Уявімо, що за наслідками журналістського розслідування політики подають у відставки, а в результаті критичної атаки на низькопробний телепродукт – програми злітають з ефіру. Не уявляється? Шкода. Бо звичка до того, що слово журналіста чи критика переважно не має реальної сили і не призводить не тільки до тектонічних зсувів, а навіть до простеньких необхідних змін, зводить рівень професійної відповідальності нанівець.

 

Справді, навіщо намагатися зрозуміти природу проблеми телепрограми та критикувати її з огляду, скажімо, на професійні стандарти журналістики, якщо можна перейти на особистості й, урешті-решт, діагностувати «невідповідність-моїм-сподіванням»? Це ж все одно нічого не змінює, правда?

 

На жаль, «Культурний фронт» постав би перед закриттям незалежно від тональності критики, бо не прийшов ще той час, коли на формування держбюджету чи на позицію президента НТКУ впливають журналісти. Хоча фіговий (розставляйте наголос за бажанням) листочок для прикриття бюджетних і моральних дірок тепер є.

 

А якби дійсно закрили через критику? Чи це було би виправдано? Чи вартує ця програма закриття через млявість дискусії в студії та розмови на рівні «для чайників»?

 

Я, напевно, теж не справджу сподівань. Я не збираюся захищати «Культурний фронт». І топити його теж не буду. Зсередини процесу проблеми й недоречності видно значно краще і деякі з них абсолютно несумісні з життям проекту.

 

Втім, для мене найбільшим питанням – особливо зараз – є: чому такий проект взагалі з’явився? Чому на Першому національному? Навіщо Першому національному така активна програмна політика? І чи міг на державному каналі в принципі існувати інший проект? Чи, може, краще спитати: а чи міг сьогодні культурний проект з’явитися на якомусь іншому каналі?

 

На сьогоднішній день жодна квота програм власного виробництва не змусить комерційні канали почати виробляти нерейтинговий продукт – дитячі, освітні чи культурологічні програми. Жодна палиця не змусить канали з кращими ресурсами й більшим досвідом виробництва сучасного продукту для реального глядача витрачати гроші на програму, максимальний потенційний оптимістичний рейтинг якої не перевалить за 3-5%. (Спочатку хотіла написати ще про канали «з вищими професійними стандартами журналістики», але рука все ж не піднялася.)

 

То чи не диво, що для культурологічних програм все ж таки є ніша? То чи не диво, що ця ніша не деінде, а на державному каналі, та ще й у недільному праймі? Чи не диво, що програма запускається на самому початку кризи, коли вже важко уявити, що наступний рік буде фінансово успішним і що бюджетне фінансування залишиться, щонайменше, без змін?

 

Схоже, що Перший національний нарешті робить саме те, що й має робити державний канал (за відсутності суспільного): виробляє некомерційний продукт, залучає до нього відомих професіоналів, ніші для яких на інших каналах зникають, замірюючись задавати стандарти якості в цій царині.

 

Утім, реальних коштів він не має, на якісний власний продакшн апріорі не здатний ані технологічно, ані з огляду на людський ресурс. Однак один надпотужний важіль він має – і це його голосне шурхотіння так добре чутно цими днями. Він має нішу. Нішу для всіх тих, хто боїться залишитися поза професією, хто розуміє, що більше ніде для нього/неї місця вже не залишилося, хто готовий вірити обіцянкам про добре фінансування в майбутньому, розширення формату і таке інше. Бо ситуація в українському телебаченні сьогодні фактично не лишає вибору.

 

А в реальності що? Погано фінансовані програми, які робляться кількома людьми значною мірою на ентузіазмі (які ще й мають спонсорів самі шукати). І від яких, водночас, усі чекають дива. Бо продукт на ринку – унікальний, потрібний, хоч і не запотребуваний.

 

Керівництво Першого національного цілком мудро розуміє, що конкурувати з іншими каналами в підсумкових недільних новинах (ще й поставлених у час, коли на решті каналів уже пішла вечірня «розважалка») не варто і не можна. А от тихою сапою зорати програмне поле, на якому фактично немає конкурентів, – це дає, щонайменше, дві переваги. Перша, короткотермінова: зміна іміджу каналу загалом і його керівництва зокрема, як такого, що дбає про актуалізацію, динамізацію, не побоюся цього слова, омолодження каналу. Друга, довготривала й, на жаль, не очевидна: можливість не словом, а самим фактом свого існування впливати на програмний контент.

 

Я не звинувачую керівництво НТКУ в прямій чи непрямій цензурі, хоча б тому, що я не знаю про факт її існування чи відсутності. Одначе програмна позиція того, що ми робимо продукт для «державного каналу», існує. І дивно було б, якби не існувала. Природно, що люди, поставлені в професійно патову ситуацію, грають не лише за виставленими правилами, а й часто на випередження.

 

Хочу ще раз підкреслити мудрість керівництва НТКУ (і, вочевидь, керівництва цього керівництва). Рівень довіри населення до політиків і новин дедалі падає. Але є в суспільстві верства, політично майже не забруднена, верства, довіра до якої тягнеться ще з радянських часів. Довіра ця для ширших верств населення не ґрунтується на конкретних обличчях чи позиціях (яких, не сумніваюся, більшість у нашій країні й не знає). Верства ця – інтелігенція.

 

Тому культурна програма – ідеальний майданчик для повільного, але впевненого окучування державної позиції з не просто безпечних, а убезпечених позицій.

 

Більш того, особливо з огляду на кризу в культурі загалом склалася дивовижна ситуація, коли без перебільшення єдиним джерелом можливого фінансування культурних та мистецьких ініціатив залишається держава. Але питання навіть не в тому, що в цієї самої держави сьогодні теж не особливо грошей є (хоча є зобов’язання). Питання, радше, перепрошую за тавтологію, в ціні питання.

 

Отже, держава в різних своїх іпостасях і обличчях фактично тихо й повільно отримує монополію на культурну царину. А оскільки поняття «суспільної потреби», «свободи слова» і «свободи висловлення» ніколи не були сильним боком державного утворення під назвою Україна, то єдиним можливим – хоч і не дуже очевидним сьогодні – наслідком цього може бути тільки подальше звуження і без того не надто широкого простору свободи. (Ситуація й дискусія навколо Національної експертної комісії з питань суспільної моралі –яскравий, але не єдиний приклад.)

 

Уявімо, що журналісти все-таки мають вплив на ситуацію. Уявімо: якщо не піднімати ці питання знову і знову, вони можуть зникнути остаточно.