Видатний кінорежисер привіз на батьківщину свій останній фільм, увіншаний “Золотою пальмовою гілкою” на фестивалі в Каннах. Польська прем΄єра була принциповою для Романа Поланського, адже фільм знято на літературній основі мемуарів польського композитора Владислава Шпільмана, котрий, як і сам кінорежисер, був в΄язнем варшавського гетто. Отож польський глядач  це саме той глядач, чия оцінка фільму має особливу вартість для кінорежисера, котрий вже не одне десятиліття мешкає за межами Польщі.

5 вересня відбулася прем΄єра фільму в Варшаві. Потім Роман Поланський показав фільм у Кракові  в місті, де він народився. Після цього фільм вийшов на широкий польський екран. Можна без перебільшення твердити, що ця прем΄єра перетворилася на масштабну культурно-політичну подію, яка триває і надалі.

Цілком очевидним є політичний вимір цієї кінопрем΄єри. Історія про єврея-музиканта, врятованого від смерті німецьким офіцером, вкотре змусила широкі кола польських інтелектуалів та політиків замислитися і над проблемою мистецького висвітлення подій другої світової війни, і над доволі принциповою для поляків темою антисемітизму. Дискусії щодо цього були настільки гострими, що син композитора, присутній на прем΄єрі, навіть зробив спеціальну заяву для мас-медіа про свою категоричну незгоду з твердженнями про буцімто притаманний полякам антисемітизм. Навряд чи зараз на цьому доречно зупинятися детальніше, однак показове те, з якою відвертістю та принциповістю заведено в Польщі відкрито обговорювати такі теми.

Значно цікавішим для українського читача може виявитися мистецький вимір цієї акції. Саме “акції”, бо на прикладі організації таких прем΄єр є чого навчитися. Водночас з показом фільму в Польщі було видано 5 дисків з записами музики Владислава Шпільмана. Відбуваються концерти, на яких виконуються твори композитора. Завдяки фільмові його музика сьогодні переживає в Польщі фактично нове народження, адже про композитора тут пам΄ятали лише як про автора популярних пісень 50-х60-х років. Сьогодні вже можна з упевненістю прогнозувати, що відвідини кінотеатрів, де демонструватиметься “Піаніст”, стануть для поляків таким саме громадянським обов΄язком, як і відвідини “Огнєм і мєчем” або “Пана Тадеуша”. Проте значно цікавішою видається польська реакція на цей фільм, як на мистецьке явище.

Попри те, що публіка виходить з кінотеатрів в сльозах і в захваті відгукується про фільм, реакція критиків виявилася вельми стриманою. Найдоброзичливіші з них зазначають, що режисер, котрий перебував у авангарді західного кінематографу, зробив якісний, але, як для себе, надто “традиційний” фільм. На закиди польської критики в “академізмі” Роман Поланський відгукнувся жартом: “Нічого дивного, адже я  член Французької Академії!”

Проте такі закиди лунали з боку симпатиків фільму. Водночас впродовж днів прем΄єрного показу можна було почути й претензії попросту дивовижні. Так, ледве не кожен другий зазначав, що ознакою “голівудської зарази” став хеппі-енд “Піаніста”, і це попри те, що фільм просто не міг закінчитися інакше, адже і в реальному житті для Владислава Шпільмана, рівно як і для самого Романа Поланського, перебування у Варшавському гетто закінчилося майже дивовижним хеппі ендом.

Один з охоплених “голівудським синдромом” польських критиків, незадоволений образом німецького офіцера, котрий (у повній відповідності з історичною правдою) врятував композитора, заявив: “так ми можемо докотитися до “Списку Шіндлера”! Вбивчий прогноз! Польські критики лишилися незадоволені і саундтреком до “Піаніста”: мовляв, як для фільму про долю музиканта, музика Шпільмана могла бути представлена в ньому краще. Коротко кажучи, фільм, що здобув найвищу нагороду на Каннському фестивалі, в Польщі було “потрактовано” як зразок високопрофесійного кінематографу, який, проте, жодних мистецьких одкровень світові не приніс. Саме з огляду на таку реакцію польської критики і варто було розповісти українському читачеві про прем΄єру цього фільму.

Адже оцінки, що їх отримав фільм Романа Поланського, свідчать лише про те, що в польському кінематографічному і, ширше, культурному середовищі існують доволі усталені, загальноприйняті та зрозумілі будь-якій культурній людині стандарти, за якими оцінюється певне явище мистецтва. Польща  країна, яка подарувала світові Вайду, Зануссі, Кєсльовського та, якщо хочете, Гофмана. Тож не дивно, що на батьківщині “Попелу та діаманту” молодих кінематографістів можуть лякати “Списком Шіндлера” як прикладом дурного смаку.

Шпільман  автор численних творів “поважної”, як кажуть поляки, музики, тож не дивно, що вони незадоволені долею спадщини композитора, котрий лишився в пам΄яті лише як автор повоєнної “попси”. Це псує музичний смак нації, тому до фільму про композитора  особливі музичні претензії.

Проте, такі претензії висуваються не лише до фільмів про композиторів. Мимоволі згадуються закиди, що їх робили польські критики стосовно музики Збігнева Преснера, написаної до кінотрилогії Кшиштофа

Кесльовского “Три кольори”. Мабуть, можна стверджувати, що композитор, оператор та режисер рівною мірою долучилися до успіху цих фільмів. Нині уявити, що в “Синьому” лунає інша музика, попросту неможливо. Ну то й що? На думку польських критиків, те, що ми там чуємо  закономірний продукт “творчості” ресторанного музиканта, котрий не здобув повноцінної музичної освіти (це  про Преснера). То що це? Паталогічне критиканство, притаманне “кав΄ярняним інтелектуалістам”? Бажання критиків всупереч шаленому успіхові у публіки снобістично вишукувати недоліки у кіношедеврах? Аж ніяк. Просто вони знають, що таке хороше кіно і що таке хороша музика. Й від того, за яких обставин, або про що знімається кіно, критерії їхніх оцінок не залежать.

Польське кіно, переживши тяжки роки адаптації до ринкових умов, не померло. Польські кінематографісти навчилися заробляти гроші й не лементують про загрозу національному кіно, очікуючи, поки держава почне їх рятувати. Поляки не винаходили велосипеду, й попросту знімають кіно, яке дивляться мільони глядачів, готових платити за це гроші. Єжи Гофман, аби зняти “Огнєм і мєчем”, як “фізична особа” взяв позичку в банку і врешті-решт непогано заробив на успіхові свого фільму у глядача. Поляки навчилися знімати не лише психологічні драми, а й “Охоронця для доньки” або “Пси-2”. Проте будь-який польський критик скаже, що ці фільми з гарним актором Богуславом Ліндою, які приносять великі гроші  дуже погані фільми. Це  погане кіно. “Пси-2”  погане кіно не лише порівняно з “Людиною з мармуру”, а й порівняно з “Ва-банком”. Отож брак грошей, або, навпаки, відверта комерційність фільму аж ніяк не впливають на його оцінки як мистецького явища.

Поляки  надзвичайно патріотичний народ. З “ідейних міркувань” “Огнєм і мєчем” подивилася вся країна. Проте жоден з критиків не написав, що цей фільм за своїми художніми властивостями кращий за “Потоп” чи “Пана Володиєвського”, оскільки попри всю ідейну значущість цього фільму він як мистецьке явище  гірший.

Багато хто з польських кінематографістів працює за кордоном, і не лише тому, що вони колись опинилися там з причин політичних. Так, зараз в Польщі активно коментується участь в масштабному “світовому” кінопроекті відомого сценариста Кшиштофа Пєсєвіча. Проте хоч би де працювали польські кінематографісти, вони виходять з тих самих стандартів художньої якості. Польський продюсер “Піаніста” розповідав, скільки років знадобилося йому та Роману Поланському, аби фінансово уможливити створення цього фільму. Підготовка до зйомок тривала дуже довго: режисер вважав, що на роль Владислава Шпільмана має бути запрошений актор з “новим” обличчям, тому провів у Лондоні проби з кількома тисячами людей (здебільшого не акторами), поки врешті-решт не відшукав такого актора в Польщі. Тобто: якщо гроші треба збирати довго, збиратимемо довго, але не робитимемо малобюджетну халтуру. Якщо треба передивитися кілька тисяч облич, будемо дивитися, хоч би скільки часу це відібрало. Цей польський досвід, знову-таки, не може не провокувати цілої низки питань у українського кіноглядача.

А саме, навіщо так перенапружуватися, якщо все можна зробити значно легше? Наприклад, замість витрачати гроші і час у Лондоні, чи не легше трохи переписати сценарій (адже митець має право на художній вимисел), і, зробивши з “Піаніста” “Піаністку”, зняти в головній ролі власну дружину? Чи не простіше замість ризикувати власними грішми, як це робив Гофман, обійняти міністерську посаду й виділити бюджетні гроші самому собі? Чи не легше, замість докладати зусиль до того, аби фільм відповідав бодай мінімальним стандартам кінематографічної культури, звернутися з позовом до суду на газету, в якій критик дозволить собі піддати сумнівові художню вартість фільму, або ще краще  організувати дзвінок головному редакторові з владного кабінету, аби той на все життя запам΄ятав, що таке об΄єктивна кінокритика? Кінець-кінцем, є ще один вихід  знімати фільми виключно на “патріотичні” теми, і будь-кого, невдоволеного мистецькою якістю такої продукції, звинувачити у зраді національних інтересів, обзиваючи манкуртом та безбатченком.

Одна проблема  в такому разі кінематографісти та кіноглядачі можуть ніколи в кінозалі не зустрітися. Проте чи така це вже й драма для певного типу кіномитця? Чи не може брак “державного фінансування” бути рятівним для творця “національного кінопродукту”? Уявімо, що могло статися, якби на “Роксолану” було виділено грошей, як в радянські часи на “Війну та мир”? Невже б “посильнее “Фауста” Гете” вийшло? “Не вірю”,  як сказав би Станіславський. Може й добре, що на “Чорну раду” грошей було обмаль, бо інакше, борони Боже, міг “Список Шіндлера” вийти?

Проте, боюся, поява “Списку Шіндлера” українському кінематографу найближчим часом не загрожує. Мимоволі згадується старий кінематографічний анекдот, в якому режисер б΄ється в істериці на майданчику, не знаючи, як знімати черговий епізод і вигукує: “Що робити? Адже вийде як у Чапліна”! На що оператор відповідає йому : “Та знімай вже, у тебе як у Чапліна не вийде”! Саме такі міркування мимоволі спадають на думку, коли чуєш про те, що держава занедбала вітчизняний кінематограф. Звісно, на державі лежить величезний гріх. Адже впродовж десяти років в країні була відсутня бодай якась систематична культурна політика, й найсумніше, мабуть, те, що періодичний прихід до урядових посад осіб, з якими в українському суспільстві (зазначимо, без будь-яких фактичних підстав) пов΄язували надії на національне культурне відродження, мав своїм результатом ганебне фіаско. Нічого окрім шаманських камлань про зовнішні загрози національній культурі ці особи суспільству запропонувати не змогли.

Проте я наполягаю на думці, що від держави і не треба вимагати культуротворчої діяльності. Не тільки тому, що наша “влада” і культура несумісні як, за Пушкіним, геній і злодійство. Насамперед тому, що творити мають творці, а для того, аби їхня творчість насправді могла задовольняти національні культурні потреби, вона має оцінюватися, виходячи з нормальних естетичних критеріїв. Чому критерії, які діють на батьківщині Вайди, перестають діяти на батьківщині Довженка? Ми що, не вміли знімати кіно? Ми що, не знали, що “Тіні забутих предків” або “Кам΄яний хрест”  хороше кіно, а “Дума про Ковпака”  не дуже? Нам що, всім пам΄ять відібрало?

Напевно, корені цієї проблеми дещо глибші. Причиною того, що відбувається в нашій культурі, є всезагальна втрата стандарту та понятя норми в українському суспільстві. Мені вже доводилося про це писати. Суспільство, в якому відсутні будь-які всезагальні критерії істини, добра та краси, не може нормально функціонувати.

Культура завжди ієрархічна. Цю ієрархію увінчують найвищі здобутки, які виконують роль взірців. Будь-якому мистецькому твору в цій ієрархії має бути відведене належне місце. Людина, котра знімає в Україні кіно, має усвідомлювати, що продукти її творчості будуть оцінюватися в одній системі координат з Довженком і Параджановим. Тоді, можливо, “як у Чапліна” не вийде, але поява “Списку Шіндлера” не виключається. Звісно, не можуть всі фільми ставати шедеврами, проте, якщо не порівнювати себе з Довженком, тоді нічого, крім “Роксолани”, не вийде. Польські критики можуть комусь видаватися надто прискіпливими. Очевидно, що Преснер  не Шопен. Проте, якщо не мати за взірець Шопена, то й Преснера не буде. Тут як у спорті: скільки не змагайся з “Ворсклою”, “Реалом” не станеш.

Показово, що українському глядачеві все це добре зрозуміле, і жодних черг під кінотеатрами на українські фільми ми не спостерігаємо. А кіно без глядачів  це кіно, якого нема. І хоч би якими відзнаками за внесок в розбудову нацональної культури нагороджував президент наших кінодіячів, про існування українського кіно для самої нації це аж ніяк не свідчить. Єдиною справжньою нагородою для кінематографіста може бути лише аншлаг в кінозалі.

Тож не дивно, що по закінченні пр΄ємєрного показу “Піаніста” Александр Квасьнєвський не піднявся на сцену, аби вручити Романові Поланському який-небудь золотий ріг, або оголосити його кращим польським режисером року, а нагородив його оплесками, які долучив до овації, що вибухнула в переповненому розчуленими глядачами залі.