«Детектор медіа» завжди радіє, коли наші тексти спонукають читачів до дискусії. Матеріал нашого автора Наталії Катериненко, в якому та позитивно відгукнулася на документальний проект каналу СТБ «Роксолани. Століття ХХI», викликав несприйняття публіциста та сценариста Роксолани Процьків. Протилежні враження пані Роксолани щодо серіалу, який продюсував відомий український документаліст Сергій Буковський, сьогодні ми і публікуємо.

Втім, які б враження не справляли ті чи інші документальні проекти, що робляться зараз в Україні, проблема гідного їх представлення у вітчизняному ефірі, як нам здається, залишається поки що болючою. І, можливо, саме бажання глядачів дискутувати з приводу цих проектів і спонукає телевізійних менеджерів до більш прихильного ставлення до так званої «нерейтингової» продукції.

Почну з особистого. Певна, що коли в часи глибокого соцреалізму батьки вибирали мені ім‘я, то й припустити не могли, що тридцять з гаком років потому в новій країні Україна знаний і щиро шанований мною режисер–документаліст Сергій Буковський відверто зізнається “Детектор медіа”, що ім‘я це у нас асоціюється з дівчатами, котрі їдуть за кордон на заробітки.

Таки справді, назва документального серіалу, що його на початку березня демонстрували на каналі СТБ, мала мало спільного з тим, про що в ньому йшлося. За чотири вечори тижня, котрий співпав зі святкуванням 8 березня, канал СТБ розповів чотири історії дружин колишніх радянських студентів-іноземців, які забрали своїх юнацьких подруг до рідної Сирії. Збіг у часі з головним святом усіх жінок Країни Рад, як на мене, було дуже доречним, бо й героїні серіалу були родом звідти, з радянського минулого, і ностальгія за ним вчувалася не лише у спогадах «чужоземок».

Операторське око Романа Єленського, як завжди, не схибило, і побачити в «Роксоланах. Століття XXI» було що. І навіть попри це, зізнаюся, останні серії проекту примушувала себе додивитися з механічного інтересу – а раптом перші були розкачкою, а далі піде? Склалося враження, що автори були обмежені часом експедиції до Сирії, і вжитися у своїх нових знайомих далі життєписної канви їхніх доволі проникливих інтерв‘ю-сповідей було ніколи. Кастинг персонажів – як за витягом з перепису населення: жінки родом з української частини СРСР, дружини сирійців, приблизно одного віку, колишні студентки і комсомолки, перша з них, що добре і для картинки, – колишня спортсменка, остання – танцівниця.

Текстовий посил закадру, що перебивав монологи російськомовних сирійок, нагадав чи не весь перелік радянських штампів про далекий нам Схід, тяжку жіночу долю, чудо, що когось із них врятувало, брак централізованого опалення, неньку та запашні паляниці і любов, яка, зрештою, все переможе. Любов ця, і так помітна без зайвих слів, педалювалася патосними ствердженнями. Хоча саме її чомусь сильно бракувало у ставленні до своїх персонажів самих авторів роботи. Любов, яку кілька днів потому таки поталанило зустріти у фотохудожника Віктора Марущенка, котрий саме тепер виставляється у Могилянці, до своїх донецьких героїнь. На звичайнісіньких фотографіях не було показної небайдужості, потамованої зверхності чи нарочитого співчуття. Але в якійсь таки недолугій одежині, пейзажній фотошпалері, обвугленій усмішці, що нібито теж десь із радянського минулого, були їхні і вже свої, відчуті, трагедія, злидні, щастя, і країна мрій. І чомусь згадалася «Червона земля» Сергія Буковського, яку, на жаль, телебачення наше, здається, не показує…

P.S. Коли минулого року ми зі знімальною групою, серед якої, до слова, був і оператор цього «роксоланського» серіалу Роман Єленський, прийняли запрошення на сімейну вечерю від одного з наших стокгольмських експертів – директора Королівського військового музею, то, аби підтримати світську розмову, цей син лікаря шведської королівської родини зауважив, що має чим похвалитися власниці такого славного українського імені. Як виявилося, у студентські роки гостинний швед захоплювався Сходом і не раз побував у столиці колишньої Османської імперії. Одним із матеріальних свідчень того захоплення залишилося розкішне ілюстроване видання «Палаци Османської імперії», значний розділ якого був присвячений часам правління Сулеймана Пишного. Погортавши фоліанта, пан Йоган швидко віднайшов серед ілюстрацій репродукцію портрета жінки у вишуканих європейських шатах і додав: «Ось, королева Роксолана». Лик той різнився від канонізованого у нас образу рожевощокої тітки у чалмі і особливо переконливо свідчив про те, що ця колишня полонянка-наложниця з маленького українського містечка таки стала найвельможнішою жінкою тоді ворожої її батьківщині могутньої імперії, і усі національні, релігійні чи станові умовності стали для неї по-королівськи неістотними. В Україні такої репродукції бачити не довелося.