detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектор медіа»
11.02.2013 12:40
В СРСР свобода слова квітнула й буяла?
В СРСР свобода слова квітнула й буяла?
Звісно ж, убивства журналістів – то крайній прояв несвободи. От тільки що переважає на терезах – крайні випадки чи загальна задушлива атмосфера? Продовження дискусії навколо статті Костя Бондаренка

Стаття Костя Бондаренка «Ще раз про рейтинги свободи слова», у якій було піддано сумніву результати рейтингу свободи слова в Україні від «Репортерів без кордонів» за 2012 рік, викликала резонанс. Ми вже опублікували відповідь представника «Репортерів без кордонів» в Україні Оксани Романюк. Сьогодні до дискусії долучився наш постійний автор Борис Бахтєєв.

 

Після першого прочитання стаття Костя Бондаренка «Ще раз про рейтинги свободи слова» видалася аргументованою й такою, що має рацію. Втім, не полишало враження: щось тут не те. Надто вже категоричними були висновки, надто вже проглядали у статті не сумніви, а звинувачення.

 

Невдовзі стало зрозуміло чому. Передусім, через застосовану автором методологію. Що таке, взагалі, рейтинги? Не чітка табель про ранги об'єктивних показників, а саме рейтинги оцінок? Вони завжди є більш-менш приблизними. Більш-менш відносними. І чи можуть вони бути іншими? Боюся, що ні: «перевірити алгеброю гармонію» (а чи відсутність такої) взагалі навряд чи можливо. Навряд чи можливо розробити таку шкалу оцінювання, яка давала б чіткі абсолютні цифри з точністю до сотих і тисячних.

 

Але чи так уже вона потрібна, ота шкала абсолютних показників? У нинішньому рейтингу «Репортерів без кордонів» Україна посідає 126-те місце. Уявімо собі, що вона посідала б 125-те, а то й навіть - ото вже була б радість! - 124-те місце, випередивши-таки й Алжир, і Гондурас. Тішилися б, мабуть, ми з того - просто не знали б, куди подітися від утіхи! Та хай навіть Україна посіла б «ювілейну» 100-ту позицію - чи був би цей факт таким уже великим приводом до оптимізму?

 

У тому самому ключі варто сприймати й зниження позиції України на десять пунктів порівняно з минулорічним рейтингом. Чи так уже, зрештою, важливо: було те зниження на десять пунктів, а чи лише на п'ять? Уявімо: Україна втратила в рейтингу не десять місць, а лише ті самі п'ять. Ну то й що? Чи цей факт так уже нас надихнув би? Ми б ходили й вітали одне одного: ото, мовляв, могли втратити десять місць, а втратили лише п'ять, ото вже молодці?

 

Головне ж не в кількості місць, а от у чому: тенденція, що панує в Україні, сприймається сторонніми спостерігачами як погіршення. І цього досить, аби робити висновки.

 

Спостерігачі є не надто кваліфікованими й женуть халтуру? Але ж «Репортери без кордонів» - то дуже авторитетна у світі організація. Якби вона, за прикладом деяких наших «громадських організацій», систематично видавала на-гора казна-що, аби лише відчепилися - чи набула б вона свого авторитету? Ідею ж про те, що буцімто «Репортери без кордонів» на догоду комусь зловорожому, якійсь злокапосній усесвітній силі, навмисне ганьблять нашу слов'яно-православно-багатостраждальну Україну, облишмо для професійних конспірологів і, відповідно, для видань іншого штибу.

 

Кость Бондаренко пише: «Південний Судан - одна з наймолодших держав світу - на два пункти випереджає Україну у рейтингу свободи слова за версією "Репортерів". Для інформації: у Південному Судані дві газети, два телеканали, які покривають трохи більше половини території країни, і радіо, яке через проблемний ландшафт місцевості "ловлять" не всюди».

 

Ганьба, та й годі? Не поспішаймо. Чи можна з наведеної цитати робити висновки про свободу слова в Південному Судані? Ні, жодним чином не можна. Бо йдеться всього лише про рівень розвитку ЗМІ. Натомість без відповіді залишається запитання про причини такого стану речей: чи влада (а чи якась стороння сила) навмисне перешкоджає розвиткові ЗМІ в Південному Судані, а чи той низький розвиток є наслідком об'єктивних причин і об'єктивної ситуації?

 

Зрештою, якщо в Індії чимало неписьменних, які не можуть читати газети, - чи цей прикрий факт автоматично знижує рівень свободи ЗМІ в цій країні? Якщо в Україні є низькою, порівняно з розвиненими країнами, кількість постійних користувачів інтернету - це як, свідчить про несвободу слова? Чи доречним у даному разі взагалі є такий от формально-бюрократичний підхід, такий от «план по валу»?

 

«У Нігерії вбили трьох журналістів - вона на десять пунктів вище за рівнем журналістських свобод, ніж Україна. Скільки в Україні журналістів, що перебувають за ґратами через виконання свого професійного обов'язку? Скільки телеканалів і газет, закритих за опозиційну діяльність чи тому, що муляли владі?» - запитує Бондаренко. Абстрагуймося на мить від сонячної Нігерії й пригадаймо СРСР - ні, не сталінський, а респектабельно-брежнєвський. Винесімо за дужки самвидав: по-перше, за журналістику його офіційно не вважали (так само, як і сьогодні блогерство, а то й публіцистику як жанр), а по-друге, якщо брати улюблені Бондаренком абсолютні показники кількості безпосередньої аудиторії, самвидавом тим можна було знехтувати без найменших сумнівів.

 

Так от: чи багато журналістів у брежнєвському СРСР було вбито? А кинуто за ґрати? А скільки видань було закрито? Ну, скільки? Скільки журналістів кинуто за ґрати в сьогоднішній Північній Кореї? Он вони де були й є - заповідники свободи слова! Он вона де, та свобода слова, квітнула й буяла! Так, виходить?

 

Коли влада прагне впокорити журналістів, вона вдається до насильства. Коли журналісти впокорені або не надто опираються, потреби в насильстві немає ніякої. Усе чинно й благородно, журналісти самі виявляють «глибоке розуміння» разом із «глибоким задоволенням». А якщо журналісти трапляються не надто кмітливі, є на них редактори й інша адміністрація. Може, недаремно чимало ЗМІ змушують згадати старе радянське прислів'я: «На кожного раба десять прорабів»? Може, недаремно чимало ЗМІ нагадують театр, у якому гардеробниці й монтери сцени отримують зарплатню, на порядок більшу за акторів?

 

Звісно ж, убивства журналістів - то крайній, кричущий вияв несвободи. От тільки що переважає на терезах - один (два, три) крайніх випадки, а чи загальна задушлива атмосфера? Чи коли люди звикли до постійного смогу й не вважають його за щось екстраординарне - це є свідченням чудової екології?

 

Акти прямого насильства проти журналістів, до речі, скоює не лише влада, не лише держава. А й звичайні злочинці та злочинні організації, політичні екстремісти, навіть офіційно заборонені й офіційно переслідувані державою. Це, звісно ж, відбивається на рейтингових показниках свободи слова в тій чи іншій країні. От тільки чи можна ставити на одну дошку, з одного боку, скоєні антидержавниками-екстремістами акти насильства, а з іншого боку - постійний, хай навіть і формально ненасильницький, тиск із боку держави? Чи можна їх порівнювати в суто кількісному ключі?

 

А як оцінити загальну політику держави - зокрема, у сфері податків? Коли газети й журнали стають надто дорогим задоволенням (а отже, й предметом економії для багатьох громадян), коли ті самі газети й журнали не можуть вижити без спонсорської допомоги? Як оцінити загальні стосунки держави й бізнесу, за яких бізнесмен тричі подумає, перш ніж дати рекламу в надто вже незалежному виданні? А загальновідомий факт: значна частина друкованих ЗМІ й переважна більшість телеканалів належать людям, що мають безпосередній стосунок до політичної діяльності й власні політичні інтереси?

 

Чи є все це штрихами до портрету тієї самої свободи слова, а чи ні? А чи не впливає на рівень свободи слова корупція? Як загалом оцінити заадміністровану, забюрократизовану державу, де ледь не головним джерелом права є рішення чиновника й де без чиновницького дозволу й сонце не зійде?

 

Бондаренко пише: в Україні можна знайти протилежні думки й різноманітні оцінки. «Якщо добряче пошукати», - так і хотілося б додати, принаймні, щодо висвітлення чималої кількості подій у телеефірі. Але погляньмо на все це з іншого боку, з боку журналістів. Візьмімо співробітника телеканалу. Чи може він, створивши матеріал, бути впевненим, що той матеріал не відправлять у кошик із політичних мотивів і саме з них? Редакційна політика? Коли власниками ЗМІ є люди, що мають власні політичні інтереси (й здебільшого асоціюються з владою), чи так уже редакційна політика відрізняється від цензури? Мабуть, відрізняється так само, як інтереси відрізняються від поглядів та принципів.

 

А як там у нас із місцевими ЗМІ? Там картина взагалі сумна - й це теж добре відомо.

 

Звісно ж, можна розробити чітку шкалу вимірювання свободи слова - за характером порушень: перманентні - окремі; насильницькі - ненасильницькі; такі, що йдуть від держави - такі, до яких держава й влада не мають стосунку; тощо й тощо. Але в будь-якому разі результат залишиться рейтинговим, оцінковим. Вимагати якоїсь чіткої формули, за якою свободу слова можна було б виміряти автоматично, - це ніщо інше, як примітивізація проблеми.

 

Фото - nnm.ru

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY