Я думаю, експертизуючий експертів Сергій Дацюк («США бросили вызов миру, и мир пока не принял этот вызов», «ТК», 26.03.03.) проаналізував дійсно суттєві питання, актуальні для українських мас-медіа.

Думаю, що на деякі з цих питань існують і відповіді: якщо стежити за світовими дискусіями на тему, якою буде та чи інша країна, якою зрештою – після закінчення війни - буде міжнародна система колективної безпеки. Слідкуючи за цими дискусіями, можна зробити висновок, що стосовно більшості питань “списку Дацюка” точиться дискусія. Відповіді не знайдені, йде пошук.

Хочеться відреагувати на одну із тез статті, яку слід було б позитивно переглянути як питання. А саме, чому вітчизняні політики не пропонують, і тим більше не відстоюють свіжі ідеї? І, відповідно, чому все зводиться до примітивного дерібану на міжнародному рівні?

Політики, а не журналісти. Журналіст Тетяна Силіна в одній із останніх публікацій в “Дзеркалі тижня” – аналізувала можливість віддачі аеропорту Бельбек під Сімферополем американцям для операцій – тих, що вони їх здійснюють з Туреччини.

Чому це обговорюють журналісти, а не політики?

Я думаю, корінь проблеми у тому, що політики в Україні набули звичку ПОЗИЦІОНУВАТИСЯ, а не займати позицію. Позиціонуватися – означає спочатку дивитися, як тебе сприймуть – в Штатах, Росії, всередині країни, кум, спікер, Президент – а потім – під впливом цього – обЄрунтовувати позицію. Національний інтерес постійно програє особистому політичному інтересу. Національне бачення – що важливо для країни – баченню власних політичних перспектив. Тому дізнатися у політика, що ж він насправді думає, яким би мав бути український національний інтерес – це питання, яке в стані увігнати вітчизняного політика у стрес.

Я не думаю, що нове покоління політиків можна чомусь навчити: думаю, воно “з успіхом” втягує негативні звички покоління старшого.

Загально ж українська політика, на мій погляд, будується за принципом – не воювати зі стереотипами українського народу, позитивними чи негативними – а опиратися на них. Що не може не турбувати, оскільки це просто огидний підхід.

Я не бачу шансів змінити щось у такій політиці принаймні до президентських виборів. ПРИНАЙМНІ – не виключено, що і після виборів також не займуть: у більшості з них своєї позиції просто нема, а депутатський значок чи посвідчення від виконавчої влади – просто дозвіл на додаткові блага. Таке враження, що політики не діють ЗАРАЗ, а чекають РЕЗУЛЬТАТУ, позиціонуються, розраховуючи мов на калькуляторі шанси – що їм випаде, якщо вони займуть ту чи іншу позицію.

Тому у Дацюка є про що писати до президентських виборів. Думаю, що і після них.