Побіжний аналіз дозволяє з легкістю назвати "лідера негативного образу" серед гілок української влади. Верховна Рада України впевнено утримує цю мало шановану роль. Чим можна пояснити таку ситуацію?

Почнемо з пояснень простих. Сама структура та функції Верховної Ради, як органу представницької влади, робить її найбільш прозорою та доступною для суспільного та журналістського інтересу. Такий висновок може видатися досить дивним, враховуючи все те, що відомо українським громадянам (все з тих же ЗМІ ) про діяльність парламенту. Але буде цілком логічним, якщо згадати принципи функціонування цього органу. Пересічні громадяни звикли бачити у Верховній Раді таке собі уособлення влади і політики, так само, як звикли покладати на парламент відповідальність за всі свої розчарування.

Не маючи жодних ілюзій щодо морального обличчя багатьох народних обранців (свого часу американський гострослов Амброз Бірс визначав політику як "змагання публічних принципів заради приватних переваг"), все ж зауважу: навряд чи результати діяльності представників, скажімо, тієї ж виконавчої влади заслуговують на вищу оцінку громадськості. Чому ж тоді ми спостерігаємо таку відчутну різницю у телевізійних образах різних гілок влади?

І це тоді, коли парламент має одну очевидну перевагу. Річ в тому, що робота чи навпаки бездіяльність, професійність чи некомпетентність, злагодженість чи неорганізованість, вихованість чи скандальність народних депутатів достатньо прозорі для суспільства, чи для окремих громадян(у всякому разі, поки що). Тоді як діяльність переважної більшості інших владних структур здійснюється за принципом "чорного ящика", коли і громадянам і журналістам залишається тільки очікувати, що саме з’явиться "на виході", не маючи не те що впливу, а навіть змоги спостерігати за процесом прийняття рішень.

Цілком очевидно, також, що багатолюдне об’єднання народних депутатів, формально рівних за статусом та амбіціями, які пробилися до поважного зібрання, спираючись на (все таки!) різні політичні сили і різні групи виборців – за визначенням є "поживним середовищем" для українських політичних журналістів. Саме звідси вони черпають теми і сюжети для власних опусів. Бо у жодному іншому владному "коридорі" не знайдеться такої кількості людей, які добровільно і з ентузіазмом виконуватимуть роль "ньюзмейкерів", невтомно коментуватимуть будь-які події і даватимуть інтерв’ю з будь-якого приводу.

Попри загальне іронічне ставлення щодо величезного відсотку у такій "ньюзмейкерській діяльності" голого піару та самореклами, все ж важко не зізнатися, що майже все, що стосується українського політичного життя і потрапляє в підсумку на шпальти газет та екрани телевізорів – надходить саме з цього джерела.

Але яке знаходить втілення у ЗМІ? Найчастіше – це псевдоглибокодумні "розвідки" та "аналітичні" статті або тексти ведучих псевдоаналітичних телепрограм, автори яких переймаються виключно внутріполітичними інтригами, пов’язаними з переділом владних повноважень чи бюджетних коштів. Спроби аналізувати політичні процеси з точки зору інтересів звичайних виборців у ЗМІ практично не робляться, а якщо часом робляться, то носять спонтанний, епізодичний і у будь-якому випадку несистемний характер. Хоча, здається, саме це мало б бути головною функцією політичної журналістики, як своєрідного посередника між владою та народом.

Парламентське життя, яке завдяки згаданим вище особливостям носить найбільш відкритий характер, дає змогу медійникам і без особливих зусиль "кроїти" так звані "новини з політичного життя." При цьому увага концентрується на неординарних, але суто зовнішніх проявах парламентської діяльності: бійках біля мікрофонів, гучних заявах скандального характеру, блокуваннях трибуни та тому подібних сюжетах. Тож псевдоаналітика та повідомлення ЗМІ такого штибу, поєднуючись із плітками з парламентського буфету, а також із довільними припущеннями та здогадами самих журналістів, які, в свою чергу, затиснуті у жорсткі політтехнологічні схеми, і творять, м’яко кажучи, малосимпатичний образ Верховної Ради.

Звичайно, було б великою наївністю обмежитись поясненням такого стану речей лише інертністю чи непрофесійністю парламентських кореспондентів, колумністів у пресі або ведучих політичних щотижневіків на ТБ.

Очевидно, що дискредитація органів представницької влади медіа-засобами носить абсолютно цілеспрямований характер.

Причини саме такого ставлення реальних центрів влади в Україні до представницького органу полягають у тому, що Верховна Рада розглядається ними, з одного боку (певна річ, без публічних визнань), як атавістичний пережиток, який, незважаючи на всі зусилля, не вдається зробити абсолютно контрольованим. А з іншого – як структура, яка, знову ж таки, не зважаючи на всі свої численні і значні недоліки та багаторічні зусилля професійних маніпуляторів, все ж залишається носієм народного суверенітету на владу – головної засади будь-якого демократичного устрою.

Залежність від виборців – попри усі виборчі фальсифікації, скупку голосів, "чорний піар" – все ще існує, і навряд чи зникне остаточно, допоки в Україні існуватиме представницька демократія у її більш-менш класичному розумінні. І ця залежність не може не викликати роздратування у тих представників української владної еліти, які уже давним-давно не пов’язують власного майбутнього і майбутнього своїх нащадків із майбутнім саме цієї держави.

Для них саме існування такої "архаїчної" структури - лише зайва перешкода на шляху до реалізації власних економічних інтересів та власного політичного "ідеалу" – системи кулуарних домовленостей "серед своїх". Ця "архаїчна" структура, до всього, є ще й бар’єром на шляху владної "еліти" до остаточного злиття із світовою глобальною елітою, яке, як їм здається, послужить індульгенцією за зловживання в так званий "перехідний" період.

Саме це роздратування і є реальною причиною того, що на нашому залежному від конкретних представників нинішньої влади телебаченні образ парламенту вирішується або в стилістиці політичної клоунади, або у традиціях "кондової" радянської пропаганди. При цьому часто зневажаються навіть суто тактичні потреби "своїх", провладних депутатів чи фракцій.

Відкриті дебати, зіткнення різних точок зору і аргументів, все те, що ще зовсім недавно було іманентною складовою демократії – подається як позбавлена глузду та будь-якої практичної користі "говорильня" на противагу "сильній, дійовій владі" - наприклад, президентській.

Варто лише придивитися уважніше – і за усім пафосом "політреформістської" активності Президента і його соратників легко розрізнити банальне бажання перетворити нехай скрипучий, як немазаний віз, але все ще залишково-демократичний парламентський механізм - на "парламент-символ"( абсолютно все одно, із скількох палат він складатиметься). Тоді його роль визначалася б в одному варіанті - слухняним "штампуванням" президентських указів, або в іншому – жорстким (і не менш слухняним) обмеженням повноважень "невигідного" переможця президентських перегонів.

Але в обох випадках, такий парламент виконував би ще й роль такої собі демократичної "емблемки" на фасаді цілком тоталітарного за своєю природою режиму. Режиму, який ще не оформився остаточно, але прагнення до якого відчувається все виразніше.

І телебачення у реалізації цього "проекту", як завжди, відіграє далеко не останню роль.