detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектор медіа»
13.05.2013 17:08
Театрально-кон’юнктурна революційність
Театрально-кон’юнктурна революційність
Президент, сказавши про «нацистський та радянський тоталітаризми», так і не дав оцінок ані тому, ані тому. ТК продовжує публікувати враження від телевізійного виміру святкування Дня Перемоги

Виступ президента Віктора Януковича в палаці «Україна» в День Перемоги був досить неочікуваним. Чи революційним? І чи таке вже безумовно позитивне враження він залишив?

 

Про це можна було б сперечатися, якби не картинка на екрані. Отже, палац «Україна». Голос за сценою урочисто оголошує: «Президент України Віктор Янукович!» Камера показує глядацьку залу, прохід посеред неї. Наближається й наближається до самої гальорки. Й - от, нарешті! - в кадрі з'являється президент.

 

Він входить від задніх рядів, неквапливо прямує через усю залу, повертається то направо, то наліво, посміхається. Усі присутні встають, обертаються, дивляться не на сцену, а в протилежний від неї бік. Літнім ветеранам це дуже непросто, це написано на їхніх обличчях. Але вони пересилюють себе: коли ж іще трапиться нагода побачити президента отак, поруч - хай і на мить?

 

Ветерани аплодують Януковичу. Психіка дедалі більше відмовляється це сприймати. Уже не знаєш: чи сміятися, а чи плакати? Адже це ж не інавгурація президента. Адже, за логікою речей - за простою людською логікою, що зветься здоровим глуздом! - це президент цього дня мав би вставати перед ветеранами. Це він мав би аплодувати їм - а не вони йому!

 

Кілька хвилин тягнуться нескінченно довго. Цар усе йде й іде, роздаючи милостиві посмішки підданцям - тим, хто тільки й мав би право бути героями цього свята. Принаймні, саме так це виглядає: це його, президента, день. Це його й тільки його зоряний час; ветерани - то масовка. Виглядає: оце й є кульмінація святкування Дня Перемоги, оце й є момент, який мусить найбільше врізатися в пам'ять.

 

Чи не розумів президент, що все це було, щонайменше, нетактовним? Безглуздим, карикатурним?

 

Що ж до змісту промови... Даруйте, але в раптову й миттєву зміну світогляду однієї окремо взятої людини не вірю. Так, погляди на ті чи інші події, навіть світогляди в цілому в людей цілком можуть змінюватися. Але мусять залишатися віхи цих змін, їхні артефакти, документальні докази - у вигляді промов, учинків, політичних рішень. Артефакти, за якими можна відстежити й дослідити швидкість і напрям таких змін, їхню поступовість.

 

Натомість зрозуміло, що цьогоріч от саме так лягла карта політичної кон'юнктури. Євроасоціація, лямур-тужур! Напружені відносини з Росією! Що ж поробиш, коли сучасна Україна дедалі більше надає поле для діяльності старим кадрам західної кремлінології - тим фахівцям, які за найменшими змістовно-інтонаційними відтінками офіційно-папірцевих промов, за розташуванням членів політбюро на трибуні мавзолею намагалися робити далекосяжні висновки про радянську внутрішньополітичну кон'юнктуру й вектори змін радянської політики!

 

Ні сіло ні впало президент завів мову про здобутки нинішньої влади, а ще більше про епохальні завдання, які ця влада має намір розв'язати. Так, у День Перемоги нічого актуальнішого й не вигадаєш.

 

Що ж до ветеранів, Янукович, за звичкою, сипав фразами: «Ми плануємо», «Ми обіцяємо», «Ми будемо»... Дива, та й годі: от уже майже три з половиною роки Віктор Янукович перебуває при владі, а виступи свої виголошує здебільшого в майбутньому часі. Просто тобі будівництво комунізму якесь, яке, мов той світлий обрій, повсякчас десь там, далеко попереду, але невідворотне.

 

Пообіцяв, наприклад, президент ветеранам державну допомогу в поїздках місцями бойової слави. Ветеранам тим, у найкращому разі, під дев'яносто. Дай їм, звісно ж, Боже, сил, щоб туристичні вояжі були для них найнагальнішою й найактуальнішою проблемою. Тільки ж от більшості ветеранів до сусіднього магазину за хлібом сходити нелегко... А от знайомі пенсіонери в один голос кажуть: так уже вони чекали на обіцяні в травні підвищення й перерахунок пенсій - а вони взяли й не відбулися.

 

В усьому ж, що в президентській промові стосувалося війни й Перемоги, вражало два моменти. Перший - повна відсутність бодай натяку на тепло в інтонаціях, казенність читаного за папірцем тексту. Другий - еклектичність і загальність мовленого. Можна щиро вітати наміри президента поєднати різні погляди на ту війну й на місце України в ній. От тільки, боюся, суто механічне поєднання тут не годиться - ніяк не годиться. Бо просто залишається враження, ніби різні частини промови писали різні люди. Й ніби людина, що виголошує це, так і не змогла скласти дві половинки своїх знань у цілісну картину.

 

У першій половині я не помітив жодної згадки про Другу світову війну - тільки про Велику вітчизняну. Це було повторення суто радянських офіційних привітань - зокрема, й тим, хто героїчно працював у радянському тилу, й тим, хто героїчно відновлював народне господарство по війні (еге ж, еге ж: радянська пропаганда аж до самого кінця СРСР усе ще пояснювала бідність і необлаштованість радянського життя: «Якби ж то не війна!»).

 

А подив зростав: невже президент так і не згадає про те, що вся Україна була окупованою, й отого радянського тилу в ній два роки не було - ніде? Про жертви серед мирного населення? Про відправлених на рабську працю до Німеччини юнаків та дівчат? Згадав! І за це Януковичу велика подяка. Тільки згадав про це він у другій половині промови, зовсім окремо від тих, хто кував перемогу в тилу й відновлював народне господарство.

 

Тож у цілому склалося якесь дивне враження - ніби дві половинки президентської промови було призначено різним аудиторіям, аби лише в підсумку кожен міг знайти щось своє.

 

Про те, що мільйони українців - навіть тих, хто під час окупації був малими дітьми, - ще довгі роки мусили писати в усіх анкетах: «Був на окупованій території», і як це було принизливо, як кожен найзачуханіший чиновник дивився, мов на зрадників, - про це президент так і не згадав. Запропонувавши українцям простягнути одне одному руку на знак примирення, він так і не сформулював чітко свого бачення статусу ветеранів УПА.

 

Утім, початкова фраза й справді вартує багато (цитую за пам'яттю): «Український народ, що здобув Перемогу разом із іншими народами колишнього СРСР та країн антигітлерівської коаліції». І навіть не має значення, що виходило, ніби «країни антигітлерівської коаліції» брали участь у Великій вітчизняній війні. Багато чого вартують і заключні слова: «Нацистський та радянський тоталітаризми відійшли в минуле назавжди».

 

Бентежить от що: це лише в тоталітарних державах і саме в них промови вождя правлять за джерело права. Адже ані про які законодавчі ініціативи президента щодо того самого примирення не чути. Не чути про зміни в тлумаченні подій війни в середовищі парламентської фракції вірної президентові Партії регіонів. Не видно було зміни світогляду в офіційній агітації до Дня Перемоги - ну, хіба що тієї агітації цього року було на диво мало, а в Бабиному Ярі, за словами добрих знайомих, узагалі не було вінків від влади. Ці знайомі намагалися з'ясувати причину за офіційними телефонами Київської міської держадміністрації. Але замість відповіді в них почали випитувати паспортні дані: повне ім'я, прописку, тобто реєстрацію. «А може, ще ключ від квартири?» - тільки й відповіли знайомі, припинивши на тому розмову. Отака вона вийшла - комунікація влади й громади.

 

Тож і виглядає, що слова президента словами й були. Принаймні, матеріальних доказів іншого станом на сьогодні не існує.

 

З телепрограм, присвячених Дню Перемоги дуже хотілося б відзначити «Щоденники Олександра Довженка» на «Культурі»: закадровий голос зачитував незбагненно сміливі, антисталінські й антирадянські рядки великого режисера, а на екрані були його ж документальні кадри про війну. А ще - підняття на ТВі «небажаної» ще зовсім донедавна теми людей, примусово відправлених нацистами на роботу до Німеччини.

 

Зважаючи ж на слова президента, хотілося б незрівнянно більшого. Хотілося б погляду на ту війну з висоти часу. Хотілося б пошуків відповіді на запитання, що не дають спокою. Такі, наприклад: чому в СРСР була такою великою кількість жертв? Лише тому, що для Йосифа Сталіна люди були витратним матеріалом, що не мав ніякої цінності?

 

А чи Сталін навмисне прагнув якомога більшої кількості жертв? Бо, як розумна людина, розумів: мільйони загиблих під час голодоморів та репресій рано чи пізно приведуть до змін у суспільній свідомості, рано чи пізно станеться вибух? І тому ці мільйонні жертви неодмінно треба «перекрити», «відсунути» в суспільній свідомості ще більшими жертвами, винуватцем яких був би вочевидь не він і не його влада?

 

Але про що це я? Президент, сказавши про «нацистський та радянський тоталітаризми», так і не дав оцінок ані тому, ані тому. Він так і не сформулював засадничої думки: саме ці тоталітарні режими призвели до війни. Увесь його виступ, власне кажучи, тільки й складався, що з церемоніальних загальників. Так, «меню» цих загальників було дещо відмінним від традиційних для нього, але й не більше.

 

А тим часом чимало українців, вихованих традиційною радянською й пострадянською пропагандою, щиро не можуть зрозуміти, як це так німці засуджують Гітлера: він же для них старався, увесь світ хотів покласти їм до ніг! Адже наведене гіперпосилання - далеко не єдине у блогосфері! Чимало представників молодого покоління, судячи з тієї ж таки блогосфери, й досі вважають ту Перемогу всього лише перемогою слов'ян над неслов'янами, православних над католиками. Всього лише доказом, хто сильніший, усього лише успішним актом насильства; жахлива й нелюдська природа нацизму залишається для них неусвідомленою. Мільйони жертв традиційної пропаганди просто не знають, над чим то була Перемога, над якою силою й якою ідеологією: «Наші перемогли німців» - ото й усе. Традиційна радянська й пострадянська пропаганда знецінювала Перемогу, применшувала її загальнолюдське історичне значення - й таки знецінила. От у тому й полягає вся хибність формулювання «Велика вітчизняна війна» - бо воно зводить Перемогу лише до локального «хто на нас із мечем піде...».

 

А чого варте звичне, багато разів повторюване, зокрема й із телеекранів: «Переможені живуть краще за переможців»? То, виходить, та Перемога була спробою збагатитися, причому збагатитися на всі віки?

 

Самими лише загальниками цих наслідків традиційної пропаганди до 9 Травня не подолати. Самим лише скороченням телевізійного святкування Дня Перемоги, самою лише його формалізацією печерно-середньовічних поглядів на ту Перемогу не замінити на гуманні й цивілізовані.

 

Але нічого того не було ані в цьогорічному ефірі, ані в «революційному» виступі президента... А одна знайома, подивившись 9 травня телевізор, поділилася враженнями: найбільше сподобався парад у Москві, бо «яка там техніка, які красиві солдати - який же молодець Путін!»

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY