Прем’єра нової програми Юрія Макарова виправдала всі мої найгірші сподівання й очікування, – і тому я вирішив, що не писатиму про це телевізійне непорозуміння. Ну, існують ще такі речі, як почуття сорому та «чуття єдиної родини». За звичкою я повторив подумки мантру, що немає сенсу рецензувати новий проект уже після перших ефірів. І, наче герой української народної казки, став чекати. Насамперед, чекати хоч якогось сенсу, хоч якихось недоїдків, що можуть стати поживою для тих ото сакраментальних «5% людей, які цікавляться культурою».

 

Зрештою, казав я собі, нехай уже буде Святослав Вакарчук «генералом культурного фронту». Було б не так уже й зле, якби поняття «культура» підмінили доволі специфічним зрізом сучасного поп-мистецтва. Хоча і маю сумнів, що воно становить настільки значний відсоток усього пирога культури, а відтак уможливлює це нахабне шулерство безпосередньо в «культурному середовищі», причетність до якого і ведучого, і журналістів «Культурного фронту» неможливо поставити під сумнів.

 

Чого саме я чекав від цієї програми? Мені, як істинному культурному паразиту, багато не треба. Для початку – щоби розмова у студії, котра і є основним наповнювачем півгодинної ефірної оболонки, була цікава для присутніх там людей. І це не таке вже й величезне та звитяжне завдання: навіть для телебачення, навіть для карми Першого національного. І це завдання можна реалізувати тільки в тому випадку, коли розмова «про культуру» починається не від яйця, не з означення термінів та тлумачення понять, не з розжовування очевидних речей «для чайників».

 

Власне, найбільше на старті «Культурного фронту» мене втішила саме оця гіпотетична орієнтація на «п’ять відсотків». Це ніби гарантувало, що програма не намагатиметься апелювати до духовних потреб доярок, сантехніків та державних чиновників вищого рангу. Можна ж, нарешті, визнати, що більшості наших громадян програма такого напрямку – до сраки? Визнати – і заспокоїтися. Не тішити себе мареннями, що працівник заводу «Вулкан», випадково довідавшись від пана Макарова, що в Лондоні дають Штрауса, згоратиме перед екраном від заздрості та азарту.

 

Можливо, я чекав би цього ще довго і нудно, але ж днями пан Макаров запевнив: «Мій проект “Культурний фронт” уже став на колію». Отже, я чогось таки дочекався. Щонайменше – саме того продукту, прогалини якого вже не випадає виправдовувати звичним буксуванням на старті. Сатира долі полягає в том, що відразу після цього запевнення вийшла в ефір програма, присвячена українській книжці. Я ледве не впотів від щастя. Давно, ой давно на телебаченні не говорили про українську книжку. Приблизно з цього почав Макаров. По завершені програми я почасти з паном Юрієм погодився: вже дуже давно на телебаченні не говорили про книжку аж так поверхово і бездарно. Та ще й у «програмі про культуру».

 

Для розмови було запрошено Валентину Кирилову (видавництво «Основи») та арт-менеджера мережі книгарень «Є» Анастасію Левкову. Після колективного перегляду «проблемного сюжету» Катерини Ботанової вже можна було діагностувати кому (йдеться і про улюблений розділовий знак Макарова, і про приємний стан інтелектуального небуття). Свою аналітичну дефіляду Ботанова завершила такою тезою: «Має запрацювати тристоронній зв’язок між читачем, видавцем і автором, – це великий шанс». От мені вже цікаво: чи хоч для однієї людини, яка здогадується про факт існування української книжки, такі слова можуть стати одкровенням? Втім, уже через хвилин десять я переконався: можуть. Ще й як.

 

А тепер – істинний ахтунґ. Те, що вивалюється за межі моєї здатності говорити про «Культурний фронт» у рамках культури.

 

На 15-й хвилині шоу учасники з’ясували, що російська книжка дешевша, ніж українська! На 18-й хвилині Макаров дійшов висновку, що російська книжка «має ключові переваги». А ближче до завершення, після сеансу зітхань, вигуків та симуляції подиву, спричиненого загальновідомими відригуваннями, урочисто опустилася завіса висновку: «держава нічо не робе для української книжки»!

 

Я не знаю, як може одна людина, безпосередньо причетна до вітчизняного книговидання (Кирилова), з жахом оповідати про те, що у магазині «Літера», який «має панівне географічне становище в місті Києві», не торгують україномовною книжкою, а інша не менш розумна людина (Макаров) – здивовано йойкати, ніби щойно в ефірі вдалося нарешті видобути з простору корінь зла. Сенсація! Викриття року! Покличте жовту пресу – й покажіть їм цих ганебників, винних у всіх наших бідах. Подаруйте «Літері» самурайський меч для харакірі, а мережі «Є» – бублик, посипаний пудрою духовності.

 

Коли рівень інтелектуальної дискусії зазнає навмисної профанації – лише заради більшої кількості вербальних спецефектів для тих 95% аудиторії, яким культура до сраки, – це вже не схоже на бажання порозумітися.

 

Ще важче мені збагнути, чому Юрій Макаров так наполегливо вдає із себе культурного невігласа. Людину базарного дискурсу. Мовляв, був я учора в книгарні – так там казна-що продають. У житті такий соціальний камуфляж іноді корисний. Особливо коли треба з перекупкою поторгуватися. Та й на телебаченні можна на цьому імідж збудувати. Тільки от нащо тоді знову лапати слово «культура»? Нащо змушувати тих, для кого цей атавізм небайдужий, почуватися забудькуватими ідіотами, котрі вперше чують, що російська книжка на українському ринку «має ключові переваги»?