Організатором конференції виступила громадська організація „Інтерньюз-Україна”.

Слід визнати, що недавно підписаний президентом України указ „Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади” послужив певним імпульсом активізації громадського інтересу до пробле0ми забезпечення вільного доступу до інформації. Втім, не варто забувати, що донедавна саме неурядовим організаціям доводилось мало не самотужки „проштовхувати” в суспільну свідомість переконання про необхідність відкритості влади для громадського контролю.

Саме ці організації і виступили не лише організаторами, а й учасниками конференції. Серед яких були представники і іноземних неурядових структур: з Молдови та Естонії, а також керівники кількох міжнародних фундацій.

Дискусія розгорнулась навколо ключових причин, які перешкоджають відкритості української влади. Якщо абстрагуватися від причин суб’єктивного характеру, що стосуються особливостей українського політичного режиму та відсутності демократичних традицій, то всі інші можна умовно поділити на правові, організаційні і технологічні.

Законодавчі проблеми (і з цим погоджувалися більшість учасників конференції) переважно полягають у тому, що загалом непогані закони, як процитував Василь Спіней (НДО Access Info,автор молдавського закону про доступ до інформації) „компенсуються необов’язковістю їх виконання.” Відсутність прямої дії закону, прямої адміністративної чи кримінальної відповідальності чиновників за приховування суспільно значимої інформації роблять всі правильні постанови , укази і розпорядження суто номінальною „відмазкою” для громадської думки.

У зв’язку з цим, до речі, цілком логічною виглядала позиція тих громадських організацій, які звернулися нещодавно з листом до Президента України, в якому висловлювали своє позитивне сприйняття Указу про відкритість влади та свою готовність долучитись до його впровадження у життя – як у якості експертів, так і для організації громадського моніторингу за його виконанням.

У ході подальших контактів із президентською стороною, представники цих неурядових структур запропонували підійти до вирішення проблеми комплексно і фахово, з тим, щоб реально оцінити фінансове, організаційне і технологічне підЄрунтя нового Указу. Дещо поспішна і нервова реакція деяких представників президентської адміністрації на ці ініціативи засвідчила, здається, лише їх бажання швидше відзвітувати про „громадську підтримку”, ніж розробити реально діючі механізми втілення Указу в життя. Дивними видаються і сентенції щодо того, що, мовляв, Указ „і так не запрацює, доки не буде чинитися тиск”(треба розуміти, з боку неурядових організацій). Адже здійснення такого тиску – це й так обов’язок (як моральний, так і статутний) цих організацій. А от навіщо держвладі приймати укази, адресовані, зрозуміло, власним підрозділам, виконання яких вона насправді не в стані забезпечувати?

Велика увага на конференції була приділена проблемам технологічного забезпечення принципів відкритості.

Величезний масив документообороту центральних та місцевих органів влади практично неможливо запустити в широкий обіг. Це можливо лише за умови, так би мовити, тотальної „інтернетизації” органів влади – від центральних до органів місцевого самоврядування. І хоча, за оцінками експертів, доступ до Інтернету має не більше 8-10 відсотків нашого населення, а постыйно користуэться ним всього 2-3%, все ж достатньо широка мережа інтернет-клубів і кафе, а у перспективі, скажімо, оснащення відділень зв’язку інтернет-кіосками цілком могли б зробити владу куди прозорішою, ніж вона є зараз.

Головне завдання, яке необхідно вирішити вже ближчим часом – це створення нових, або вдосконалення існуючих інтернет-сайтів органів влади. На сьогодні, за свідченням експертів проекту GIPI, який працює в рамках „Інтерньюзу-Україна”, налічується понад 160 таких сайтів. Але, на жаль, багато з них не відповідають сучасним вимогам, не виконують свого головного призначення – можливості інтерактиву громадян та чиновників. До речі, аналіз Інтернет-сайтів державних органів влади ви можете прочитати тут.

Ще один важливий аспект проблеми – роль журналістів у сприянні доступу до інформації населення. Власне, частіше йдеться про те, що журналісти теж стикаються з великими перепонами щодо отримання потрібних відомостей про діяльність влади та великого бізнесу. Але, з іншого боку, чи не є проблемою і те, що самим журналістам частіше за все... значуща та критична інформація не потрібна? Наприклад, головний редактор „Детектор медіа” Наталія Лігачова, посилаючись на власний досвід роботи в кількох відомих українських виданнях, повідомила, що не пам’ятає випадку, щоб, наприклад, газети зверталися у суди з позовами на ті структури, які безпідставно відмовили ним в наданні інформації. Що для будь-якої західної газети – справа звичайна. Та й взагалі, та велика увага, яку приділяють проблемі доступу до інформації західні журналісти, для більшості українських колег видається не такою вже і актуальною. Адже, скажімо, всі необхідні дані (чи достовірні – то інша справа) для публікації... компромату на політичного конкурента свого власника вони отримають від нього ж без будь-яких зусиль! (чи достовірні – то інша справа) А щодо критичної інформації про будь-які інші структури чи справи – то чи багато ми їх бачимо на шпальтах наших видань? Навіть коли йдеться не про політичні проблеми чи про пробелми великого бізнесу, а суто, здавалося б, соціальні... На жаль, поки ЗМІ будуть, з одного боку, знаряддями для політичної боротьби, а з іншої, не будуть існувати в умовах справжньої ринкової конкуренції, що вимагатимие від них боротися за довіру читачів, особливої потреби у доступі до інформації у них не буде!

Безумовно, для дійсно великих змін цього становища ЗМІ повинні відбутися значні зміни, перш за все, у політичному, та й в економічному житті країни. Але одним з локальних шагів до зміни ситуації могло би бути законодавче положення про обов’язкову відкритість і прозорість засновництва та володіння ЗМІ, і працювати над цим можна починати, на думку тїєї ж Лігачової, вже зараз. Важко також переоцінити роль неурядового сектору у підйомі загальної політичної культури громадян. Для того, щоб усталити цивілізовані норми політичної культури, а також примусити владу бути більш відкритою – прийшли до висновку учасники конференції – потрібно починати створювати прецеденти(у тому числі і судові). Коли протизаконне втаємничення суспільно важливої інформації тим чи іншим чиновником отримає принципову правову оцінку хоча б у кількох випадках, - можна очікувати на те, що ситуація покращиться.

Втім, у цьому питанні, як і в багатьох інших, Україна все ще на початку шляху. Схоже, ми надто засиділись на старті..