detector.media
26.01.2006 18:34
ВАДИ ВИХОВАННЯ. Думки проти вітру
ВАДИ ВИХОВАННЯ. Думки проти вітру
…найбільш показовими щодо відсутності у політиків виховання взагалі і такту зокрема виявилися списки різних партій до Верховної Ради.

Останнім часом мене ніяк не полишає відчуття, що нашим політикам чогось не вистачає.  Чогось такого, що ставить їх усіх –  і помаранчевих, і голубеньких, і   просто червоних і червоненьких з білим (і далі за спектром) – на один щабель. Прозріння застукало мене зненацька, коли я  розмірковувала над тим, який дідько міг змусити БЮТівців  голосувати за відставку уряду разом із комуністами, регіоналами і СДПУошниками.  І тоді я зрозуміла – пані Юлі просто  забракло виховання. Адже  не може леді, яка цінує свою репутацію, з’являтися у сумнівній  компанії, яка її  компрометує. Вона не дозволить це собі навіть тоді, коли поночі треба терміново бігти до аптеки мамі по ліки. Виховання як раз і мало б підказати, що, занапастивши свою репутацію, можна вже не плекати амбітних планів щодо достойного майбутнього. 
Втім, це лише епізод. А хочеться трошки узагальнити. Наші політики взяли високу ноту. Вони вже вміють елегантно  носити смокінги та вечірні сукні, на рівних спілкуються із європейськими та світовими лідерами. Мабуть, що  у більшості своїй знають правила етикету. Але  виховання – це узагальнююче поняття, яке включає і порядність, і смак, і душевну чистоту, і вміння бачити себе зі сторони, і тактовність,  і здатність до співчуття, і як результат –  інтуїтивне стовідсоткове відчуття, що можна робити і говорити, а що ні.

Але всього цього немає і близько. Мало хто, наприклад, вміє  бачити себе зі сторони.  І не в тому сенсі, щоб стежити, чи не з’їхала набік  краватка, чи в порядку зачіска і в якій мірі слід показувати зуби у посмішці...  Більшості наших політиків бракує вміння керувати своїми емоціями та здатності до самоконтролю, що мали б допомогти їм у приборканні своїх  пристрастей – таких,  як  амбітність, мстивість, користолюбство, жадоба влади та  хворобливе бажання увесь час бути під прицілом кінокамер.  Хотілося б, щоб вони усвідомили, що існують однакові межі пристойності, у яких можна демонструвати свою хтивість  чи то до протилежної статі, чи  до грошей, чи  до влади.

На медіатренінгах публічні особистості, напевне,  вчаться  триматися перед камерами, не губитися перед журналістами і вміти висловлювати свою думку. Але чи пояснюють їм, що коли людина бреше, то це помітно?  Чи знають, що щирість не імітується, а  будь-які акторські здібності безсилі в форматі публічного життя?  Чи  здогадуються, що  телекамера, як прожектор,  висвітлює найпотаємніші куточки їхньої душі?  Чи розуміють, що  телеглядач (він же народ) у більшості своїй зовсім не дурний і  як за часів радянської влади вмів читати поміж рядків, так зараз навчився чути  поміж слів?  (Зрозуміло, що це стосується  далеко не всіх,  але це вже питання якості електорату, яким мало хто переймається).

 А чи здатні наші політики  уявити пересічного українця по той бік екрану і спрогнозувати, як сприймаються їхні слова і дії звичайними простими людьми?  Чи мають такт хоч не так відверто демонструвати свою заможність і повну відсутність розуміння,   яким злиденним і безпросвітним життям живе більшість українців?
 
Але найбільш показовими щодо відсутності у політиків виховання взагалі і такту зокрема  виявилися списки  різних партій до Верховної Ради. Складається таке враження, що це списки  кандидатів до монаршого або князівського двору – раніше модно було мати при дворі карликів, маврів,  фавориток, музикантів, а  зараз це співаки, спортсмени,  журналісти, прес-секретарі та політологи.  Не можна ж так відверто принижувати людей!  Сильні світу сього  широким жестом дарують депутатство, як колись жалували дворянство  або як класичний „барин” жалував зі свого плеча драну заячу свитку,  або ж як сучасний дрібний начальник дарує своїй секретарці хутряне манто.  І немає великої різниці,  чи вже заслужено цей дарунок,  а чи ще доведеться відробляти.  А якщо навіть і ні, -  хіба набагато краща демонстрація бажання використати когось просто як помітну яскраву постать, що своїм блиском відволікатиме від сумнівних особистостей?  (І це ще питання, в якому сенсі більш принизливо бути використаним.)   А хіба можна штовхати людей до того,  щоб їхнім іменем – карткою для голосування – творилися  чи завжди ж праведні діла?  Адже багато хто із включених до списків і не збирається  припиняти своєї основної кар’єри!..

 І немає певності, що запрошення журналістів до списків різних політичних сил –  це вияв до них поваги, а не зневаги. На перший погляд,  ніяких  серйозних  аргументів проти цього немає і бути не може. А надзвичайно серйозних аргументів „за” – більш, ніж достатньо.  Але разом із тим бувають ситуації, коли не голова, не розум, не аналітика і навіть не здоровий глузд мають сказати своє слово, а  радше інтуїція, щось напівзабуте із  того кодексу честі, якого дотримувалася еліта минулих віків.
 
До речі, а як співвіднести проголошувану  журналістську незалежність і свободу слова (у вузькому особистому розумінні теж) із майбутньою фракційною дисципліною? Якщо, звісно, новоспечені депутати не полишать журналістську справу, ставши виключно політиками? (як відомо, дехто з журналістів вже заявив, що закон їм не забороняє такого сумісництва! А професійна честь – теж не забороняє?,,).   Чомусь згадується мені молодий  красивий чоловік, який років із тридцять тому,  вступаючи до лав КПРС,  весело повторював тодішній штамп: „Іду до партії, щоб там було більше порядних людей”. А далі  я бачила, як він плакав (ні, не п’яними, а справжніми сльозами): „Я не голосував, я був проти, але більшість вирішила...”.  Чи зараз через такі „дрібниці”  вже не плачуть не тільки чоловіки, але  й жінки?    Згодна, порівняння некоректне, жодну із сучасних українських партій важко наразі порівняти із КПРС.  Але  безглуздо боротися із асоціаціями, можна тільки намагатися їх пояснити. (А кінець історії був традиційний – той пан сльозу більше не пускав, досить швидко „ссучився” і зробив пристойну кар’єру).
Наразі, коли маємо визнати, що свобода слова певною мірою ствердилася, у простих українців почало з’являтися відчуття, що журналісти на їх боці. Похід журналістів у владу може підірвати  цю довіру, що лише почала зароджуватися...
...І ось я спіймала себе на тому, що вже не посміхаюсь у відповідь на посмішку улюбленого телеведучого, а з підозрою думаю: „Мабуть, заробляє популярність та симпатії глядачів, щоб його теж хтось включив до списку...”.      І охоплює мене тоді гірке і пекуче відчуття самотності: „І ти, Брут... Верховна Зрада... Кого слухати?  Кому довіряти?  В кого вірити?”.

Журналистика и власть .


Безвластная власть


Політика без табу

Пан Сидорук знову упереджений

І знову журналісти – «підручні партії»?

Журналісти вчитимуть депутатів говорити? Коментарі експертів

 


Запитання «Детектор медіа»: - Як ви оцінюєте факт запрошення до першої п’ятірки «НСНУ» Ольги Герасим’юк?
 
Андрій Шевченко закликає журналістів, що йдуть на вибори, скласти повноваження

Чому журналісти міняють професію та йдуть у політику?

Запитання «ТК»: - Як ви оцінюєте входження Андрія Шевченка до першої п'ятірки БЮТ? Як це вплине на процес створення в Україні суспільного мовлення, з яким асоціюється для багатьох особистість Шевченка? А також - на настрої в журналістському середовищі?

В п'ятірку Тимошенко потрапив Андрій Шевченко

Не туди б’єш, „Майдане”!

У виборчому списку "Порі"-ПРП зійшлися Богуцький, Кіпіані та Дмитрук 

 





 

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY