ТАЄМНЕ БРАТСТВО

Вона відкрила газету і, не довго думаючи, навмання тицьнула пальцем. “За гроші” “Новий канал” – прочитала й посміхнулась. Декілька разів Підалькіна намагалася дивитися цю програму... І не змогла... “Та від долі не втечеш! – промовила вона, натиснула на пульт і ... “Прівєт! Ето ваша любімая програма за дєньгі!”, - широко посміхаючись в екран, промовив ведучий. Така самовпевненість Підалькіну вже не вражала. Вона починала звикати до “ТV”, де ледь не кожна програма змагалася за звання “любімой” у Зіни.

Єдине, до чого дівчина призвичаїтися так і не змогла – до відсутності титрів та будь-яких пояснень з приводу того “хто це за один, що так зухвало з екрану каже “Прівєт!” . І Зіна збагнула: “Той, хто каже “прівєт”, достеменно мусить бути героєм, як Гагарін в СРСР... Усі його, певно, знають і люблять...” . Усупереч цьому прозрінню, дівчина спантеличено кліпала очима і мучилася запитанням (а була вона тою, хто співчуває зневіреним та знедоленим): “Як бути з тими, хто лише відкриває “першу сторінку абетки” “ТV”, і ще не знає, що це за герой? Чому до них така неповага?” І раптом: “Еврика!” “За гроші” – програма для обраних, тому вона і зраділа, бо заздалегідь у своєї приятельки дізналася, що того зухвальця з телевізора звуть Гена Попенко, і знання це автоматично включало Підалькіну у список втаємниченого братства.

ГОДИННИКИ НА МАЙДАНІ – БИТТЯ ЗА ГРОШІ...

Перший сюжет торкався теми наручних годинників. Продовжуючи чарівно посміхатись (а робив Г.П. це протягом усієї програми), ведучий зупиняв “клієнта” (так вирішила називати Підалькіна тих, хто контактував із Г.П.): “Скільки коштує ваш годинник”? - питав і пропонував за ті ж самі гроші “клієнту” розбити його. Аргументи? Ніяких... Г.П. достеменно знав: напружуватись із додатковими до пропозицій текстами не вартує.

“І що!?” – із подивом вигукнула Зіна. – Який сенс? В чому родзинка?” І зрозуміла журналістка, що особливої філософії проект “За гроші” не має. Належить він до “модного” в Україні напрямку “реального телебачення” (західного телеглядача оманлива “реальність”, кажуть, вже дістала), що пропонує перехожому стати учасником подій. І защемило серце дівчини, бо відчула вона підступність, збагнула, що справжніми героями в “За гроші” є зовсім не перехожі, і навіть не Г. П., котрий встиг освоїтися на вулицях Києва і “набити руку” на примітивному торзі, а вітчизняні асигнації - оспівані і осміяні, але наші – вітчизняні “гривні”. Заради них Гена щосуботи з’являвся в екрані, нестерпно посміхався, розмовляв українською, якщо “рідною” балакав “клієнт”.

“Ну вот ето ви мєня і развєсєлілі!” – сказав, розтягнувши на обличчі непрохану посмішку дебелий хлопець з Кривого Рогу, що відпрацьовував амплуа “простака” в театрі життя, і розбив свого годинника за 260 гривень. І вжахнулася Підалькіна: “Скільки людської праці вкладено у річ, що сперечалася своєму власникові і не хотіла розкидати свої ладно зібрані деталі на асфальті Хрещатика” ... І згадала дівчина п”єсу “Синій птах”, і зрозуміла, що оточуючі речі, як і людина, мають душу, слід лише уважніше подивитися, і вони здатні заговорити, по-справжньому прикрасити життя їхніх власників. У цій фантастичній казці Підалькіна бачила глибинний сенс. Їй хотілося якщо не поваги до оточуючих речей, то хоча б пошани до роботи майстра, який вклав, збираючи годинник, свою енергію, частину свого життя. “Хіба це не заслуговує уваги? - думала вона і ледь не схлипувала від нервування - Якби самим довелося вкладати у ті розбиті годинники душу і час,навряд чи відважилися б на такий сюжет і на участь у ньому” ... Наївні і смішні роздуми дівчини перебили...

ДЕЛІКАТЕСНІ БИЧАЧІ ЯЙЦЯ

Від ресторану “Печера” – гидкі на вигляд, але мають корисні білкові речовини, ті, з чого народжується життя. Принаймні таку інформацію отримала Зіна від клієнта-лікаря, котрий принципово відмовився брати гроші за споживання цих яєць.

“50 гривень – це великі гроші для мене – вів наступний “клієнт “Г.П. – Їсти яйця не буду, бо маю упереджене ставлення до всього бичачого”. І трохи згодом: “Поторгуємося... 85- і по руках” – із впертістю, притаманною тваринам, які колись були власниками запропонованих яєць, промовив на вигляд інтелігентний молодик і за декілька хвилин із насолодою засунув за обидві щоки делікатеси.

“Були б в Америці, чи іншій правовій державі, захисники тварин, через суд такий би штраф наклали на Г.П. і компанію, що витівникам “За гроші” довелося б гостро відчути екзистенцію буття і швиденько переосмислити цінності”, – і вирішила Підалькіна трохи відволіктися від баченого.

Поодинокі спроби перехожих сказати, що “за гроші” не все у житті продається, танули у загальній базарній ейфорії правил “купи-продай”. Було видно, що асигнації швидко стали на місце людських ідеалів, нагадавши про ницість та убогість ситуації, у якій опинилася проста людина незалежної України. “Рятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих! – згадала Підалькіна, і пересвідчилася, що гідність українця сьогодні оцінюється Геною десь у 10 $. Жодна, поважаюча себе повія, не стане працювати за такий тариф...

“Це ж гра. Прикольність!” – перебив роздуми Підалькіної підліток, що дивився із нею “За гроші”. “І в чому ж її прикол? – спробувала розібратися у поглядах підлітка Зіна. – В тому, що Г. П. у силу своєї обмеженості не здатен на більше, ніж швидке жонглювання цифрами? Думки... висновки... хоча б жарти... – відсутність цього залишає пустку і викликає нудоту, бо лише оригінальність вартує уваги. На Бессарабці цікавіше спостерігати за торгом, бо там люди хоча б імпровізують, отримують задоволення від спілкування, а не від перебирання цифр”.

Підалькіна спостерігала, як Г.П. заздалегідь складав вартість “клієнта”. “Глаз-алмаз” –іронізувала вона - інакше, як пояснити, що “крутому” у костюмчику і за кермом ВМW він пропонує 200 гривень, іншому, простому перехожому, можливо, - за ту ж “роботу” вчетверо менше? Хто дав йому право оцінювати людину, як річ у “секонд-хенді”, привселюдно позбавляючи її останніх крапель шляхетності” ... Зіна відчувала, що їй стає гидко... Її нудило... “Чому Г.П. ніхто не пошле до біса?..” – проговорила, хапаючи повітря, бо їй і на правду було не по собі. “Посилають. Просто нам це не показують, – заспокоїв її підліток, і було видно, що стан та тексти дівчини його пройняли.

Г. П. ж ніяк не міг вгамуватися і нагадав про...

Конкурс...

...від передачі “За гроші” та торгової марки “Ізумруд”. “Хто вишле найкращу ідею сюжету, той отримає хороший приз”... Підалькіну вже не дивувало, що Г.П. не удостоїв її повідомленням - що то за приз, не здивувало її і те, що грошовий приз, який отримав переможець з Києва, було нахабно заховано у гаманець, і його вартість залишилася невідомою. Второпати, з чим пов’язана така тайна, Зіна не могла і припущень висловлювати не хотіла. “Якщо “Вікна” – естетика несмаку, - передача Дмитра Нагієва стала для Зіни своєрідною точкою відрахунку в оцінці попсового жанру “ТV”, - то “За гроші” – це естетика ницості”. І справа не в глядачеві, а в обмеженості пропозицій “ТV”, що пропонує споживачеві зазвичай дешевенькі, часом не першої свіжості продукти”.

Попри роздуми ці, конкурс довів дівчину до катарсису, і вона нестримно реготала, згадуючи сюжети “За гроші”. В одному клієнтам лили на голову пиво, у іншому туди ж виливали мінеральну воду... І зрозуміла Зіна, що в цій одноманітності є початок “кризи жанру”, що безмежна банальність все ж таки має свої вичерпуючі властивості, і щоб раз на тиждень вигадувати декілька дурисвітських сюжетів, треба також мати клепку у голові. Підалькіна нею похвалитися не могла і знала, що це справжнісінька біда, і, як сердешна дівчина, щиро поспівчувала авторам передачі “За гроші”.

В останньому сюжеті Г.П. зустрів тата та п’ятирічного сина, поторгувався із обома і зупинився на цифрі 50. Татко кинувся чистити перехожим взуття, дитинка дивилася на це і доїдала морозиво. “Який крем є хорошим? ” – спитав Г.П. в малечі. “Найдорожчий” – не моргнувши оком, кмітливо відповів той. Татко зробив справу і отримав свої 50. І тут почалося несподіване, як кажуть: “жара пішла”: “За скільки ти погодишся станцювати? – сміючись, кинув дитинці збагатілий батько – На, візьми, п’ятірку – і додав - Бачите, діти люблять гроші!” . Дитинка закліпала очима.

“Бачимо - зовсім кепські справи – подумала Підалькіна – Легкі гроші породили таткову безглуздість, і розмаїття батьківських почуттів замінилося однозначністю паперових асигнацій...І хто захистить від цієї примітивної логіки глядачів – дорослих і дітей, які сподіваються наповнити порожнечі свого, часом невеселого життя, подіями з екрану, і сприймає фальшиві ідеали за загальновизнану істину?”.

“Це вже риторика – спохопилася Підалькіна згодом. І тут на думку їй впав Гадар - персонаж Торгі Ліндгрена. “Бідолахо! – кинула вона - Закопав телевізора на картоплищі... Вважав, що має більше, ніж досить, власної біди і болю” . Зіна зиркнула на свій “ящик”... Відчула себе Гадаром - очі звужені, на обличчі жадання дії. “Власної деградації, банальності і жебрацтва маю у своєму житті вдосталь” ... – кинула у простір і, раптом, змовкла, згадавши, що Годар погано скінчив, і не довершила справи, побігла в “Детектор медіа” із наміром розповісти побачене, щоб, як на сповіді, звільнитися від фатальної примітивності екранних пропозицій.