Отже, уявіть собі: вмикаєте ви телевізор, сподіваєтеся побачити Оксану Марченко в її програмі – а там... У телеведучої – добре знайома всім зачіска, із гладенько зачесаним, зібраним на потилиці волоссям, із пасмом, що йде від пробору вниз у куток лоба. Добре знайома форма обличчя. І добре знайомий стиль одягу – ділового фасону, але з блискучої тканини, і офіційний, і екстравагантний водночас. І ви не можете повірити своїм очам. Невже це Юлія Тимошенко перекваліфікувалася в телеведучі? Невже це в неї хобі таке – поряд із бігом та катанням на ковзанах?

Ви заплющуєте очі. Розкриваєте – ні, не здалося це вам, у студії – та сама жінка. Вимикаєте та вмикаєте телевізор – а там те саме. І аж потім, уважно придивившись, ви розумієте: веде програму таки Оксана Марченко. Як і належить. Тільки надто вже вона схожа на Юлію Тимошенко. Вона перетворилася практично на двійника прем’єр-міністра.

І от ви, замість переглядати „Імена”, починаєте міркувати: а навіщо знадобився цей трюк? Принаймні, мені особисто це не давало спокою. Тимошенко, звісно – дуже популярна жінка. Справжня зірка. Але ж і Оксана Марченко нібито зірковим статусом не обділена. Та й не в тому вона вже віці, коли дівчата-підлітки старанно, ледь не до нестями, копіюють своїх кумирок. Уже не кажучи про те, що телеведучі, зазвичай, прагнуть мати своє, легко впізнаване й ані на кого не схоже обличчя, а не маскуватися під когось іншого; це – одна з основ професії... І зовсім уже відганяючи від себе запитання: відколи пані Тимошенко перетворилася на кумира пані Марченко? Адже раніше пані ведуча дуже старанно приховувала цю свою симпатію.

До кого Оксана Марченко давно вже не приховувала своїх симпатій, то це до СДПУ(о). Як не приховувала і своїх зв’язків із цією партією. Принаймні рік вона була іміджевим спонсором об’єднаних соціал-демократів під час парламентських виборів-2002. Саме її завданням було представляти „соціал-демократію з людським обличчям” – бо офіційні керівники партії, надто суворі й зовсім не публічні, давно вже вичерпали всі ресурси своєї популярності. Чи допомогло „людське обличчя” Оксани Марченко кандидатові від влади, якого підтримували есдеки на президентських виборах-2004, чи ні – не так уже й важливо. Що ж сталося тепер, чому тепер вона мусить позичати імідж у Тимошенко? Не полишає чомусь думка, що недаремно це все. Що це – початок якоїсь політичної кампанії, покликаної вплинути на електорат. Якої саме кампанії, й як саме вона впливатиме, – того, мабуть, ніхто, окрім керівників СДПУ(о), поки що не знає. А головним меседжем суботніх „Імен”, відтак, для мене особисто стало нагадування: вчорашня влада вже розпочала передвиборчу кампанію.

Ну, а що ж програма? А так собі. Практично нічого нового про Тарапуньку та Штепселя, нічого такого, про що не було написано й мовлено багато разів, глядачі не дізналися. І найвідоміших їхніх номерів вони теж не побачили: автори програми чомусь добирали виступи майже винятково воєнного та повоєнного часу. Коли, власне, й Тарапуньки та Штепселя ще не було, а славетні артисти виступали в інших образах. Зоряним часом Юрія Тимошенка та Юхима Березіна були шістдесяті – сімдесяті роки минулого століття. Але цим рокам у програмі було присвячено лише кілька секунд запису виступу артистів. І ще коротенька, в одне речення, репліка ведучої про те, що після Перемоги Тимошенко та Березін розпочали нову війну – з чиновниками-бюрократами. Оце і все. Чи, може, чиновники – ті, що тільки-но відходять від керування державою – досі бояться Тарапуньки та Штепселя? Шкода, що молоде покоління не пам’ятає їх, не знає їхньої творчості, – із сумом сказала під кінець програми Юлія Пашковська. Стараннями програми „Імена” воно, це молоде покоління, і не дізналося про них. Артистами з дуже далеких воєнних часів, що висміювали фашистів, – от ким постали вони з програми.