Сергій Грабовський, Віктор Мороз, Борис Бахтєєв вважають, що преса стосовно демократичної влади має бути, скорше, партнером, ніж опонентом. Вячеслав Піховшек, Анатолій Тихолаз - підкреслюють, що преса має сама визначати, як ій у кожному разі діяти щодо влади, маючи при цьому право і на дуже гострі, навіть упереджені, думки та запитання. А от владі слід враховувати цю критику, а не вчиняти істерік, якщо навіть критика, на її думку, несправедлива. Але цікаво, що при цьому і перші не вважають, що влада не має залишатися поза критикою, і другі - їх, начебто, опоненти - не зараховують себе до апологетів колишньої тоталитарної системи взаємовідносин влади з медіа. Тож, скорше, дискусія, яка розгорнулася, демонструє не стільки різницю принципових позицій, скільки, по-перше, незавершеність "гамбургського рахунку" щодо участі багатьох журналістів у маніпулятивних спецопераціях під час двох останніх виборчих кампаній. І саме ця незавершеність и диктує одним несприйняття права тих колег, які були тотально лояльними до старої влади, на беззастережну критику влади нової. А іншим - несприйняття намагань опонентів залишити їх, практично, поза професією. А по-друге - наявне бажання у деяких медіа спекулятивно робити вигляд, нібито-то так звана "нова опозиція" не з "темників" вийшла, як з гоголівської шинелі, не з вбивства Гонгадзе і Александрова, а з бездоганно прозорих та чесних засад у відносинах з медіа, тож має право вчити нову владу - разом з тими ж журналістами, які ці "темники" виконували - "як жити"... От і виходить, що всі, начебто, суто професійні або політичні суперечки так чи інакше, а все одно виходять на питання моральні. Що якби преса не змінювала своїх позицій в залежності від того, хто нині при владі, а до будь-якої влади ставилася з точки зору інтересів суспільства - то і нинішніх багатьох проблем би не було...

Ми ж на цей час вважаємо дискусію такою, яка виявила основні позиції, і має бути на цьому етапі завершеною. Сподіваємося, що нові події нададуть нам нових приводів для професійних полемік, а ця дискусія допоможе принаймні нашим читачам, якщо не її учасникам, більш критично ставитися не тільки до влади - як старої, так і нової, і не тільки до медіа, а й до себе в медіа.

З коментарями філософа Анатолія Тихолаза щодо дискусії на “ТК” відносно взаємостосунків журналістики та влади можна було б не сперечатися: надто очевидна апологія упередженості. Проте, його безапеляційне твердження – “серед журналістів поняття “вартий” набуває елементарно оголеного сенсу: хто скільки коштує” – різко долає філософські рамки.

Отож, із словами пана філософа можна було б таки не сперечатися, якби сучасна журналістика... переконливо не підтверджувала слова пана диспутанта.

Справді, ця формула, на жаль, досі для багатьох слугує критерієм “вартості” журналіста. Але якщо для Анатолія Тихолаза, судячи з його слів, це – універсальна формула виміру успішності нашої професії, тоді слід визнати, що цинізм нинішніх філософів нічим не відрізняється від цинізму певної частини журналістського середовища. Саме того середовища, для яких “служба” не виключала поняття “інформаційного кілерства”. А саме інформаційним кілерством і займався учень Анатолія Тихолаза Славко Піховшек.

Даруйте за нав’язливість, але згадаймо все ж, що демократична журналістика відрізняється від недемократичної загалом надзвичайно простими речами. Перша – підтримує ідеї, а друга – персоналії. Так оце те, що відрізняє журналістику відомого й успішного журналіста Сергія Грабовського, якому надають площу найпрестижніші видання (хоч не завжди і заплатять), від журналістики суперуспішного і “вартісного” В’ячеслава Піховшека, якому господарі платили за його брудну роботу, очевидно, шалені гроші. І якщо пан Анатолій з якогось дива чомусь підозрює, що Піховшеку хтось нині заздрить, то він сильно помиляється: В’ячеславу нині можна лише по-християнськи поспівчувати. Що, очевидно, і робить Ольга Герасим’юк, з’являючись із колегою в новій досить смішній програмі й здійснюючи за нездоланними “вадами” свого характеру чергову гуманітарну допомогу.

І вже геть нечесно запідозрювати Грабовського у тім, що головний пафос його статті “вдовольнити накопичене бажання помсти”. Тут Анатолій Тихолаз або неуважно читав роботи Сергія Грабовського, або дав волю емоціям, що, виявляється, трапляється і серед серйозних філософів. Але в будь-якому випадку це – “удар нижче пояса”.

Тож, даруйте за банальність, все ж не порядок цифр заробітної платні й гонорарів визначає досі й, мабуть, ще визначатиме певний час цінність роботи журналіста. І не тільки журналіста. Але тут виникають слушні питання до нової влади, котра не перестає запевняти нас у бажанні створити середовище для нормального розвитку справді незалежної і демократичної журналістики. Запевняти запевняє, та ще практично нічого не зроблено. Поговорили про громадське телебачення і радіо, та на тому й заспокоїлися. Може, зрозуміли, що ці громадські інституції не розв’яжуть суперскладну проблему створення національного інформаційного простору й демократичної журналістики. Потрібно, очевидно, радикальніші й системніші заходи. І хоче цього хтось чи ні, але країні потрібна гласна й голосна постановка питання щодо відповідальності топ-менеджерів державних і комерційних ЗМІ в провокуванні регіонального антагонізму, сепаратистських настроїв, у незаконних формах і методах ведення передвиборчої агітації. Як потрібен і перегляд юридичної бездоганності виданих ліцензій. І це не “кровожерливість”, це – бажання отримати справедливість у широкого кола журналістів.

А поки ця ж нова влада все частіше потрапляє під перехресний, не виключено, що інколи і скоординований вогонь ЗМІ. ЗМІ, переважна більшість яких перебуває в руках опозиції. Початковий підкреслений об’єктивізм часів “помаранчевої революції” все частіше змінюється смакуванням недоліків нової влади, котра накульгує ще на обидві ноги і продовжує давати приводи над собою потішатися. Чого варта лише історія з інтерв’ю, яке дав Віктор Ющенко московському журналісту Андрію Колєснікову. Хоч інтерв’ю було дано для російської преси й для тамтешньої аудиторії, в Україні воно викликало значно більший і жвавіший резонанс. По-перше, його було передруковано скрізь, де тільки можна. А, по-друге, воно коментувалося скрізь, де й не можна. Причина, як легко здогадатися з матеріалу, не вишукано-елегантний політичний стьоб відомого московського автора, а невідомо й для чого порушена Віктором Андрійовичем тема щодо низької ефективності Юлії Тимошенко та її команди під час минулих президентських перегонів у відведених БЮТу східних областях. Ющенко чомусь жодного слова ще ніде й ніколи не сказав, що штаб, який так довго і безрезультатно очолював Роман Безсмертний, бездарно завалив усю передвиборчу роботу. І лише прихід Олександра Зінченка і Юлії Тимошенко не дав кампанії згорнутися ще на початку літа, одразу після знаменитого маршу зі Співочого поля 4 липня.

Так, Ющенко про це ще не сказав. Хоч заради справедливості й годилося б. Але то невелика біда, бо за нього це вже сказали сотні людей – політиків, політологів, журналістів. Отож, постає риторичне запитання: чи справедлива постановка питання Президентом про відповідальність свого соратника, на якого ти взагалі повісив не-підйомні речі?! Повісив, по суті, свої ж власні гріхи. І від когось іншого вимагав їх спокути... Залишаємо це питання без відповіді, як і те, чому першу розгорнуту прес-конференцію новообраний Президент країни дає не для журналістів-співвітчизників, а для іноземців. Тим більше – росіян. То чи варто тоді Президенту ображатися на журналістські аналогії з практикою минулих років Леоніда Кучми?

Але як діяти в таких випадках журналістам? На це є вже три варіанти відповіді, котрі пропонують нині вітчизняні мас-медіа.

По-перше. Можна влаштовувати гучні й емоційні істерики на перші невдалі кроки адептів нової демократичної влади. Як це, врешті, й продемонстрував філософ Анатолій Тихолаз у своїм розгорнутім матеріалі в “ТК”.

По-друге, можна тихенько підсміюватися над незугарними вчинками і суперечками демократів і весь час педалювати й підкреслювати їхні недоліки й промахи. Це нині особливо успішно виконують усі загальнонаціональні телевізійні канали.

По-третє. Зовсім не обов’язково чекати ста днів, як у даному разі абсолютно справедливо радить Анатолій Тихолаз, щоб критично аналізувати те, що робить нова влада. Адже зовсім не обов’язкові сто днів, щоб зрозуміти, що перед нами – демократи з усіма наслідками, що випливають звідси. Тобто, з їхніми публічними сварками і з’ясуванням стосунків, з їхніми невдалими висловами і висновками, з їхніми невдалими вчинками, які вони вперто чомусь не приховують. До того ж, це – не просто демократи, а дуже молоді демократи в надзвичайно молодому демократичному середовищі. Й уже наша, журналістська справа – або спокійно сприймати їхнє становлення, ретельно відділяючи зерно від полови, або щодуху приховано чи відкрито роздмухувати їхні вади до вселенських масштабів. Це вже залежить, даруйте за пафос, від персонального почуття національної відповідальності як журналістської, так і філософської братії. А ось тут у нас і починаються справжні великі проблеми. І сто днів навряд чи нам допоможуть.