Росія шокована: у новорічному випуску мультсеріалу «Мульт личности» на «Первом канале» з'явилась перша за багато років пародія на керівників держави - Володимира Путіна і Дмитра Медведєва. Усвідомлюючи, що без санкції Кремля нічого подібного на державному російському телебаченні вийти не могло, найкращі уми намагаються осмислити меседж, закладений у появі цих доволі примітивних новорічних частівок. І, природно, вбачають у цій події не ознаку справжньої демократизації, а лише її недолугу імітацію.
Так Україна, де, принаймні, поки що влада не спромоглася взяти ЗМІ під ідеологічний контроль, і Росія, де такий контроль встановлено вже давно, йдучи різними шляхами, зустрілися в одній точці. Точці розуміння, що політичну сатиру зовсім не обов'язково забороняти, адже вона не становитиме для влади жодної небезпеки, якщо буде не смішною.
Українські реалії як матеріал для політичного сатирика - манна небесна. Багатьох персонажів зовсім не потрібно пародіювати - достатньо відтворити їхню манеру поведінки та висловлювання, які самі по собі є цілком комедійними. Сюжети вигадувати також не обов'язково - їх щодня постачає політична дійсність. Кожен із головних героїв являє собою яскравий, неповторний і впізнаваний типаж. І жодних тобі «священних корів» - українці готові сміятися з усіх, включно з вищим духовенством і так званими моральними авторитетами. Все це в поєднанні з невситимою цікавістю масової аудиторії до політики мало б становити достатні передумови для існування гострих і рейтингових сатирично-політичних телепрограм на центральних телеканалах.
Понад 10 років тому на українському телебаченні був зразок сатири, контрольованої владою (принаймні, однією з її фракцій), та водночас якісної і порівняно смішної - анімований серіал «Великі перегони» на «1+1». Зауважмо, що це було цілком можливо вже за тогочасного розвитку українського телебачення і далеко не такої комедійно-абсурдної ситуації в політикумі, яку маємо тепер. Дивлячись на нинішню владу, - будь-яку з її фракцій, - важко уявити там людину, здатну санкціонувати і навіть оплатити справжню сатиру на себе і своїх конкурентів, та ще й доручити її таким фахівцям, як Валерій Бабич, Віктор Приходько, Віктор Андрієнко та інші.
Натомість маємо старі добрі «5 копійок» на 5-му каналі, де більше веселого пащекування, ніж сатири. «Вечірній квартал», що паразитує на вмінні Володимира Зеленського і Олени Кравець зображати Ющенка з Тимошенко. У недавньому минулому - «Пупсню», безславно закриту після кількох тижнів ефіру на зовсім не підхожому для політичного гумору розважальному каналі ТЕТ, та ще безпорадний «Домком» на ТРК «Київ». А до прийдешніх виборів аудиторії даровано кандидата Єгора Лупана у бахматовському шоу на К1, а також мультсеріал «Усіх на дебати» на «Сіті». Власне, приклад 3D-анімованих дебатів, як єдиного передвиборного сатиричного спецпроекту наших часів, наочно ілюструє всю глибину кризи цього жанру в масштабах країни.
Анонсуючи мультсеріал, його творці хвалились застосуванням унікальних можливостей 3D-анімації. Дивлячись на результат, можна припустити, що головною перевагою новітніх технологій для цього проекту стала можливість створити 25 5-хвилинних роликів у рекордно короткий термін. Що, природно, відобразилось на якості - анімація вийшла простенькою. Звісно, ніхто й не сподівався від серіалу, виробленого невеликим телеканалом за власний кошт, якості та спецефектів, як у голлівудських повнометражках із багатомільйонними бюджетами. Однак графіка на рівні комп'ютерних ігор кінця минулого століття трохи муляє глядацьке око, звикле до якісної анімації. Авжеж, для комедійного мультсеріалу форма - не головне (яскравий приклад - South Park із його схематичною анімацією), але лише за умови належної якості змісту.
Отже, як це все виглядає: у такій собі студії-корчмі під назвою «Наші печінки» (увага, це каламбур - політики, мовляв, у нас у печінках сидять), стіни якої прикрашено образами Леніна, Сталіна, Шевченка і гетьманів у рушниках, корчмар-ведучий Мойсей Котигорошко - персонаж із орлиним фасом, товстими пейсами-косичками, що роблять його схожим радше на індіанця, великим хрестом на грудях і підкресленим містечково-єврейським акцентом, - проводить дебати між більш чи менш вдало спародійованими кандидатами у президенти. Ще один каламбур, закладений у назву серіалу - «Усіх на дебати», - зрозумілий кожному, хто знайомий із нецензурною східнослов'янською лексикою, проте творцям серіалу цього не досить - вони змушують ведучого раз у раз повторювати: «Вам справді вдалося всіх на дебати, причому без попередніх пестощів!», «Українські політики мають програму, у якій прописано, як усіх на дебати», «Сьогодні наші політики змогли всіх на дебати!» і тому подібне. Напевно, для тих, хто з першого разу не зрозумів «шутку юмора».
Проблеми з гумором починаються вже з імен персонажів - поряд із порівняно влучними, що відображають певні риси прототипів (Пацанюк-Яценюк, Комуненко-Симоненко), є геть натягнуті (Литвонь-Литвин, Грициценко-Гриценко, Тинукович-Янукович). Добір персонажів також не зовсім зрозумілий. Так, попри наявність двох практично ідентичних персонажів - Інни Богословської («Богосливської») та Наталії Вітренко («Вітрянки»), яка, до речі, цього разу не балотується в президенти, - у проекті чомусь не знайшлося місця для пародій на Юлію Тимошенко і Сергія Тігіпка. Можливо, ці персонажі з'являться згодом. Одне місце ще є - анонсовано участь десятьох персонажів, із яких відомі вже дев'ятеро: Комуненко, Пацанюк, Тинукович, Мнущенко, Грициценко, Литвонь, Богосливська, Вітрянка і Тягнивбок.
Здавалося б, спародіювати загальновідому особистість неважко - гіперболізували найяскравіші риси обличчя та характеру, використали специфічні жести, слова та фрази-паразити, і образ готовий. Та з цим у творців мультсеріалу виникли деякі труднощі. Серед персонажів трапляються продумані й влучні і за образом, і за лінією поведінки - наприклад, плаксій Пацанюк із дитячим голоском і рожевими щічками, або Вітрянка з її гучномовцем та нав'язливими мітинговими кричалками. У Мнущенка добре вдалася лише манера говорити; Комуненка з геть несхожим голосом навіщось змушують декламувати радянську поезію, яка не дуже йому пасує. Найменш вдалими вийшли Литвонь, упізнаваний хіба що за чубом і фразою «Україні потрібен Литвонь», а Грициценко, з якого спробували зробити такого собі солдафона з зеленим обличчям, жодною мірою не нагадує, й тим більше не пародіює, реального Гриценка.
На відміну від Центральної виборчої комісії та Першого національного, телеканал «Сіті» мав можливість виправити недолік, притаманний реальним теледебатам: утворення пар за принципом жеребкування. Та вийшло навпаки: найчастіше у мультиплікаційних дебатах пари утворюють персонажі, яким, як і їхнім реальним прототипам, немає чого сказати одне одному, оскільки вони жодним чином не взаємодіють і не є опонентами. Деякі комбінації хоч і абсурдні (наприклад, Вітрянка-Пацанюк, Мнущенко-Комуненко, феєричний спаринг Вітрянка-Богосливська), проте їх рятує експресивність одного або обох персонажів, проте інші - Литвонь-Пацанюк, Литвонь-Комуненко, - мали геть ненатуральний вигляд у парі. В усякому разі, пародія на ситуацію, яка не була б цікавою чи смішною в реальному житті, має невеликий сатиричний потенціал.
Непогані ґеґи, звісно, трапляються і в цих епізодах, - наприклад, суперечка Грициценка з Комуненком про те, хто з них більш непрохідний, або майбутні діти Комуненка - син Карл і дочка Фрідріх, названі на честь Надії Костянтинівни Крупської. Але в більшості випадків героїв або їхні репліки можна було б спокійно перетасувати між епізодами без відчутної втрати змісту. Наприклад, Вітрянці все одно, кому доводити необхідність знищення НАТО, а Мнущенку - кому читати проповідь про вулик як модель демократії.
Найсумніше видовище становив перший випуск за участю персонажа, що зображає Віктора Януковича - дебати Тинукович-Грициценко. Якщо в зображенні деяких інших політиків автори жартували на межі фолу, тут ні про яку межу не йдеться - Януковича спародійовано на рівні навіть не «Веселих яєць», а гри «Хамське яєчко». «Вітаю всіх грамотних, інтелігентних, добрих людей, не таких як я, тому що я - тупо перспективний», «треба бути просто хитрим хамом, щоб любити і захід, і схід; от я, наприклад, здавалося б, люблю Росію, але беру в них за цю любов західною валютою», «попереджаю: кинеш яйцем - прокляну», і нарешті квінтесенція: «Давай, відвертайся, Рембо хрєнов! "Як полюбити захід, як полюбити схід"... Повертайся спиною, зараз я покажу, як полюбити Толіка!». Репліки персонажа Грициценка, якого з прототипом пов'язують хіба що вуса та наполегливі військові алюзії, не були настільки грубими і примітивними, проте також не містили навіть натяків на гумор: «Ех, Вітя, якби моя воля, я би тобі дав два додаткових строки. Тільки не подумай, що президентські!» і тому подібне. У наступному епізоді за участю Тинуковича (Тинукович-Пацанюк) аж занадто відвертої «чорнухи» у виконанні Тинуковича вже не було. Та все ж підкреслено негативний образ «хама і зека» Януковича відчутно контрастує з усіма іншими - і тим більш підозрілою видається відсутність серед персонажів Тимошенко.
Щодо образу Мойсея Котигорошка. Ваш автор аж ніяк не схильний вбачати в кожній згадці про євреїв прихований антисемітизм - зрештою, єврейські анекдоти є органічною складовою пострадянського фольклору. Зробивши ведучого карикатурним євреєм-ренегатом, який носить хрест на грудях, їсть сало та називає себе «щиrим укrаїнцем», сатирики-аніматори навряд чи мали на меті підкинути дров у вогонь чиїхось національних упереджень. Скоріш за все, просто вхопились за яскравий мотив. Неважко здогадатися, кого мали на увазі автори мультсерсіалу, і - слід віддати належне їхній толерантності, - персонаж зроблений не настільки схожим, аби бути образливим для прототипу. Проте видається, що в українських політичних ток-шоу є достатньо більш придатних для пародіювання ознак і рис, окрім етнічного походження одного з ведучих. Надто ж зважаючи на те, що спекуляції на цій темі збивають фокус критики (в тому числі й сатири), відвертаючи увагу від справжніх недоліків і конкретної програми, і жанру загалом. Регулярно читаючи коментарі відвідувачів «Детектор медіа» про те, як підступний і «шустрий» «шинкар» або «шмуклер» цілеспрямовано зіштовхує лобами українських політиків на радість закулісі, я не можу приєднатися до тих, кого смішать жарти на зразок «- Петре Миколайовичу, як вам вдалося перемогти в rеволюції 1917 rоку? - Это я у вас, Моисей, должен спрашивать!».
Схильність творців до гумору з розряду «нижче поясу» («Вікторе Андрійовичу, я ще маленький, можна, я вас трошечки обкакаю? - Арсенію Петrовичу, припиніть, Віктор Андрійович і так у цьому по вуха!»; «Він вважає президента лайном! - А теперь им хочу быть я!», «Ти б краще на льодяники зекономив, бо з таким підходом до кампанії тобі залишиться лише смоктати», «Если я не стану президентом, для меня это будет как тупым серпом и молотом по я...» і так далі) та розвеселих і абсурдних ґеґів на зразок: «Морские свинки - это натовские спецслужбы, страшнее, чем морские котики!», «Не хочу співати коло мийки - хочу коло барної стійки співати» чи «Пацанюк - український супергерой, людина-зебра», легко зрозуміти, оскільки до жартів такого штибу глядач призвичаївся завдяки комеді-клабам і вечірнім кварталам, а вигадувати їх значно легше, ніж дотепи з підтекстом. Але політичною сатирою такий матеріал, за всієї поваги й симпатії, назвати не можна. Це простенький, подекуди симпатичний, подекуди занадто грубий бурлеск із лубочно спародійованими політиками, який, на жаль, доводиться ховати від дітей, аби в них не виникало зайвих запитань на статево-анальні теми.
Та, власне, чогось більшого чи глибшого творці серіалу й не обіцяли, тож навряд чи можна висувати якісь претензії до «Сіті». Питання є до великих і багатих телеканалів, які мають змогу оплатити й справді дорогу анімацію (або виробництво телепродукту в іншому жанрі), і роботу великих авторських груп, аби створити справді якісну та гостру політичну сатиру. Але, маючи для цього всі передумови, багатющий матеріал і очевидне соціальне замовлення, залишаються бездіяльними або годують аудиторію сурогатом на зразок «Вечірнього кварталу». У чому ж справа? Чи не в тому, що такої послуги - «пародіювання політиків» - немає у договорах із виборчими штабами?
