Потішитися у променях слави великих розраховуючи, що й на тебе впаде її відблиск – спокусливе й поширене захоплення. Цю людську слабкість до певної міри можна вибачити. Та не тоді, як вона набуває чітко вираженого аморального відтінку.

 

Мені як переконаному прихильнику інноваційного проекту «Великі українці» писати про це прикро. Та рекламний анонс, що з’явився на сайті «Інтера» напередодні показу першого із серії десяти документальних фільмів, спричинив емоційний шок. У ньому з помпою оголошувалося, що, цитую дослівно, «ведучим фільму, т. н. (абревіатурний русизм, тут і далі виділено мною. – А.С.) “адвокатом” Амосова стане Віталій Коротич, відомий лікар, поет і прозаїк, колега і товариш Миколи Михайловича». А вже далі – про самого Амосова: «Він – видатний учений, відомий лікар, талановитий письменник, громадський діяч».

 

Тож на В. К. впав не лише промінчик чужої слави. У сфері медицини він опинився в одній категорії… з Амосовим: виявляється, обидва вони – «відомі лікарі». Про славетного кардіохірурга знають мільйони. А хто чув про «відомого лікаря» Коротича? Будь ласка, відгукніться хтось не з його родичів і знайомих! Тим часом лікарський рейтинг «т.н. “адвоката”» ЗРІС: на сайті «UN Українські новини» його вже названо «известнейшим врачом». Тож усі, в кого виникли серйозні проблеми із серцем, покваптеся отримати медичну допомогу у самого Віталія Олексійовича. Координати можна дізнатися у його найкращого друга, редактора «Бульвару» Дмитра Гордона, котрий назвав його «легендарным Коротичем» і «совестью украинской нации».

 

Твердження, що Коротич був «колегою і товаришем» Миколи Михайловича може викликати хіба що сміх. Виявляється, В. К., працюючи в інституті Стражеско, «своїх хворих часто відправляв до Амосова». Вбивчий аргумент! А інших не наведено. І не дивно. В докладній автобіографії Миколи Михайловича серед товаришів, із якими звела його доля на складних життєвих шляхах, ім’я Коротича не згадується. Цілком зрозуміло чому. Вони – люди зовсім різних масштабів і зовсім різних моральних принципів.

 

«Моя совесть… чиста…Никогда ничего не брал (у хворих. – А.С.) и даже в вестибюле висело объявление: “Прошу не делать подарков персоналу, кроме цветов”», – писав Микола Михайлович в автобіографії.

 

«Я відчував свою неповноцінність поряд із ним – я квіти брав», – каючись, б’є себе в груди Віталій Коротич. Дивно почути подібне з вуст того, для кого найулюбленішим завжди був він сам. Невже це й справді найтяжчий моральний гріх, якого припустився у своєму житті В. К.?

 

Хіба не вів зводив наклепи на українських письменників? (Достатньо прочитати виданий у 2002-2004 роках «Щоденник» Олеся Гончара). Хіба не він, підіймаючись кар’єрними сходами, ретельно виконував усі вказівки ЦК КПУ, натомість як дехто категорично відмовлявся це робити? Хіба не він у свої «публіцистичних» книгах, давно вже списаних більшістю бібліотек на макулатуру, вихваляв радянський режим як найвище досягнення людської цивілізації? А потім із В. К. сталася дивна метаморфоза: з не меншим запалом він почав його таврувати. Правда бачиться на відстані років. Імпортований 1986 року з постчорнобильської України у Москву і призначений редактором «Огонька», В. К. став рупором горбачовської перебудови, що протягом короткого часу розколола суспільство на купку жадібних олігархів, а мільйони чесних людей прирекла на животіння. Що й казати: Горбачов – не Ден Сяопін, а Коротич – не втілення людського сумління. Щоб здійснити необхідний історичний злам у найбезглуздіший, найаморальніший спосіб, потрібно було повністю деморалізувати суспільство, знищити людські ідеали й цінності, які збереглися всупереч репресіям сталінського режиму й особливо виявилися під час жорстоких воєнних випробувань.

 

Сучасний російський філософ і письменник-інтелектуал Михайло Веллер наочно пояснив, як це робилося в журналістиці на прикладі однієї з обкладинок «Огонька» 88-го року, що уособлює знущання з ветеранів війни. Те, що одні називають її Великою вітчизняною, а інші Другою світовою, суті не змінює. На обкладинці – старий чоловік у військовій формі полковника. У фокусі знімка – заголовок книги «Краткий курс истории ВКП(б)». А нижче, більшим планом – заголовок «Наследники Сталина». Ось, мовляв, які вони, ті, що перепиняють нам шлях у нове світле майбутнє.

 

«Не учтено было другое – сама фактура, – пояснює Веллер. – А фактура с лихвой перебивала подаваемый смысл сюжета. Воротничок зеленой офицерской рубашки – мятый. В уголки не вставлены пластмассовые жесткие палочки-«косточки». Вид от этого немного неопрятный. Человек уже не может как следует следить за собой. Или некому следить за ним. Вдовец? Одинокий? Неухоженный. На петлицах тужурки – танки. На погонах читаются два просвета и три звездочки: полковник. Слева на груди – в столбик – шесть нашивок; четыре желтых и две красных. Такие в войну давали за ранения: золотая – тяжелое, красная – легкая. А в наградных колодках, кто может читать: медаль “За отвагу”, медаль “За оборону Сталинграда”, орден Красной звезды, орден Отечественной войны П степени, орден Боевого Красного знамени. Танкист, прошедший войну и раненый шесть раз. А долго они на войне не жили. Такой уцелел случайно. Это он вас прикрыл. Это благодаря ему вы живы». (М. Веллер. Кассандра. – Санкт-Петербург, 2003 – С. 314.) Жахливий цинізм!

 

«Многие не простят перекрасившемуся партфункционеру Коротичу того снимка. И я не прощу», – з обуренням пише Веллер. Я теж не можу цього простити! На місці того безіменного полковника цілком міг опинитися мій найстарший брат Богдан, коли б улітку 1941 року він не згорів живцем у танку, марно намагаючись разом зі своїми бойовими соратниками перепинити шлях панцерним дивізіям Гудеріана. Хіба я можу вибачити знущання з пам’яті брата Фауста, який у 16 років пішов добровольцем на фронт, після війни став лікарем, був учнем Амосова і в нього навчився робити найскладніші операції на серці? І вибачити знущання з пам’яті свого батька Федора Фаустовича, який пройшов пекло Сталінграда і всі страхіття війни начальником польового госпіталю і, проживши рівно стільки ж років, як Микола Михайлович, віддав себе до останку порятунку людей. І чи пробачив би, зрештою, моральну кривду, завдану Коротичем ветеранам війни, сам Амосов, якби побачив оту обкладинку «Огонька»? Чи подав би йому після цього руку? Категорично – ні!

 

 

Сценаристка фільму Інга Балицька та режисер Ярослав Геляс яскраво відтворили образ видатного кардіохірурга, півстоліття життя якого було пов’язане з Україною. Мабуть, свідомо вони обмежилися традиційним арсеналом: кадрами хроніки, знімками з родинного альбому, свідченнями пацієнтів і колег, пройнятими повагою до свого Рятівника і Вчителя. Модерн у даному разі був би ні до чого й швидше за все сприймався б дисгармонійно. Сам Амосов, попри вічний пошук і новаторство ідей, за своїми людськими якостями був консерватором у найкращому розумінні цього слова. Його особистість визначали розум, воля, працелюбність і чесність

 

Фільм переконливо спростовує твердження, нібито Амосов потрапив до першої десятки «Великих українців» випадково. Насправді ж у суспільстві «дикого капіталізму», що панує сьогодні в Україні, для багатьох він – ідеал Людини. І не тільки в Україні. «Это Человек с большой буквы! Думаю, он стал моим кумиром. Жаль, что таких людей мало», – пише Марина Владі у форумі сайту Nikolay Amosov. Хіба славетна французька акторка не могла би стати ведучою фільму? Та ще й якою (вона на декілька років молодша за Коротича). Найемоційніші у фільмі – кадри з донькою славетного кардіохірурга Катериною Миколаївною: вона не в змозі стримати сліз. Яка безмірна взаємна любов і повага! Сам Микола Михайлович пишався своєю донькою й зізнавався: «Любов к дочке была самым сильным чувством». Натомість добре, що рідко з’являвся у кадрі ведучий і «адвокат». Інакше на світлий образ Амосова постійно падала б чужа тінь