Я свідомо омину тему можливого “діалогу” між українською владою та опозицією, нібито розпочатого у Варшаві, оскільки вважаю абсолютно безперспективними спроби налагодити діалог глухого з німим. По закінченні конференції польські політики з полегшенням від того, що конференцію взагалі не було зірвано через бойкот з боку української влади, висловлювали надії, що українське керівництво таки продовжить політичний діалог з опозицією в Україні, хоча й не зовсім зрозуміло, який “діалог” може бути продовжено, враховуючи те, що з головним партнером по можливому політичному діалогу з боку української влади - Президентом Кучмою, представникам української опозиції поговорити так і не вдалося. Натомість будь-які переговори з керівництвом президентської адміністрації, на мій погляд, принципово девальвують саму ідею політичного діалогу просто через відсутність конституційних повноважень у тих осіб, яких Президент виставляє на політичне поле в ролі своїх “дублерів”.

Представники української опозиції також, наче від несподіванки, що президентське чиновництво опинилося з ними за одним столом, висловили у Варшаві не надто впевнені надії на продовження діалогу. Коротше кажучи, поживемо - побачимо. Я особисто можливість бодай мінімально результативного діалогу між українською владою та опозицією виключаю з тієї простої причини, що будь-яка демократизація політичного життя в Україні негайно призведе до падіння правлячого режиму. Тому для нинішньої української влади будь-який “діалог” - це шлях до самогубства. Саме тому я б хотів написати про те, які наслідки варшавська конференція може мати для зовнішньополітичного майбутнього України, зокрема для її стосунків з Польщею.

А для того, аби зрозуміти наслідки того, що відбулося, варто спершу відтворити хронологію подій.

На початку жовтня, після тривалих коливань щодо того, їхати до України, чи не їхати, аби це не було витлумачено як підтримку українського Президента, польський прем΄єр Лєшек Міллер, все-таки, приїхав до Львова. Тут він на свою голову вирішив, виходячи з наївних уявлень про братерські стосунки між Польщею та Україною, запропонувати українському прем΄єрові Кінаху провести під час майбутньої конференції “Розширення НАТО та Європейського Союзу й перспективи України” у Варшаві зустріч представників української влади та опозиції з метою подолання політичної кризи в Україні.

Реакція Президента Кучми на цю пропозицію справила в Польщі ефект атомного вибуху. Думаю, в Україні його слова з цього приводу добре відомі. Проте форма, в якій він цю заяву зробив, була для поляків просто приголомшлива. “Самі дамо собі ради”, “хай нам не заважають”, “це виглядає як спроба втручання в наші внутрішні справи”, “не вважаємо, що це є формою допомоги” - цими цитатами буквально рясніли сторінки польських газет восьмого жовтня.

Офіційна реакція польської сторони, відверто кажучи, приголомшила мене. Як на мене, нормальною ця реакція була лише “по гарячих слідах”, коли в польському МЗС попросту відмовилися від коментарів, бо не хотіли повірити, що Президент Кучма прокоментував пропозицію польського прем΄єра саме в таких виразах: 8 жовтня речник польського МЗС Богуслав Маєвський ще сподівався, що сталося непорозуміння, викликане тим, що ЗМІ вихопили окремі слова українського Президента з контексту.

Коли з΄ясувалося, що Президент Кучма висловився саме в такій формі, поляки попросту розгубилися і не знали, що й казати. З одного боку, шеф президентського Бюро Національної Безпеки Марек Сівєц заспокоював поляків, що їх ніхто не ображав. Водночас польські офіційні особи різних рангів намагалися переконати самих себе та українську сторону, що й вони нікого не хотіли образити, і що йдеться про непорозуміння, спровоковане хибним тлумаченням сенсу пропозицій польського прем΄єра.

Заяву з цього приводу зробив речник уряду Марцін Тойбер. Сам Президент Республіки Польща Александр Квасьнєвскі двічі висловлювався з цього приводу, не тільки наголошуючи на необхідності граничної обережності в пропозиціях щодо допомоги іншим країнам у розв΄язанні внутрішніх проблем, а й навіть заперечуючи доречність вживання виразу “круглий стіл” щодо можливої зустрічі української влади та опозиції: 8 жовтня під час зустрічі з журналістами у Варшаві він назвав “круглий стіл” “польськими меблями”, аби, не дай Боже, не склалося враження, ніби Польща пропонує Україні власні рецепти розв΄язання внутрішніх проблем. Свою боротьбу за чистоту дипломатичної мови Президент Польщі продовжив і 9 жовтня в Любліні, вкотре наголосивши на недоречності вживання вислову “круглий стіл” стосовно майбутньої конференції.

Зрозуміло, що між двома Президентами відбулася телефонна розмова, під час якої Президент України “з зацікавленістю” (як повідомила канцелярія Президента Польщі) поставився до майбутньої конференції “Україна в Європі”, хоча й повідомив, що взяти участь в ній не зможе через запланований на 15-16 жовтня візит до Києва президента Ірану і запропонував, аби його у Варшаві представляли прем΄єр-міністр та голова адміністрації. Під кінець тижня вже склалося враження, що непорозуміння з΄ясовано і можна спокійно готуватися до варшавської конференції.

А тепер про саму конференцію, яку, на мій погляд, стараннями української сторони було перетворено на якийсь фантасмагоричний хеппенінг.

Почнемо з того, що конференцію, присвячену перспективам України у зв΄язку з розширенням НАТО та ЄС було організовано з ініціативи країни, що якнайбільше має бути стурбована майбутнім України, а саме... Польщі, яка згідно рапорту Єврокомісії від 9 жовтня має всі підстави, аби бути прийнятою до Євросоюзу. Напевно, європейське майбутнє України поляків турбує більше, ніж українців, тому конференція відбулася не у Києві, а у Варшаві. Мабуть, з тих самих причин патронат над конференцією здійснювали Хав΄єр Солана, Горан Персон та Александр Квасьнєвскі, а не Леонід Кучма.

Перше, що, м΄яко кажучи, дивувало зовнішнього спостерігача, це відсутність на конференції Леоніда Кучми. Мабуть, на відміну від Хав΄єра Солани, Горана Персона та Александра Квасьнєвського, у котрих вільного часу хоч греблю гати, український Президент надто заклопотана людина, аби брати участь в конференціях, присвячених європейському майбутньому України. Думаю, саме з цієї причини на конференцію не приїхав і український прем΄єр, в присутності якого, виходячи зі слів самого Президента Кучми під час телефонної розмові з Президентом Квасьнєвскім, ніхто не сумнівався.

Друге, чого ніхто не зрозумів, це те, чому Президент Кучма вирішив, що його може представляти на міжнародній арені працівник президентського апарату Медведчук. Нарешті, третє, що лишилося загадкою, це те, навіщо Леонід Кучма, все-таки, приїхав до Варшави по закінченні конференції.

Проте я - не поляк і можу спробувати знайти пояснення цим таємницям. Президент, очевидно, образився, що його намагаються зовні спонукати до переговорів з людьми, з якими він не те що розмовляти, а й, скажімо так, сидіти поруч не бажає. Отож приїхати на конференцію та слухати, як тебе безкарно поливають брудом, він не хотів. В такому разі, що там робити прем΄єрові, який, відверто кажучи, і так мало кого цікавив? Проте не послати нікого не можна. Отож хай їде той, з кого, через незрозумілий статус, як з гуся вода: якщо схочуть, хай з ним розмовляють - він потім Президентові перекаже у формі вибраних кавалків, а як не схочуть - самі винні, влада вам діалог запропонувала.

Лишилося останнє: як зробити, аби Солана з Квасьнєвським не образилися? Тут нічого не поробиш. Доведеться, показавши, що європейське майбутнє України тобі до лампочки, все-таки летіти до Варшави з візитом ввічливості.

Тепер спробуємо з΄ясувати, яким був результат цієї конференції та подій, що розгорталися до та навколо неї. Думаю, що головним результатом конференції “Розширення НАТО та Європейського Союзу й перспективи України” стало те, що влада України зробила черговий серйозний крок в подальшій міжнародній компрометації самої себе.



Повернімося до 4 жовтня, коли польський прем΄єр скоїв “дипломатичний злочин”, невинно запропонувавши допомогу у врегулюванні української внутрішньополітичної ситуації. Могло керівництво суверенної держави виявити незадоволення з цього приводу? Безсумнівно! Проте навіщо це було робити у виразах, в яких бракувало хіба що лайки? А найголовніше: на чию адресу все це було сказане? На адресу керівництва країни, яка впродовж всього часу дипломатичної блокади українського Президента після касетного скандалу лишалася єдиним посередником у стосунках України з західним світом? У зв΄язку з початком конференції Леонід Кучма направив Президентові Квасьнєвському листа, в якому написав: “Дорогий Александре, дякую за мудре та виважене ставлення до України”.

Невже “дорогий Александр” так мало зусиль доклав до того, аби Україна до останнього не була відгорожена від цивілізованого світу польсько-українським санітарним кордоном (чого від неї вже ультимативно вимагає Євросоюз, який давно поставив на Україні жирний хрест), що свої дипломатичні претензії до польського керівництва не можна було висловлювати бодай у зовні коректній формі? Забув, мабуть, український Президент, як в ситуації, коли жоден з західних лідерів не хотів подавати йому руки, “дорогий Александр”, за дорученням старших братів по Євросоюзу, намагався, попри протести власних громадян, пробудити в ньому здоровий глузд та не дати Україні випасти з сім΄ї цивілізованих народів...

Реакція Президента Кучми на пропозицію Лєшека Міллера змушує мене повернутися до міркування, яке я вже мав нагоду висловити. Президент - не репродуктор. Він не може спілкуватися зі світом лише “по бумажці”. Те, що почули на свою адресу поляки, було сказане “прямим текстом”. Думаю, що Президент був цілком щирий. Натомість якщо йому це порадили сказати консультанти з нової “команди реформаторів”, то з таким мозковим центром на нього чекає ще безліч неприємних сюрпризів...

Якщо реакція на заяву українського Президента спровокувала в Польщі шок і дипломатичний переляк, то поява і виступ його представника на конференції - гомеричний регіт. Читаємо у Газеті Виборчій (16.10.2002): “Посланець Кучми переконував, що в Україні немає кризи, оскільки економічні показникі прекрасні, а люди живуть чимдалі краще. - Зростання виробництва становить більше 4 % річних, доходи населення впродовж року зросли на 23 відсотки, а рівень реальної зарплатні - на 19 відсотків. Лише 13 відсотків українців вважають економічну ситуацію поганою, - сказав Медведчук. Опозиція реагувала іронічним сміхом”. Це він кому розповідав? Квасьнєвському? Солані? Ющенку? Морозу?!! Все це говорилося в Польщі, мешканці якої знають про стрімке покращення українського життя не гірше за самих українців. Що це було? - здивовано запитують поляки. Мабуть, цього добродія Президент України направив до Польщі, аби він збиткувався з поважних людей?

У мене - інші запитання. Якщо головний адміністратор Президента особисто вирішив у такий спосіб вразити дитячу уяву Хав΄єра Солани, й все, що виголосив у Варшаві, написав самотужки, тоді Президентові терміново треба, як кажуть у наших владних коридорах, “щось рішать”. Якщо це - продукт творчості його підлеглих з кола набраних на конкурсних засадах реформаторів, тоді термінові рішення треба приймати самому адміністраторові, якщо він і надалі планує виступати в ролі дублера Президента в стосунках із зовнішнім світом.

Кінець-кінцем, цікаво, хто додумався до такого тонкого ходу, як відвідини Президентом Кучмою Варшави по закінченні конференції? Зрозуміло, що Александр Квасьнєвські з полегшенням зітхнув після приїзду Леоніда Кучми, оскільки це врятувало його від абсолютно абсурдної та ганебної ситуації: з власної ініціативи організувати присвячену Україні конференцію, запросити Хав΄єра Солану та Горана Персона і наштовхнутися на фактичний бойкот з боку української влади. Проте по суті справи нічого цей бліц-візит не змінив. Євросоюз вкотре пересвідчився, що жодного реального бажання європейської інтеграції українська влада не має, до діалогу з опозицією неспроможна, а отже, очікувати на будь-які позитивні зміни в цій країні з ініціативи влади не варто, й, нарешті, взагалі незрозуміло, у чиїх руках нині перебуває кермо державного управління в Україні. Якщо це кермо - в руках “посланця Кучми”, тоді треба ще сильніше тиснути на Польшу, аби не зволікала з уведенням візового режиму з Україною та перестала заощаджувати гроші на створенні залізної завіси від східного сусіда.

Я не можу позбутися відчуття, що саме цього і прагне нинішня українська влада. Чим раніше світ відгородиться від України берлінським муром, тим краще для правлячого режиму. Дійсно, навіщо нинішній українській владі весь цей зовнішній світ? Що з нього, грубо кажучи, можна взяти? Кредити? Але що таке ці кредити у порівнянні з власними українськими грішми, які витрачаються на передвиборчі кампанії або на утримання футбольних клубів? Якось ця влада переб΄ється і без кредитів. Вчити своїх дітей за кордоном та відпочивати на Багамах наша “еліта” може і без членства у ЄС. Натомість, якби сталося диво, і одного страшного ранку українці прокинулися громадянами Євросоюзу, значна кількість представників нинішнього українського керівництва зустріла б цей ранок у в΄язниці. Тобто реальних аргументів за вступ України до ЄС у правлячої верхівки чортма, а проти - безліч.

Саме тому я не схильний поділяти легковажного ставлення до поведінки української влади з боку поляків, які вважають, що Президент просто послав на конференцію замість себе недолугого виконавця покладеної на нього місії, котрий спровокував сміх у залі. Думаю, це - цілком свідома лінія поведінки, яка дозволить власну відмову від європейського вибору зобразити як наслідок небажання Заходу до “конструктивної співпраці” з українською владою.

Президентові України саме час починати “ображатися” на Захід. Реакція на ініціативу польського прем΄єра була своєрідною репетицією. У Президента просто немає іншого виходу, тим більше, що й Захід зі своїми жестами доброї волі, схоже, в майбутньому Україну вже не чіпатиме: під час конференції і Хав΄єр Солана, і Горан Персон цілком недвозначно висловилися з приводу того, що віднині європейське майбутнє України цілком і повністю в її власних руках.

Саме тому я й думаю, що у Варшаві сталася неабияка подія: українське начальство показало, що воно насправді має на увазі під своїм “європейським вибором”. Президент України в прямому сенсі слова “дав час” Хав΄єру Солані подумати, чи варто і надалі мати справу з Україною: в очікуванні на аудіенцію з головою української супердержави Леонідом Кучмою той просидів у Варшаві два дні. Таке запам΄ятовується надовго...

А щодо Польщі, тут, я думаю, також опустилася завіса після чергового акту української історичної драми. З боку польського керівництва і особисто Александра Квасьнєвського було докладено надлюдських зусиль, аби допомогти Україні вийти на шлях європейського розвитку. За цим крилися цілком прагматичні польські інтереси. Ще у 94-му році, в польській електричці, я познайомився з селянином, котрий дитиною дивом врятувався, коли всю його родину у власній хаті спалили вояки УПА. Запідозрити цього чоловіка (як, втім, і більшість поляків) в надмірному українофільстві було важко. Проте на прощання він сказав: “Тримайтеся! Бо якщо Україна втратить незалежність, Росія об΄єднається з Німеччиною і тоді Польщі - кінець!” В цій наївній формулі знайшло свій вираз глибоке переконання рядових поляків, що здорова, сильна, демократична і незалежна Україна є запорукою стабільності їхнього власного геополітичного становища. Не кажу вже про те, що поляки цілком тверезо оцінюють перспективи своєї економіки у єдиному європейському економічному просторі, тому економічна співпраця з Україною ще довго могла б зберігати для них свою привабливість. Проте не так сталося, як бажалося...

Як відомо, спочатку людина працює на репутацію, потім репутація працює на людину. Мірою того, як українське керівництво набувало в очах світової спільноти все більш одіозного характеру, польські громадяни чимдалі менше розуміли дружбу “дорогого Александра” з президентом Кучмою. Якщо ми збираємося до Європи, то навіщо нам така компанія? Репутація українського Президента почала працювати на повну силу.

У нас склалася якась дивна система захисту репутації Президента. Мимоволі згадуєш дитину, котра, заплющивши очі, вважає, що її ніхто не бачить. Так і у нас, влада чомусь вважає, що весь світ має вірити тому, що вона розповідає сама про себе. Світ не вірить...

Хоч би як це було прикро для українського Президента, але в світі сьогодні значно більше, ніж йому, вірять записам майора Мельниченка та статтям у газеті “Financial Times” й навіть у єреванських газетах. Реакція світової спільноти на можливий продаж Україною “Кольчуг” до Іраку виразно засвідчила: Президентові Кучмі в світі не вірять!

“Скажи, хто твій друг”... На сьогодні міжнародна репутація українського друга польського Президента є такою, що робить дружбу з ним справою вельми небезпечною. Водночас і сам друг показує, що дружбу він розуміє у якийсь дивний спосіб: дружба дружбою, а в душу (тобто у внутрішні справи) не лізь!

Схоже, що Президент Польщі виявляє явні ознаки втоми від боротьби за європейське майбутнє України. Після варшавської конференції він зробив вельми симптоматичну заяву: “Якщо конференція не принесе жодних плодів, я матиму чисте сумління. Польща зробила все, щоб простягти руку допомоги Україні”. Слова про чисте сумління зазвичай кажуть на прощання...

Отже, сьогодні поляки мають всі підстави підвести підсумки своїх зусиль по налагодженню дружби з Україною. Економічна співпраця - ніяка: її втрата до катастрофи польської економіки не призведе. На рівні порозуміння між народами - повна безнадія: через одне слово на цвинтарі у Львові Президент Польщі не може дозволити собі відвідини України. Чи не найголовнішим закидом з боку Євросоюзу на адресу Польщі є відкритість східного кордону: треба негайно закривати. Поляки протрималися до останнього, лишаючи відкритим кордон з країною, очолюваною Президентом з “неоднозначною” міжнародною репутацією, однак нібито другом польського Президента. Однак, чи справді - другом? Останні вчинки українського Президента змушують серйозно з цього приводу замислитися.

То, кінець-кінцем, скільки може тривати це неподілене кохання? Вже наступної весни Президент Польщі разом із співвітчизниками має всі шанси сісти до європейського експресу, лишивши свого українського друга на засміченому пероні. Думаю, що до відправлення поїзда “дорогий Александр” якось протримається в статусі “друга”, і будуть ще й листи, і телефонні розмови, і, можливо, навіть зустрічі...

Проте боюся, що пора великої дружби цього жовтня закінчилася.