«Звідки куди» (In the rearview, режисер Мачек Гамела) — один із небагатьох фільмів, який розповідає про Україну в цьогорічних Каннах і має при цьому наших співпродюсерів. На фестивалі стрічку представила українська частина команди — оператор Юрій Дунай і продакшен-менеджерка Ксенія Марченко. Сам фільм бере участь у неофіційному конкурсі, влаштованому асоціацією незалежних кіновиробників Lacid.
Документаліст Мачек Гамела народився у Варшаві в 1982 році та, за його словами, належав до першого покоління поляків, яких не змушували в школі вивчати російську мову. Свій 31-й день народження він вирішив святкувати в Києві на Євромайдані, в підсумку залишився на три місяці й зробив картину про Революцію гідності. За три дні після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Мачек купив авто, аби перевозити біженців до польського кордону, а згодом організував ще кілька автобусів із тією ж метою. Скоро через постійну втому режисер зрозумів, що повинен їздити з другим водієм, і так народилася ідея фільму: вдень оператор знімає всередині автомобіля, а вночі сам сідає на місце водія.
Тож сюжет In the rearview здебільшого обмежений салоном машини. Це стандартний мінівен із наліпкою «гуманітарна допомога» на дверях; вміщає п’ять людей, а з дітьми на колінах — більше; Мачек з оператором — на передніх сидіннях. Прийом хоча й не новий, але вигідний тим, що дає можливість, обмеживши простір і кількість персонажів, максимально скоротивши дистанцію між ними й глядачем, відобразити найширший спектр емоцій і сюжетів.
Гамела послідовно прибирає з кадру будь-яку конкретику. Ми, за окремими винятками, не знаємо, як кого звати й у яких населених пунктах їх забрано, та і з кінцевим призначенням здебільшого теж неясно. Це химерний маршрут, вичерпно описаний українською назвою фільму, утвореною з рутинних питань, які ставлять на блокпостах: «звідки? куди?», котрі, позбавлені знаків питання, перетворюються на тривожне ствердження: з однієї невизначеності в другу.
Тож «Звідки куди» — неігрове та неспинне роуд-муві. Нема нічого, окрім дороги, але на позір у цій дорозі майже нічого і не відбувається: інколи машина утикається в трясовиння, інколи — в мінний шлагбаум, українські військові на блокпостах ввічливі та професійні, навіть коли водій намагається проскочити, бо везе важкопоранену. Всі ці короткі перепони поглинає монотонний ритм подорожі.
Історію — історії — розповідають люди. Як правило, це родини з дітьми. Інколи, втім, Мачек підбирає й одинаків — зокрема, худорлявого діда-буркотуна, який навіть попри дикі обставини, продовжує дистанційно сваритися з дружиною, яка вже виїхала. Але серед усіх його речей і фраз найбільш запам’ятовується майже анекдотична праска, яку він везе з собою в торбі численній родині, бо там у них праски немає.
Отакі олюднені, зворушливі подробиці — особливо цінні. В одному з епізодів головною героїнею стає корова Красуня, котра їла все, навіть сало, і плакала, коли сім’я виїздила. В другому в центрі уваги кіт: йому прямо посеред дороги закортіло справити потребу. Мале дівча дражнить брата за те, що той не дає їй телефон: «Я взагалі читаю швидше за тебе!» Чотирирічний малюк спокійно та впевнено відповідає на всі питання «знаю».
— Перший тиждень я не могла повірити й усвідомити.
— Приїздили до нас у село, змушували гімн Росії співати.
— П’ять могил у нашому будинку, п’ять у сусідньому. Прямо у дворі.
— Який захід красивий! Нагадує, як влучило у будинок на п’ятий поверх — і все горить, і нічим не поможеш, і горить до ранку.
— Голову села викрали. Досі не знайшли.
— Найбільш стрьомне — перший допит… Мені пощастило, електроди вдягли тільки на ноги.
— Мамо, а коли ти була маленькою, війна теж була?
Інколи збіги ландшафту й цих сповідей — просто вбивчі: на словах «Хтось стік кров’ю, когось убило одразу» у вікні пропливає абсолютно банальна автомобільна аварія з пом’ятими легковиками та поліцією; реальність узбіччя задається словами, а не навпаки.
В когось загинув чоловік на фронті, в когось — сусіди від обстрілу, хтось так і не зміг поховати матір, чиє тіло просто згоріло разом із будинком. Окремим адреналіновим сюжетом, правдивим трилером стає порятунок пораненої дівчини з Конго, яка дивом вижила після розстрілу її родини окупантами та яку треба терміново доставити до кордону.
За вікном — уже, на жаль, звичні складові новинних стрічок: запилюжена бронетехніка та зруйновані мости, розстріляні мікроавтобуси й відірвані танкові башти, обгорілі будинки та цвинтарі легковиків. Власне, слова, сказані у мінівені Мачека, повертають цьому краєвиду нестерпну температуру катастрофи. Інколи навіть і слів немає, достатньо облич — у фільмі чимало і таких, виразних до болю пауз.
Та все ж, ставши безпосереднім учасником наймасовішого виходу мирних людей із зони бойових дій у XXI столітті, проїхавши уздовж і впоперек пошматовану війною країну, Гамела зняв навдивовижу світлий фільм. Діяльне співчуття героїням і героям, яке мало не з першого кадру стає стильовою рисою його режисури, дозволяє уникнути перетворення «Звідки куди» на публіцистику страждання. І фінальний відрух цього співчуття — це пісня під титри, чудова балада на вірш Ліни Костенко «Крила», написана композитором Антоні Комаса-Лазаркевич і виконана українською капелою.
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
