Розтерти й забути. Або краще так - уявити собі, що дикунського випаду не було взагалі, все те мені примарилось чи наснилося. Це було моє головне бажання після звьоздної ремарки з «бляддю» пана народного артиста на акції «АнтиНЕК» в залі Могилянки в січні цього року. Хоча «провалитись крізь землю» навіть бажанням не назвеш, то таке, несбиточна мрія.
«І що ж там аж такого відбулося?» - цікавляться зараз ті, хто нє в тємє. Насправді, нічого особливого, з точки зору привичного нам буття, де з дитинства в громадському транспорті або в черзі, скажімо, за театральними квитками ми такого вже наслухались, що здивувати нас може хіба що гаварящій слон. Чи коли на когось виллють справжнє лайно без реквізитного запаху фіалок...
Отже, послідовність подій на акції «АнтиНЕК» була така: проходив звичайний собі літературний вечір за участю найяскравіших письменників України - Леся Подерв'янського, Юрія Андруховича та Андрія Бондаря, при повному залі, де більшість становили студенти Могилянки. Говорили про невпинний наступ цензури в Україні, про хароші моральні традиції гітлерівської Германії, Радянського Союзу та мусульманських країн, з яких наші моралісти беруть приклад. Читали веселі вірші й тексти з нецензурними висловами, які демонстрували - мат сам по собі не є поганим чи добрим, це просто собі звичайне слово, що може бути виходом емоцій, мовним інструментом чи художнім засобом, в залежності від використання. А сміятись із нашої «вуличної мови» тільки корисно.
Потім запросили до сцени єдиного представника тієї самої моральної комісії, проти якої була спрямована культурна акція - відомого актора Богдана Бенюка. Симпатичного Вінні-Пуха сучасного арт-пространства, «самотнього холостяка», майже рідне обличчя з телевізора. Той вийшов на сцену спритно й по-акторськи звично, але розповів... щось дуже нерозбірливе про єдину кров та про дітей, яким потрібна «моральність». Мало хто чекав, що публічна особа раптом стане висловлюватися настільки недорікувато. Після слів «моральність - це не про вас» - в залі здивовано розсміялись.
Я теж чекала на логічне обґрунтування дивної тези, саме тому й запитала необережно - до чого тут діти? Бо ми весь вечір розмовляли про цензуру для дорослих - їх дорослих книжок, журналів, фільмів... Та й у залі теж дітей не було. Саме на запитання про дітей пан Бенюк відреагував тією самою (вже майже класичною) фразою «я, блядь, нє про тєбя...» під реготання тисячного залу. Мене прибило на місті.
Мені залишається тільки гадати, чому реакція пана Бенюка була настільки агресивною. Може, він був дуже втомлений боротьбою за мораль, і будь-яке запитання могло викликати вибух? А я «нарвалася» через власну неспроможність на співчуття? А може, він так хотів впровадити новий принцип, типу ««Мораль має бути з кулаками» чи там «Ми вас навчимо моральності, б...!»... Чи може це нормальна реакція кожної моральної людини на слово «діти», хто зна.
А може, все простіше. Він цим хотів донести до публіки сакраментальне: «Ви матюкаєтесь? І я вмію. Ви хочете свободи слова? Єйо єсть у мєня!», а я просто попала під гарячу мудру руку.
Але в цьому випадку хотілося б зауважити, що народний артист-мораліст плутає поняття - свободу слова та свободу хамства. А різниця полягає в тому, що свобода слова - це красиво, радісно та безневинно, а свобода хамства - це грубо. Це ображає і принижує. Скажімо, особисто в мене в той самий згаданий момент було відчуття вбитості, без метафоричних перебільшень.
«Сколько сегодня за вечер произнесли мата - и все веселились и получали удовольствие, никто не обижался, - знизав плечима після акції Лесь Подерв'янський. - А тут в секунду человек, выступающий за мораль и цензуру, умудрился оскорбить девушку. Прелестно».
Вапще, сама винувата - не треба докучати відомим особистостям, от і маєш. Саме так я міркувала ввечері після акції і не думала ні про який суд. Якщо чесно.
Але вже наступного дня у блогосфері понеслося: произнес невразумительное, оскорбил неизвестную девушку, хам...
Це співчуття вразило мене більше, ніж агресивний напад.
Потім дзвонили колеги, підтримували. Надали мені відео та аудіозаписи.
Всім людям, що сприйняли мою образу, як особисту, я безмірно вдячна. І саме завдяки їм, їх підтримці, я зрозуміла - ні. Не можна розтерти. І забути не можна. І залишати публічне нахабство, щоб воно ширилося та множилося, не варто. І тоді я звернулась до адвокатів. Близько місяця ми збирали гроші на суд. Позов подали вже в березні. І ось тепер, в червні, ми повертаємось до того, що відбулося в січні. Щоб зрозуміти - що це було? Щоб отримати якщо не відповідь, то хоча б захист. Захист свободи від хамства.
Не думаю, що я дочекаюсь логічної відповіді від пана Бенюка щодо його витівки та щодо дітей. Бо, здається, все що знав, він вже сказав на тому вечорі і навряд чи з'явиться до суду. Він людина зайнята, і б'ється за моральність, як може і як розуміє своїми особливими засобами, які не всім до вподоби, он як.
«Чи ви сподіваєтесь перемогти?» - спитали мене нещодавно. Так, я сподіваюсь. Я дуже сподіваюсь, що свобода слова переможе свободу хамства, а не навпаки. Бо інакше, як нам тут далі жити?
P.S. До речі, сума позову в 5 тисяч гривень не означає, що саме так ми з адвокатом оцінили мої моральні збитки. Ми гадаємо, що такі збитки взагалі не можна перераховувати на конкретні цифри. Це формальна сума, яка лише дорівнює витратам на ведення справи. Отримувати будь-який прибуток за рахунок ганебного випадку мені не хотілося б. Так саме, як і нариватись на сумнівний піар, де поряд з моїм ім'ям невпинно з'являється видатний діяч мистецтв та коронне мєждомєтіє на букву «б». Я б з радістю уникла розголошення, але анонімно подавати до суду в нас не прийнято. Таке.
Фото - innovations.com.ua
