Думка Олексія Мустафіна («Інтер») щодо деяких проблем, піднятих у статтях Василя Зорі, В’ячеслава Піховшека та Євгена Федченкa. …якщо Олександр Ткаченко був радником Віктора Ющенко - це не означає, що в новинах “Нового каналу” треба шукати лише Пі-Ар “Нашої України”…

Думка Олексія Мустафіна («Інтер») щодо деяких проблем, піднятих у статтях Василя Зорі, В’ячеслава Піховшека та Євгена Федченкa.

Звичайно, конкуренція - двигун бізнесу. А в суперечці якщо і не народжується істина, то в будь-якому разі вона дозволяє зрозуміти опонента. Проте, на моє глибоке переконання, вся ця дискусія про “вихід на світовий рівень” чи “міжнародну арену”, “загальнонаціональні” і “регіональні” канали, “крутих” телевізійників і “аматорів” – позбавлена сенсу.

Що таке “світовий рівень” або ж “міжнародна арена”? Україномовний (як, власне , словенсько-, польско-, ірландсько- чи шведськомовний) телепродукт завжди буде мати цілком певну аудиторію. Для того, щоб вийти на міжнародну арену в межах цієї аудиторії – достатньо лише забезпечити розповсюдження сигналу через супутник. До якості продукту це матиме лише дотичне відношення. Змагатися з CNN, BBC, TVE чи “Аль-Джазірою” можуть, відповідно, лише англо-, іспано- та арабомовні канали. Загальнонаціональний статус каналів визначається аж ніяк не наявністю закордонної мережі, навіть більше - деякі глобальні за обсягом мовлення канали – та ж BBC чи DW мають велику мережу в усьому світі, проте власне національна аудиторія цих каналів є доволі обмеженою.

Запитання, чи повинен український (та й будь-який інший) телеканал надсилати своїх кореспондентів до гарячих точок чи утримувати корпункти у світових столицях, - риторичне. Принаймі, він повинен прагнути це робити. І не для того, щоб довести колегам або конкурентам, що він “крутіший” за них.

Головним стимулом є прагнення розповісти глядачеві про події “там” не з чужих слів, а зі своїх власних. Не знаю, як інші – але принаймні на “Інтері” виходили саме з таких міркувань. Врешті, на час, коли ухвалювалося рішення про те, щоб “інтерівські” журналісти їхали до Сполучених Штатів, Афганістану і Пакістану ( як і раніше – до Македонії чи Мурманська), жодних кореспондентів українських телеканалів у цих точках не було і тому “змагатися” було ні з ким. І зараз Андрій Цаплієнко і Ольга Клюєва знаходяться в зоні конфлікту, щоб розповідати українським глядачам – що, власне, відбувається в Афганістані і навколо нього.

Я особисто був би дуже радий, якби сьогодні в регіоні працювали також кореспонденти «1+1», “Нового”, ICTV і СТБ (тим більше, що насправді і бажання журналістів, і гроші у власників цих каналів, і навіть досвід подібних відряджень у всіх є). В будь-якому разі їхні матеріали були б несхожі і, як кажуть телевізійники, “картинка” була б більш об’ємною.

Як це, до речі, відбувається в Україні. Адже, що б не казали наші політики, існування кількох каналів дозволяє глядачеві порівнювати і самому робити висновки. Проблема лише в тому, що мовників небагато – я на своєму власному телевізорі маю змогу дивитися лише дванадцять українських телеканалів і – для порівняння - десь за три десятки італійських. Звичайно, я розумію, що на відміну від мене, не всі українські глядачі розуміють італійську, проте мушу вас запевнити, що якість вітчизняного ТБ – особливо у його новинній складовій – знову ж таки, як на мене, - вища.

Звичайно, в кожного – і в журналіста, і у редактора, і у власника ЗМІ – є власні політичні вподобання. І не будуть ті чи інші події “Новий” і «1+1» висвітлювати з однакових позицій. Та й не чекають цього від них глядачі. Головне – щоб всі канали дотримувались чи принаймні прагнули дотримуватись принципів збалансованої подачі інформації. А критики і політики не робили висновки виключно з огляду на політичну позицію топ-менеджерів каналу. Бо якщо Олександр Ткаченко був радником Віктора Ющенко - це не означає, що в новинах “Нового каналу” треба шукати лише Пі-Ар “Нашої України”, а якщо Слава Піховшек вирішив балотуватися в парламент за списком “Демсоюзу” – не потрібно розглядати ТСН як професійну (або не дуже) пропаганду поглядів Володимира Горбуліна.

З іншого боку – відсотки часу, що відводяться висвітленню діяльності тієї чи іншої партії чи її представників, ніколи не будуть тотожні. Бо політики, як правило, різні. Різні за статусом. Різні за активністю. І зрозуміло, що про прем’єра, спікера чи віце-спікерів говорити будуть більше, аніж про звичайного депутата чи лідера громадської організації, що складається з трьохсот осіб. І про скандальні заяви розповідатимуть з більшим інтересом, аніж переказиватимуть “прісні” прес-релізи. Якщо “зелені” чи “Яблуко” вміють влаштовувати хепенінги краще за комуністів чи рухівців, то й на телеекранах вони будуть присутні частіше. Хоча, швидше за все, голосів на виборах КПУ і НРУ зберуть більше, ніж ПЗУ чи партія Михайла Бродського.

Де підрахунок відсотків часу був би доречним – так це в офіційних дебатах на державному, а краще – на громадському (чомусь “великі мовознавці” з Верховної Ради вперто називають його суспільним) телебаченні. Чи будуть дебати на недержавних каналах? Цілком можливо. Проте організовані вони будуть так, як це буде вигідно цих каналам – перш за все як ШОУ, а вже потім - як виконання громадянського обов’язку. Вже зараз зрозуміло, що брати участь у таких дебатах погодяться не всі. Ті ж комуністи чотири роки тому назад не прийшли на дебати з об’єднаними соціал-демократами у “5 на 5”. І не тому, що злякалися есдеків, просто їм не сподобався сам формат. Чи вважати це порушенням принципу рівних можливостей?