і громадянським, між безсторонністю і патріотизмом. І, що найприкріше, кожна чергова дискусія відбувається так, ніби всіх попередніх не було.

В ідеалі варто було б зібратись, усе обговорити й визнати три підходи — журналістику безсторонню («за стандартами»), співпричетну (патріотичну) та примирювально-медіаційну — варіантами норми. Та поки що адепти цих підходів уперто називають усіх інших зрадниками, кукареотами або корисними ідіотами, а рекомендації експертів міжнародних організацій — тих, які, на відміну від нас, давно знають війну і вміють її висвітлювати, — викликають агресію майже в усіх.

І ніхто не хоче думати про те, що зниження довіри до українських ЗМІ — яке триває, хоч уже й не катастрофічними темпами — є проблемою не менш реальною й загрозливою, ніж економічна криза чи знецінення національної валюти. Ось тільки відновити втрачену довіру буде набагато важче.

Поради, наведені нижче, не є істиною в останній інстанції, але, можливо, допоможуть бодай комусь із колег зорієнтуватись у веремії взаємних звинувачень, ярликів і штампів.

1. Пропаганда потрібна. Але це не наша робота. Було б чудово, якби наша держава навчилася формулювати свою позицію й комунікувати її як усередині, так і назовні: цього дуже бракує. Пропаганда сама по собі не є злом і необхідна державі, яка веде війну, щоб пояснювати суспільству та світовій спільноті свої дії, залучати підтримку й нейтралізувати ворожі впливи (це вже контрпропаганда). Звісно, як любить казати наш міністр інформаційної політики Юрій Стець, найкраща (контр)пропаганда — це правда. Його би слова у вуха антитерористичним та іншим прес-службам.

Але є два «але». По-перше, пропагандою повинні займатися фахівці з комунікацій, найняті для цього державою — а не кожен, кому прикортіло. По-друге, пропаганда неможлива без комунікаційної стратегії, централізованого управління та постійної координації всіх, хто до неї залучений. У пропаганді не може бути відсебеньок.

«Інформаційні війська» Мінстеця були смішні, але ще смішніше — те, як тисячі журналістів, блогерів і просто озброєних фейсбуком індивідів вирішили, що позаяк держава не дає собі ради з інформаційною війною, вони візьмуть цю справу в свої руки. Ця партизанщина наосліп, коли кожен діє на власний розсуд, щонайменше неефективна, але також контрпродуктивна й небезпечна. Хоча б тому, що примножує інформаційний хаос, яким вправно користуються справжні пропагандисти — кремлівські.

Робити щось корисне для перемоги можна і в межах професійних обов’язків журналіста. Наприклад, викривати та спростовувати дезінформацію, натомість шукаючи правду — як це щодня робить StopFake або як це зробила, до прикладу, Лана Самохвалова з «Укрінформу», викривши російського провокатора Жука. Та щойно ми починаємо вагатися, чи потрібно аудиторії знати правду, чи піде правдиве висвітлення важливих подій на користь Батьківщині, або намагаємося поширити начебто вигідну Україні дезінформацію самі, ми ступаємо на хисткий ґрунт. І ризикуємо скотитись у ту саму прірву, на дні якої вже перебувають наші колишні колеги з Росії.

2. Безсторонність не означає байдужості. За результатами дослідження, яке Київський міжнародний інститут соціології провів на замовлення «Детектор медіа» в кінці 2014 року, 82 % українців сподіваються від медіа позиції об’єктивних спостерігачів і лише 8 % залишають за ними право замовчувати важливі факти з патріотичних міркувань. За результатами дослідження російського фонду «Общественное мнение», проведеного приблизно в той самий час, 72 % росіян дозволяють ЗМІ приховувати важливі факти в інтересах держави, а 54 % — спотворювати їх. Напевно, це і є головне, що відрізняє українців від росіян.

Військові перемагають на полі битви, політики й дипломати — за столом переговорів, а для журналістів немає кращого способу допомогти Батьківщині, що перебуває у стані війни, ніж чесно і якісно робити свою роботу. Ця робота може полягати й у задоволенні попиту на патріотичний пафос (як це роблять «Цензор» і «1+1») та в’їдливу колумністику (opinionated journalism). Проте життєво важливою для суспільства опцією є доступ до фактів.

Журналіст може залишатися безстороннім, висвітлюючи збройний конфлікт у власній країні. Але безсторонність у цьому випадку не означає, що він не бачить різниці між сторонами конфлікту, їхнім статусом і позицією. Йдеться про те, що завдання журналіста — дати аудиторії повну і всебічну картину того, що відбувається, а не допомогти одній стороні перемогти другу.

Протистояння на Донбасі — це не футбольний матч, на якому потрібно вболівати за нашу команду, а інакше ти не патріот. Одна зі сторін цього конфлікту діє на своїй території, захищаючи свої права та відновлюючи законний порядок; інша — порушує український закон і міжнародне право. Закон понад усе, територіальна цілісність України не може бути піддана сумніву, злочинців слід притягнути до відповідальності, а мирні громадяни мають повернутися до мирного життя. Саме такого бачення — не «наші проти німців», а сили правопорядку проти злочинців — критично бракує для того, щоб охолодити медійні голови.

3. Добирати слова. Найбільше суперечок точиться навколо термінології. Рекомендації експертів (наприклад, Ігоря Куляса) не були почуті: попри всі лапки, знущальні перекручування та приписки «так звана» в українському медійному дискурсі легітимізовані Донецька і Луганська народні республіки, їхні міністри, народні мери та губернатори, ополчення та гуманітарні конвої.

Багатьом видається, що російський пропагандистський штамп перестає працювати, якщо його взяти в лапки. «Ополченці», «так звані ополченці», «апалчєнци» і «апалчєчєнци» — різні, але однаково невдалі способи нейтралізації терміну, вигаданого Кремлем для бойовиків на окупованих територіях. Світ не поспішає визнавати цих людей терористами і називає rebels — по-нашому повстанцями, проте без позитивного відтінку, який це слово має в прихильному до будь-яких революцій пострадянському контексті. Але з ополченням, себто цивільними громадянами, мобілізованими на допомогу законній регулярній армії, вони не мають нічого спільного.

Висміюючи та іронічно обігруючи пропагандистську лексику, ми лише допомагаємо їй укорінитись у свідомості нашої аудиторії. Уявіть, якщо медіа називатимуть грабіжників робінгудами, а ґвалтівників казановами — хоч у лапках, хоч без лапок.

Найкраще називати людей і явища тим, ким / чим вони є насправді, або, принаймні, не називати тим, чим / ким не є. Те, що існує на окупованих частинах Донеччини й Луганщини, не є республіками, а самозвана чи проголошена на площах адміністрація не є мерами, губернаторами і прем’єр-міністрами. Захоплена бойовиками чи регулярною армією Росії територія не перестає бути Україною, а люди, які на ній живуть, є українцями і громадянами України.

Свої термінологічні рекомендації журналістам нещодавно запропонував Державний комітет телебачення і радіомовлення. Загалом вони резонні та, що важливо, обґрунтовані, хоча й тут у частині, яка стосується бойовиків, не обійшлося без емоційно забарвленої лексики. Зокрема, комітет пропонує термін «російсько-терористичні війська», який із легкої руки групи «Інформаційний спротив» увійшов до повсякденної лексики державних прес-служб. Значно коректнішим видається інший запропонований варіант — «бандформування, підтримувані Росією»: він повертає нас із геополітичних абстракцій до реальності, в якій сили правопорядку відновлюють законність на власній території.

4. Застосовувати мозок. Про події на фронті ми знаємо дуже мало, а про події на окупованих територіях майже нічого. В першому випадку медіа обмежуються інформацією з офіційних джерел — сухою, дозованою й не завжди правдивою. У другому — публікаціями російських та окупаційних ЗМІ, дуже часто неправдивими. Інформаційний вакуум почасти заповнюють соцмережі, а також фейки, здогадки й домисли. Знову ж таки, мрія російського пропагандиста: інформаційний простір, насичений неякісною та неперевіреною інформацією сумнівної достовірності, а отже nothing is true and everything is possible.

Професійні стандарти вимагають від журналістів, не обмежуючись прес-релізами та непевними джерелами, шукати підтверджень, з’ясовувати обставини, ставити зустрічні питання, знаходити свідків, намагатися потрапити на місце події або зв’язатись із її учасниками. Думати, аналізувати, зіставляти й показувати правду, як це, наприклад, зробив Саймон Островський із Vice News у своїй селфі-епопеї.

Їхати на окуповані території чи в зону бойових дій дорого й небезпечно. Ставити під сумнів заяви прес-офіцерів непатріотично. Перевіряти достовірність дописів у фейсбуку — довго. З’ясовувати імена загиблих і причину їхньої загибелі — марудно. Проте саме в цьому й полягає сенс журналістської професії.

Поки що про туберкульоз серед українських військових ми дізнаємося з польського журналу; натомість наші медіа мовчать про пияцтво, мародерство, небойові втрати та інші проблеми, вирішити які неможливо без гласності й тиску суспільства. Пора прощатися зі страхом розповісти «щось не те», що зашкодить іміджу української влади чи армії (згадаймо, яку реакцію викликав матеріал «Нового времени» про проституцію у прифронтовій зоні). Перевіряйте факти й розповідайте правду — не помилитесь.

5. Розповідати історії. Пам’ятаєте, яким ляпасом для нас були слова фоторепортера Сергія Лойка: «Приехал какой-то американский “москаль” и всей вашей стране рассказывает о том, что происходит на войне. Как думаете, это нормально? Этого не должно быть! Это ваша война, вы сами должны ее переварить, вы, украинские журналисты, должны о ней рассказать»?

Заради справедливості слід констатувати, що за ці два роки в нас стало краще з головними жанровими формами, які розповідають людські історії та вплітають їх в історію країни — репортажем, інтерв’ю, документалістикою. Є окремі геніальні речі, такі як матеріал Дмитра Фіоніка про опіковий центр, але, що не менш важливо, є стабільний потік публікацій у різних виданнях, які, нехай не досконалі, дозволяють побачити інший вимір війни.

Дегуманізація працює в обидва боки — не лише агресори, але й захисники перетворюються на знеособлені іконки, цифри статистики. Тисячі загиблих, десятки тисяч поранених, сотні тисяч переселенців і мільйони мешканців окупованих територій — це все люди, яких не можна узагальнювати. І коли ми ставимо питання «як ми будемо жити далі?» (варіант — «чи зможемо ми жити далі з цими людьми?»), шукати відповідь слід саме в площині людських історій.

Не буває абстрактних зрадників і героїв: є конкретні вчинки та імена, які повинні бути названі. А між зрадою й перемогою — величезний спектр півтонів, реальних життєвих ситуацій, із яких складається наше спільне переживання найдраматичнішого часу в історії незалежної України. Фіксувати їх і залишати в пам’яті — це і є наша робота. Якщо не це, то що?

Отар Довженко для «Детектора медіа»

Фото - X Over It

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5039
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Михайло Тавда
2968 дн. тому
Отар все добре розтлумачив про ці 5 кроків, проте він, як і усі ви, журналісти України, не бачить необхідності в інших кроках до здорового ґлузду. Чомусь вам усім забракло зору на облудність чинних державних символів. Що текст гімну, 13 років тому перетворивший українок на чоловіків, представників влади на ідіотів (запануєм і ми, браття - тобто влада не панує) та "наших воріженьків". Що прапор: ВееРУ підманула, ВееРУ підвела - мало що перевернула, так і порчу навела! Що герб. На монетах князя Володимира крім тризуба більше нічого не було? Не настільки Україна морська держава, щоб зазіхати на тризуби Нептуна та Плутона! Та вам, журналістам, це байдуже. Чому???
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду