Звичайно, всі телевізійні шоу – це до певної міри гра. І глядацьке голосування за тих чи інших їхніх персонажів, коли не діє принцип «один номер – один голос», - це ще більш умовна річ, аніж вибори до північнокорейського парламенту. Проте там, де не йдеться про першість і не про рейтингові місця чинних політиків, там навіть результати таких умовних голосувань про щось говорять.

 

Отож найцікавішим результатом «Великих українців», як на мене, є навіть не те, що офіційна версія шоу начебто засвідчила глибоке розуміння українськими громадянами тисячолітнього характеру своєї історії, а неофіційна продемонструвала перемогу в ньому символу українського націоналізму ХХ століття Степана Бандери. Скандал – річ неминуча в імперії Савіка Шустера, де межі свободи (а, відповідно, й істини) визначають не правила, для всіх однакові, а Шустер, і ті, хто стоїть за ним. Ясна річ, що півмільйона SMSок упродовж дня за Ярослава Мудрого з кількох десятків номерів – це те, за що просто б‘ють пику. Але, зрештою, той, хто сідає грати з телевізійними шулерами, не повинен сподіватися на виграш, ба, навіть на об‘єктивність головних результатів гри, чи не так? Тому на якийсь час забудьмо про «найвеличнішого українця» і про те, що за правилами української мови весь проект мав би зватися «Славетні українці», і подивімося на ті результати шоу, де фальсифікація має бути мінімальною – на першу двадцятку. Саме на двадцятку, а не на десятку, бо маю серйозну підозру, що Іван Мазепа не потрапив до топ-десять (кільканадцять голосів) не волею випадку і глядачів, а теж згідно із чиїмось організаторським рішенням.

 

Отож – що показала ця двадцятка, які раціональні чи підсвідомі настанови однієї з активних, культурно й політично заангажованих частин вітчизняного суспільства вона оприявнила?

 

Іван Франко, Леся Українка, Григорій Сковорода – інтелектуали вищого ґатунку – цього, здається, ніхто не заперечуватиме. Так само й Микола Амосов, не лише знаний лікар-практик, а кібернетик, письменник, психолог і філософ, який мав мужність у брежнєвські часи публічно протистояти професорам діамату і заперечувати постулати марксизму-ленінізму. А Тарас Шевченко? За спогадами сучасників, коли він говорив, то абсолютно володів петербурзькою аудиторією, й шанобливо мовчали та слухали його всі ці Чернишевські й Добролюбови, бо розуміли вагу того слова. А В‘ячеслав Чорновіл? Його знають як політика, але ж це був блискучий, добре освічений публіцист. У 1960-х йому пророкували швидку кар‘єру науковця-гуманітарія, говорили, що саме така людина потрібна українській культурі для її рятунку, а він іде боротися з непереможною державою (що цікаво, говорили це галицькі інтелектуали...), - проте Чорновіл спокійно відповідав, що Україна невдовзі стане незалежною, і треба зробити все, щоб пришвидшити це унезалежнення. І це не була інтуїція чи сліпа віра, це був раціональний розрахунок з відповідним аналітичним підґрунтям.

 

Підемо далі. Хто буде сперечатися, що Ярослав Мудрий – це один із провідних європейських книжників свого часу, що йому вдалося створити у Києві потужний інтелектуальний осередок, впровадити досить високий рівень освіти? А щодо Валерія Лобановського – то його ще в радянські часи постійно лаяли раціоналістом... Можливо, Бандера і Хмельницький у топ-десятці найменш виражені як інтелектуали, хоча не варто забувати добру, як на той час, освіту Хмельницького, та самоосвіту Бандери, їхнє вміння публічно полемізувати, знаходити необхідні аргументи тощо.

 

Не менш яскрава у плані інтелектуалізму й друга десятка. Іван Мазепа – це, крім усього іншого, ще й добрий поет, один із творців сучасної української літературної мови, у цьому сенсі він значно ближчий до нас, аніж Сковорода. Роман Шухевич – справа навіть не в тому, що він мав непогану освіту, в тому числі й музичну, а в іншому – у здатності осмислити суспільно-політичні процеси й реалізувати за умов війни демократичний поворот в українському націоналістичному русі, у вмінні задати такі ідеологічні напрямні визвольних змагань, основні моменти яких реалізувалися (бодай на папері, в загальних положеннях Конституції) у нашому сьогоденні. Власне, навіть комуністи сьогодні живуть і діють в державі не за Леніним, а за Шухевичем, і нерідко апелюють до ідей, висловлених в не в програмі КПРС, а програмі ОУН 1943 року. Василь Стус – чи треба доводити інтелектуальну глибину його поезії? І чи варто зайвий раз розповідати, що він був добрим знавцем філософії ХХ століття й не раз демонстрував своє вміння глибоко осмислювати культурні та політичні процеси? Михайло Грушевський, Микола Гоголь та Сергій Корольов – тут узагалі коментарі не потрібні; так само, як і щодо Андрея Шептицького. Ба, навіть брати Клички у світі боксу вважаються одними з найбільших раціональних та освічених персонажів...

 

Звернімо увагу на відсутність у двадцятці музикантів, акторів, композиторів, адептів «мистецтва для мистецтва», художників – персонажів, які присутні у чільних десятках списків аналогічних проектів практично у всіх країнах. Хіба це тому, що Україні нікого представити у цих категоріях? Та ні, дуже багато справді видатних митців не увійшли навіть до сотні славетних. Суть справи, видається, в іншому: тим, хто брав участь у голосуванні на відносно чесній стадії телепроекту (двадцяте місце президента Віктора Ющенка, як ви помітили, я не коментую), набридло уявлення про українську націю як про ліричну, співочу, лагідну, власне, фольклорно-етнографічну. Значна частина соціокультурно активних українських громадян прагне раціонально будувати життя – своє і країни; ці люди прагнуть Логосу, втіленого у національний проект. А Логос – це більше, ніж слово чи навіть формальна раціональність; Логос – це поняття, яке позначає сумірність світових процесів, гармонію вічного й тимчасового, великого й малого. Логос – це принцип організації людиносумірного буття, а в перекладі суспільно-політичною мовою – це закон розбудови країни, в якій не соромно і не страшно буде жити.

 

От саме людей, в яких більш чи менш виразно проявлене це начало, причому передусім його раціональна сторона (про емоційну мова має йти окремо), й обрали глядачі шоу «Великі українці». А те, що їм «на виході» показали не що інше, як брутальну дулю, якщо не вжити більш міцне слівце, - то це питома ознака нашої повсякденності, протестом проти якої й був, як на мене, вибір топ-двадцятки. Отож до Логосу, втіленого у суспільному житті, нам ще чимчикувати й чимчикувати.

 

P.S. Цікаво, яке б покарання присудив Ярослав Мудрий тим, хто вчинив із ним такий хитрий фокус у «Великих українцях»? Якщо не зраджує пам‘ять, то покарання за розбій і конокрадство (найближчі до скоєного злочини, які зафіксовані «Руською правдою») – це позбавлення злочинців усього майна разом із особистою свободою. Включно із свободою слова...