Ніколи не позиціонував себе як телевізійного, або будь-якого іншого штибу, критика. Ба більше: телебачення дивлюся виключно у пошуках «Коломбо», Поплавського, Черновецького та картинок гаряче любимої Coolbab’и. І уявіть: клацаючи канали, замість розкішної пропагандистки музичної попси з М1 раптом натрапляю на Миколу Вересня. Та ще й проти ночі, та ще й на Першому національному каналі! Програма добігала кінця, і я мав насолоду подивитись лише останній сюжет, який за яскравістю вражень міг конкурувати із виступом співочого ректора. Після перегляду з’явилось нестримне бажання поділитись враженнями із колегами по цеху.

 

Однак оцінювати проект на підставі єдиного сюжету – неповага до авторів програми, колег і читачів сайту. Мусив узяти тайм-аут на тиждень, аби передивитись «від корки до корки» новий телепроект продюсерського центру «Закрита зона» - «Попередження» з Миколою Вереснем. На той момент в ефірі «Інтера» з’явилась ще одна споріднена прем’єра – програма Артема Шевченка «Агенти впливу». І хоча після перегляду другого випуску «Попередження» мій критичний запал згас, мушу «відповідати за базар» і робити огляд.

 

Перша жертва – Микола Вересень. Мій переляк від його появи на Першому каналі був викликаний сюжетом про нещасного працівника МНС, який, рятуючи самогубця, випав разом із ним із вікна будинку – на смерть! Жахлива історія, гідна шоу «Без табу» Ольги Герасим’юк. Подача інформації була відповідною, що й спричинило мій культурний спротив.

 

Однак, подивившись наступний випуск програми, можу припустити: то була просто невдала робота окремого журналіста. Напевно, укладач програми розумів, що це несмак (зокрема відеокадри з тілом чоловіка, який лежить на асфальті, та його колег, що стоять навколо шоковані), проте, очевидно, не мав чим замінити цю попсу. Та що це змінює? Так чи інакше, але це відверте «бидло-порно» просоталося в ефір, і Вересень намагався якось порятувати сюжет, «обговорюючи» ситуацію з експертом. Ганьба – однозначно: ведучому, редактору та керівництву «Закритої зони».

 

Однак сюжети наступного «Попередження» не були відверто попсовими. Йшлося про порушення прав душевнохворих, ситуацію із зараженням донорської крові, нарешті – про вибивання боргів із клієнтів банків. Загальний настрій усіх сюжетів я назвав би поміркованим заграванням із пересічним глядачем.

 

На відміну від «Закритої зони» Володимира Ар’єва, що виходила до 2007 року на 5 каналі, «Попередження» Вересня не планує «бити по штабах». З огляду на склад аудиторії Першого каналу, формат обраний правильно. Мешканці далеких сіл, де телеприймачі не ловлять нічого, крім Першого, мабуть, із цікавістю слухатимуть страшилки про знущання над хворими у психлікарнях, бо ж вибивання боргів із малограмотних, чи то не дуже схильних до аналізу й підрахунку сум виплат за отриманий у банку кредит на купівлю олігархічної мобіли.

 

Власне, під брендами «Закритої зони» та Миколи Вересня глядачеві пропонують «чтиво», «жуйку», інформаційне сміття, яке так легко і смачно перетравлювати. Але користі від нього майже ніякої.

 

Втім, Вересень намагається демонструвати у студії певний наліт інтелектуальності. Та це не допомагає. Завдання розібратись у суті проблеми ніхто не собі не ставить. Щоправда, у сюжеті про заражену кров журналіст якось доповз до теми держзакупівель, та на тому час його збіг. А головний зміст сюжету полягав чомусь не у пошуку причин проблеми, а у змалюванні жахливої картинки, такого собі коміксу: багато малюнків і розповідей постраждалих про те, як саме вони страждають, мало тексту й зовсім немає жодних намагань дістатись першоджерела біди. Це вже не схоже на помилки авторів сюжетів – це, вочевидь, і є генеральним завданням програми, що проглядає в усіх журналістських роботах.

 

Проте поява «Попередження» є, напевно, видатною подією для Першого каналу. Тут тобі й зірковий ведучий, і теми, які обговорюватимуть у лікарняних чергах чи на відпочинку після важкого трудового дня пенсіонери, робітники та селяни всієї країни. Знайде відгук у глядацьких душах і сюжет, присвячений душевнохворим. Без сумніву, українська медична галузь – зона суцільного лиха, де на кожному кроці кояться численні порушення. Ось тільки щодо порушень у конкретній лікарні, про яку йшлося у сюжеті «Попередження», журналістові не вдалося мене переконати. А все тому, що сюжет, як і вся програма, успадкувала головні вади «Закритої зони» - однобічність і прокурорський тон, що зберігається навіть за умов позірного дотримання критеріїв неупередженої журналістики.

 

Власне, гість студії, який коментував сюжет – шанований захисник прав психічно хворих всєя України Семен Глузман, - інтелігентно не підтримав позицію автора сюжету. Коротко кажучи, щось потеревенили та й розійшлися…

 

Втім, хоча «Попередження» за стилем і темами є, без сумніву, «жуйкою», є й приємні моменти. Передусім те, що обгортка до посереднього наповнення виконана якісно, що рідко зустрічається в українському телеефірі. Операторська робота, режисерська майстерність підготовлених матеріалів – усе на належному рівні, а як для Першого національного, то й на неймовірно високому рівні.

 

Про другу прем’єру говорити цікавіше. «Агенти впливу», принаймні, після перегляду двох випусків, «картинкою» складають враження якісного продукту, гідного одного з лідерів національного телебачення. Тут, як і в «Попередженні», навряд чи дочекаємось «граничних запитань», до яких мало б привести журналістське розслідування, на перший погляд, «побутових» тем. Попри очевидну обережність при підготовці конфліктних сюжетів (а конфлікти, схоже, обрано «фішкою» проекту), журналісти знов не шукають головного винуватця, спиняючись на середині шляху до істини.

 

Відповідальність роботодавця за травми, отримані на робочому місці – чудова тема. Але ж дослідження проблеми мало б привести журналіста до профспілкового боса, якому слід було поставити питання руба: чому українські профспілки бездіяльні (хіба що за винятком тих, що гуртують приватних перевізників)? Чому не працюють закони про захист прав працівників? Це вже запитання до наглядової інстанції – Мінпраці, прокуратури тощо. Та автор сюжету вирішив обмежитись сльозливою розповіддю про те, як людина постраждала на виробництві, а поганий роботодавець хоче викинути її геть. Решта сюжету – синхрони скаліченого механіка на милицях. За душу шарпає, але після цього хочеться хіба що поплакати, але не переломити ситуацію на користь закону та найманого працівника. Неконструктивно якось виходить…

 

Але зроблено з любов’ю, фахово. Дуже смачна жуйка вийшла.

 

Загалом, два нових телепроекти важко сплутати із низкою схожих одна на одну численних кримінальних та соціальних програм. Рівень виконання однозначно зростає, і те, що телеканали обирають саме такий шлях боротьби за глядача, тішить. Що ж до власне інформаційного наповнення, то програм також є, але дуже повільний. На екрани вже виходять скандали, але їх винуватцями досі оголошують «стрілочників», не говорячи про те, що коріння лиха – у СИСТЕМІ, яка не працює. Однак, якщо йти таким шляхом, так чи інакше дійдеш до гострих запитань найвищим посадовцям, а не власнику автомайстерні чи головлікарю провінційної лікарні. А до такого прогресу наше телебачення, та й суспільство, поки що не дозріло.