Ялда Хакім, BBC World News:

— У червні 2014 року я сиділа у своїй вітальні в Лондоні й дивилася телевізор. На екрані я бачила, як чорний, жахливий режим Ісламської держави поширюється в Іраку. Люди в темному одязі заявляли, що вони приїхали звільняти місцевих. Декілька років тому я вже працювала в Мосулі. Ба більше, в місті я потоваришувала з деякими людьми. Тому моя реакція — негайно їхати до міста й дізнатися, в якому стані мої друзі.

Приїхавши туди зі знімальною групою, я слухала жахливі історії про те, як жінок ґвалтували, знущалися з них, катували, продавали на ринку за 500–600 доларів у сексуальне рабство та відправляли кораблями до Сирії. Я подорожувала, зустрічала переселенців у таборах. Звідти я робила прямі включення для Бі-бі-сі. Я давала голос людям, які його не мали.

Якось до мене підійшов дванадцятирічний хлопчик і сказав, що 86 людей вбито на околицях міста Синджар. Згодом нашій знімальній групі повідомили, що, можливо, є людина, яка вижила. І ми будемо першими, хто зможе взяти в неї інтерв’ю. Ми терміново поїхали до лікарні й були вражені — солдати плакали. Я відшукала 36-річного Мохамеда й запитала, що з ним сталося. Він мав п’ять кульових поранень. Чоловік розповів мені історію про бійців ІДІЛ, які сказали місцевим або зібратися, або померти. Громадою вони вирішили, що не хочуть помирати, тому зустрілися з командирами ІДІЛу. Вони віддали їм свої телефони, майно, коштовності. Бійці запевнили, що нікого не вбиватимуть.

Та одного ранку їм сказали збиратися. Люди з ІДІЛу розділили чоловіків, жінок і дітей. Привезли десять вантажівок і посадили туди 86 чоловіків. Їх вивезли в поле, поставили рядами й почали безупинно стріляти. Чоловіки падали на землю. Мохамед тоді вдав, що мертвий. Він заховався між тілами. Бойовики перевіряли, якщо хтось залишився живим, — стріляли в обличчя. Мохамед розповідав, що не знав, скільки часу він лежав під мертвими тілами. Потім усе стихло, але згодом приїхали трактори, щоби вивезти тіла в річку. Мохамед був серед цих тіл. Чоловік лежав у річці, але потім встав і почав бігти до сусіднього села, звідки його привезли до лікарні. Він мав дитину, дружину, матір. Мохамед не знав, чи побачить їх іще коли-небудь. Коли я слухала ці розповіді, то думала про причини кризи біженців у Європі.

Багато з тих історій, які я роблю, пов’язані з моєю. Я народилася в Кабулі. Мені було шість місяців, коли моя сім’я на коні втекла з Афганістану. У мене завжди було сильне відчуття справедливості — це частина мого світогляду. Тому я їжджу в ці місця й роблю репортажі.

Доволі часто я їжджу до Кабула й зустрічаю там молодих журналістів, схожих на мене. Вони хочуть докопатися до суті історії, знайти правду. Я часто думаю: якби моя сім’я не виїхала з країни, й ми би жили в Афганістані, чи була б я однією з тих молодих людей? Минулого року я їздила в Кабул, робила сюжет для каналу, який співпрацює переважно з молодими журналістами. Керівництво каналу отримало погрозу від «Талібану» за один із матеріалів. Хтось із «Талібану» навіть навмисно протаранив своїм автобусом їхній. У результаті цього постраждало семеро людей.

Який би репортаж ви не робили, ви не маєте наражатися на ризик. Звісно, ви хочете швидко потрапити на місце подій і першим усе розслідувати. Проте першочерговою має бути безпека — ваша й команди. Але також варто пам’ятати і про правду. Ми нині живемо в середовищі, в якому постійно відчуваємо тиск із боку урядів. Журналісти мають висвітлювати всі сторони події. І навіть якщо ви не поділяєте певних поглядів, усе одно ви — незацікавлена сторона, яка має надати широкий діапазон поглядів своїм глядачам, щоби ті самостійно визначили прийнятну позицію.

Олена Костюченко, «Новая газета», Росія:

— Найбільш неоднозначним для польової роботи журналіста є метод включеного спостереження. Йдеться про перебування всередині групи або ситуації без повідомлення про статус журналіста. Цей метод перебуває на межі журналістської етики, він розмиває межі допустимого. Тому його використання має бути максимально виправданим. По-перше, це суспільно важлива тема для висвітлення. По-друге, варто думати про ймовірну небезпеку для журналіста. По-третє, метод є доречним, якщо інформацію неможливо здобути в інший спосіб.

До того, як поїхати на місце роботи, потрібно вигадати легенду. Вона має максимально близько відповідати тому, хто ви є насправді. Я, наприклад, завжди кажу, що моя професія — філолог, бо я й справді ним є. Чим це добре? У будь-який момент можна сказати про тимчасову співпрацю з газетою, наприклад. І відтак попросити дозволу в героя написати про нього матеріал.

Легенді також має відповідати ваша мова, зовнішність, речі, одяг. Бажано перевірити гаманець із дисконтними картками й телефон, тому що це ще одне життя. Там є безліч фотографій, заміток, контактів, які можуть вас видати. На період роботи в полі ліпше всю інформацію звідти записати на інший носій.

Також потрібно вигадати ситуацію. Тобто обставини, які вимусили вас приїхати в певне місце й перебувати там. Одного разу я сказала, що приїхала на практику, іншого — що ми автостопимо і проїхали місто.

Підготовка до методу включеного спостереження вимагає часу. Для себе ви попередньо вибудовуєте схему, за якою будете знайомитися зі своїми героями. Бажано не форсувати цей процес. Частіше за все ви будете всередині певної групи людей, тому я рекомендую обрати одну особу — не лідера, але й не аутсайдера. Ця людина має бути схожою з вами за психотипом, щоби з нею було комфортно розмовляти.

Метод включеного спостереження відрізняється від звичайної журналістської практики тим, що ви не можете цілеспрямовано поставити герою необмежену кількість запитань. Навпаки, потрібно стежити за розмовою й лише у випадку цікавої теми спробувати запитати, уточнити.

Важливо завчасно продумати, як ви будете записувати матеріал. Прихований диктофон — радше загроза, аніж допомога. Частіше за все, я, йдучи в туалет, беру із собою блокнот і швидко записую туди найважливіші моменти, діалоги, деталі. Також варто одразу визначити для себе відповіді на низку запитань. Наприклад, як ви відреагуєте, якщо вам запропонують наркотики, випити або закурити? Відповідайте чітко й обґрунтовано.

Ваші переміщення мають бути виправданими. Приміром, ви можете піти зі своїм героєм до магазину лише якщо вам потрібно закріпити свої певні позиції або щось запитати. В інакшому випадку ліпше залишитися на місці.

Усередині групи, в якій ви перебуваєте, можуть відбуватися конфлікти. Я рекомендую не підтримувати жодну з позицій, оскільки ви не знаєте бекґраунду. І врешті-решт вас можуть у результаті зробити винним. До того ж варто пам’ятати, що ви працюєте, а не рятуєте людей. Я намагаюся включатися в ситуацію лише у випадку, якщо йдеться про питання життя або смерті.

У кримінології є термін «синдром крота». Він полягає в роботі під прикриттям із максимальним наближенням до цінностей героїв. Як на мене, потрібно балансувати, щоби цінності героїв не стали раптово вашими. Вам необхідна людина ззовні, яка зможе контролювати процес вашої роботи. В ідеалі — це редактор, який дав вам завдання і якому ви довіряєте.

Оскільки цей метод базується на обмані, ми позбавляємо своїх героїв вибору. Тому я завжди зберігаю їхню анонімність і вказую, що люди не знали, хто я. Життя героїв після публікації може змінитися, але бажано не створювати їм негараздів.

Тимур Олевський, «Настоящее время», Росія / Чехія:

— Уже півроку я живу з розчаруванням, що телевізійний репортаж, до якого ми звикли, вимирає. Аудиторію неможливо привабити коротким і неособистим матеріалом, зробленим за класичними телевізійними правилами. Глядачі не асоціюють себе з героями репортажів. Грубо кажучи, репортаж припинив бути першоджерелом отримання інформації.

Телебачення переживає кризу, з якою ми намагаємося справлятися. Здається, що це настало з моменту, коли я прийшов працювати на «Дождь». У цей же час на сході України розпочалася війна. Ми одразу ж туди поїхали і зробили три висновки. По-перше, не знімати на велику камеру. Вона вбиває бажання героя перебувати поряд із журналістом. А часу для того, щоби звикнути до камери, на війні немає. По-друге, репортаж не може мати хронометражу та сценарію. Ми не зобов’язані робити матеріали на чотири хвилини, бо іноді 30-секундне відео може бути значно ефективнішим. По-третє, розповідати історії варто не через журналіста, а через конкретних людей.

Я маю новинну програму на каналі «Настоящего времени», люди можуть побачити її у фейсбук-стрічці. 75 відсотків аудиторії дивиться новини, що тривають годину, впродовж тридцяти секунд. Розраховувати на те, що вільна обирати людина захоче дивитися сюжети за версткою випускового редактора, — марна справа.

Глядачі пропонують конкретну заміну класичним телевізійним репортажам — відеоблогінг. Як на мене, це необхідно адаптувати до професії й розвивати. Блогерів сприймають краще, попри те, що вони не послуговуються правилами професійної етики. Аудиторія довіряє учасникам подій, які раптово стають журналістами. Вони, мовляв, можуть робити й розповідати більше, ніж репортери.

Найголовнішим провалом ЗМІ є війна в Сирії. Це жахливо, коли десь у світі триває війна, в ній бере участь одна з найбільших країн — Росія, але зробити історію, яка би змусила співчувати людям, доволі важко. Усі репортажі, що я бачив, сприймаються як розважальний жанр. Це ніяк не змінює життя аудиторії. Вона не усвідомлює масштабів трагедії.

Профіль у «Твіттері» Бани Алабед, дівчинки з Алеппо, був найкращим форматом журналістики. Можна запитати, чому це журналістика. Адже ми не можемо ідентифікувати її, не знаємо, наскільки адекватною є ця особистість. Проте дівчинка розповідала історію, привертала увагу до звичайної людини, яка перебуває на війні. Це чи не єдиний спосіб показати війну. Немає сенсу знімати, як воюють солдати. Важливіше продемонструвати, як це переживають люди. Тоді аудиторія стає співучасником подій. Їй значно легше уявити себе у квартирі в умовному Краматорську, а не в окопі.

Аналіз джерел і верифікація того, що відбувається в гарячих точках, нині є прийнятним способом висвітлення подій. Передача інформації картинкою віджила своє. Тому або ми навчимося жити в повному взаєморозумінні з «Ютубом» і «Фейсбуком» і забудемо про всі традиції роботи в полі, окрім як професійності й етичних правил, або телевізор зникне як джерело інформації взагалі. У великому екрані варто припинити шукати будь-які жанри та намагатися реабілітувати телевізійні формати.

Катажина Квятковська-Москалевич, авторка книжки «Вбити дракона. Українські революції»:

— Коли я пишу репортаж, то спочатку обираю тему, а потім намагаюся поговорити з якомога більшою кількістю людей. Зазвичай обираю доволі складні, неоднозначні ситуації, де кожен учасник має свій погляд на ситуацію. Працюючи над репортажем, я відчуваюся губкою, що вбирає всі почуття, розмови, картини. Форма для мене також має значення, але про це думаю наприкінці. Я дуже ціную час свого читача, тому намагаюся писати лаконічно. Для мене важливо, щоб усе було коротко і швидко. Проте водночас це доволі важко — скорочувати власні репортажі.

Як на мене, не потрібно їздити, шукати особливостей — вони вже є в нашій свідомості. Правило моєї репортажистської роботи — навіть у драматичних моментах намагатися знайти звичайне життя, спільні цінності. Але коли шукаю героїв для матеріалів, то ніколи не знаю, чим завершиться моя подорож. Я намагаюся відбирати історії так, щоб вони відбивали не просто життя одиниць і їхні сумні історії, а стосунки між людьми і країною.

Наприклад, у 2012 році я з колегами, які займалися тематикою Східної Європи, їздила до Сибіру. Цю подорож нам організували. Я мріяла, що ми будемо вивчати сибірську ідентичність. Мені хотілося дізнатися, чи взагалі вона існує. Два тижні в Сибірі ми провели на зустрічах із польськими священиками. Це було по три-чотири рази на день. Ми їздили до всіх польських храмів. Але останнього дня нам дозволили вийти до озера Байкал. Перше, що ми побачили, — чоловіків, які випили горілки й пішли голими купатися до водойми. Згодом, звісно, всі журналісти згадали це в своїх репортажах. Місцеві були незадоволеними, адже ми піддалися стереотипам, які давно існували в нашій свідомості. Загалом, наші упередження щодо країн колишнього СРСР дуже великі. Про це варто пам’ятати і щоразу, коли вони виникають у нашій голові, розбивати їх і тікати від них. Моя книжка «Вбити дракона» і є тією відчайдушною втечею від того, як Польща бачить Україну. Я хотіла донести до польських читачів, що Україна — це інша країна.

Фото Ірини Роговик