Напередодні президентських виборів українське телебачення різко скорочує кількість політичних програм. «Нагорі» складається консенсус щодо недопущення громадянського суспільства і його речників до участі у реальному вирішенні того, хто стане новим главою держави.
Неозброєним оком і без марудних підрахунків видно, як різко скорочується в Україні кількість політичних телепрограм та видань, а ті, що залишаються, істотно переформатовуються. Чи не найпомітнішим цей процес виявився на
«Плюсах», де
«ТСН» перетворюються на ледь не суцільний потік траху і страху, а одне з найкращих ток-шоу країни
«Я так думаю» стало в новому сезоні неформатом. На колись революційному і відносно чесному
5-му каналі після київської виборчої кампанії, коли ведучі переривали гостей, варто їм було хоч словом зачепити Леоніда Михайловича Черновецького, залишилася, власне, лише форма політичних ток-шоу і дебатів – про зміст говорити не доводиться.
«Ера»? Не будемо про сумне... З
«України» зникає Сергій Рахманін, який показував непогані, як на мене, якості ведучого. І так далі.
У сфері друкованого слова – схожі речі. Ще на початку весни львівський
«Експрес» показав приклад «нового формату», викинувши геть політичний аналіз та публіцистику. Помітно зменшив оберти
«Український тиждень».
Зник «
Новинар». «День» відзначився циклом статей про передові білоруські колгоспи і світлий приклад державного устрою імені Лукашенка для України. Те ж саме проповідує колись демократична
«Свобода», додаючи інвективи на адресу світового імперіалізму; їй віднедавна асистують
«Вечірні вісті» на чолі з новим головним редактором. Іншими словами, навіть тоді, коли хтось пише про політику, робить це нерідко на такому рівні, що мимоволі думаєш: краще б він відгукнувся на давній заклик Козьми Пруткова і дав відпочити своєму фонтанові...
І, як завжди, чи не найяскравішу формулу принципових змін у політичному медіапросторі України подарував нам Савік Шустер: від «Свободи слова» через «Свободу Шустера» до
«Шустер Live». Думаю, тут нічого не треба коментувати – назви програм самі засвідчують, що тепер стало форматом і які політичні настанови у тих, хто замовляє музику, себто телеефір.
При цьому, звичайно, було б дуже наївно у всьому звинувачувати Віктора Балогу, який, мовляв, спить і думає, як би поменше політики пустити на телебачення, а відтак відповідним чином тисне на власників каналів і видавців газет і журналів. Ні, чинник Балоги у всьому цьому, безумовно, присутній, але навряд чи у вигляді прямих вказівок, якихось нью-темників. Досить і легких невимушених фраз, а головне – загальної атмосфери. Суть якої в тому, що ніхто з провідних політичних та економічних гравців не хоче повторення ситуації 2004 року, коли неконтрольована ніким громадська активність могла призвести не до напівкосметичних, а до кардинальних змін суспільного устрою, до революційного перетворення олігархічного устрою на більш-менш нормальний ринок плюс політичну демократію. Тільки тепер – і це добре розуміють ті, у кого влада, гроші і ЗМІ – навряд чи громадянське суспільство обмежиться голосуванням за «менше зло» й ані хвилини не віритиме беззастережно «висуванцям Майдану»...
Ні, тепер – якщо якісь несподівані, форс-мажорні чинники не змінять кардинально розстановку політичних сил – мобілізаційні моделі виборів, які об’єктивно неможливі без широкого використання професійно роблених ЗМІ, передусім телебачення, не буде застосовувати ніхто з ключових гравців. Симптомів цього надто багато. Всі хочуть досягнути своїх цілей «зміною формату» – Конституції, виборчої системи, урядової коаліції, судочинства... чого там ще? – і, звичайно, телевізійної «картинки». Побільше танців, побільше життєвих жахів у новинах, побільше квазівітчизняних серіалів, поменше політики. За рік до президентських виборів закрити «Новинар» – що це означає? Що вловлено загальну тенденцію: жодні політичні сили не збираються вкладати кошти у серйозне обговорення актуальних проблем України, в об’єктивне інформування виборців про стан справ у державі. Всі будуть «продавати» гарні слоґани і красиві обгортки партійних програм.
Бо ж у 2003-2004 роках дообговорювалися, чи не так? До того, що маси почали безпосередньо впливати на призначення і зняття чиновників високого рангу, на розподіл власності, на зміни правил політичної гри – і так далі. Хоч і не так довго це протривало, але ж було! Декому он навіть стрілятися довелося – двома влучними пострілами в голову...
Тому, власне, донесхочу можна критикувати у ЗМІ «світову буржуазію» – досвід Росії переконливо довів, що така критика абсолютно безпечна для чинного правлячого класу; можна влаштовувати танцювальні шоу різного ґатунку ледь не на всіх телеканалах (правда, тут досконалість вимагає, щоби все йшло в запису, бо прямий ефір ближче до виборів – річ небезпечна); можна навіть дозовано дозволяти виходити в ефір нечисленним справді демократичним політикам і компетентним експертам, головне – щоб їхні думки губилися в масі щедро організованого «інформаційного шуму».
Ні, я, звичайно, розумію, що капіталізація корпорацій, які належать чільним героям наших політико-економічних (чи економіко-політичних?) ігор, росте просто-таки як після дощу, і тільки дурень ставитиме під загрозу такі сприятливі тенденції, політизуючи напередодні президентських виборів українське суспільство, але ж сутність демократії якраз і полягає в існуванні великої кількості незугарностей і непрактичних дурниць. І взагалі – це найгірший лад для нормального розвитку країни. От тільки всі спроби у ХХ столітті вигадати щось краще призводили до однаково сумних результатів...
Та, схоже, не випадково сьогодні у різних ЗМІ спливає тема то «визначних успіхів» Александра Лукашенка (привіт найдемократичнішому 5-му каналу!), то «третього гетьманату» (привіт «Дню», «Персоналу плюс» та іншим виданням, які передруковують нескінченні варіації «істинного арійця» Ігоря Каганця!), то необхідності «займатися не політикою, а конкретними справами задля поліпшення добробуту кожного трудівника» (референтні ЗМІ ви легко згадаєте самі), – ох, не випадково. Йдеться про спроби або змінити настанови масової свідомості на користь якогось із варіантів «керованої демократії», або про відверте засмічення мізків виборців «інформаційним шумом» – бо ж нічим іншим ці квазіполітологічні спроби не виглядають.
... Зрозуміло, що жодна країна не може (і не повинна, звісно) постійно жити політикою. Але водночас у жодній нормальній країні, особливо в сезон напередодні президентської виборчої кампанії, не скорочується так різко число політично-медійних майданчиків і не переформатовуються так, як у нас, найпопулярніші політичні шоу. Та, схоже, змінити ситуацію у 2008–2009 роках уже не вдасться: за всіма ознаками, «нагорі» складається консенсус щодо недопущення громадянського суспільства і його речників до участі у реальному вирішенні того, хто стане новим главою держави і яким курсом вестиме Україну. Звичайно, від такого недопущення ще дуже далеко до формування системи всезагального «одобрямсу», коли, скажімо, Росії було наказано полюбити Медведєва – і вона це зробила за пару місяців, але...
Якщо наші ЗМІ добре попрацюють під орудою вправних менеджерів, то років за п’ять усе може змінитися. Якраз під позанаступні президентські вибори. І таку статтю можна буде опублікувати максимум у блогосфері...
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Від редакції «ТК»: Зауваження пана Грабовського видаються редакції слушними, проте слід відзначити і позитивні тенденції щодо політичних програм на деяких каналах. Зокрема, демократичнішим стане формат «Свободи слова» з Андрієм Куликовим на ICTV. На Першому національному збережеться програма «Точка зору» і з’явиться п’ятничне політичне ток-шоу «По-перше» з Юрієм Громницьким. За інформацією джерел «ТК», на телеканалі «Інтер» планується запуск політичного ток-шоу на заміну «Свободі Савіка Шустера». Відтак, видається цілком можливим зламати тенденцію до винищення політичних програм за участю експертів.