Як відомо, емпірично винайдений закон братів Капранових полягає в тім, що електоральна підтримка антиукраїнських (читай – проросійських) партій у регіоні зворотно пропорційна кількості бібліотек. Так само рівень корупції, свавілля, люмпенізації населення та деградації державних інституцій у європейських християнських країнах прямо пропорційний російськомовності медійного простору. Це ствердження не є проявою мого особистого ворожого ставлення до російської мови та культури, це просто фіксація феномену рівня колонізованості держав – скалок колишнього імперського дзеркала, прямо пропорційного терміну та умовам перебування тієї або іншої етнічної території в складі Російської імперії чи Радянського Союзу.

 

Російська мова, як мова потужної та амбітної держави, що не приховує своїх неоімперських амбіцій, була, є та буде інструментом ідеологічного впливу на населення держав колишнього СНД. Що не доробили російські або російськомовно-радянські багнети-кулемети та концентраційні табори, доробили школи, газети, радіо та телебачення. В результаті мудрої політики царату та радянського режиму ми спостерігаємо небезпечне для України, але закономірне явище – тотальне засилля російського в інформаційному просторі, тотальний контроль над мас-медіа людей, байдужих або відверто ворожих до всього українського, що, в принципі, є віддзеркаленням загальної етно-соціо-економічної ситуації.

 

Не треба гратися в меморандуми та універсали з людьми, позбавленими базових моральних принципів, – на жаль, такими є майже весь наш бізнес та політики. Це все одно, що служителю Феміди домовлятися зі злодіями та вбивцями, підписуючи неформальну угоду, що завтра вони крастимуть та вбиватимуть менше, ніж сьогодні.

 

Є закон – виконуй; домовленості, закріплені підзаконними актами, розглядаються моральними люмпенами як ознака слабості. Перепрошую, але за звичаєвим правом, людина, що дотримується законів і при цьому не спроможна на ефективні насильницькі дії – лох, якого просто необхідно розвести та кинути. Восени 2007-го «Детектор медіа» публікувала дані наших досліджень на тему присутності української музики в ефірі, що свідчать саме про шахрайський підхід медіаділків до різноманітних меморандумів.

 

Півтора роки тому я читав текст Меморандуму, та не знав – плакати чи сміятися: «Сторони відзначають виключну важливість розширення сфери застосування української мови та збільшення національного музичного продукту для збереження національних культурних традицій, утвердження самосвідомості нації, розвитку самобутньої української культури, виховання молоді».

 

Я, як представник державотворчої нації, вважаю, що домінування навіть зробленого в Україні, але не україномовного продукту нічим не краще за домінування російського і так само несе в собі ідеологічну загрозу засадам суверенної держави. Якщо ми прагнемо створення ефективної європейської держави, то не треба ховати голови в пісок, треба відверто та чесно сказати, що альтернативи українізації всіх сфер життя та економіки нема. Мова – це в першу чергу абсолютно необхідний інструмент ефективного існування держави та консолідації нації. «Утвердження самосвідомості нації, розвиток самобутньої української культури» – тхне реверансами в бік недорозвинених тубільців. Вибачайте, але ми не такі, і не наша провина, що ви роздерибанили всю економіку, яку будували наші батьки, включно з медійним простором, і тепер на свій розсуд вирішуєте, яким культур-ерзацем найрентабельніше годувати народ.

 

Передбачаю, що власники радіосмітників, що лідирують у рейтингах завдяки масовій люмпенізації населення, бідкатимуться через різке погіршення свого матеріального становища та волатимуть про порушення прав електорату, що бажає слухати виключно російський шансон та пісні Агутіна про російську армію, і що у радіо «Київ» до зміни формату з українського на російсько-шансонний був дуже низький рейтинг.

 

Так, дійсно, становище погіршиться, бо доведеться крутити ненависну українську музику. За ротацію «Мурки», чудово аранжованої та переспіваної українською Тарасом Житинським, як і за інші україномовні пісні, тепер, можливо, не доведеться давати хабарів. Лафа з одним звукооператором та двома дівулями для озвучки новин та закільцьованою нарізкою попси й шансону, купленого на Горбушці за кілька тисяч рублів, має врешті-решт закінчитися. Тобто, найбільше постраждають найпопулярніші зараз радіостанції, що крутять найменш затратний вторинний продукт. Ну то й добре, бо виробництво опійного маку теж дуже рентабельне і подобається більшості населення деяких країн, так само як і вживання наркотиків. З цього не витікає, що держава не має з цим боротися – навпаки. Нинішні власники радіо- та телекомпаній отримали свої активи задурно або за смішні гроші плюс хабарі, вартість яких не співмірна із грішми, що платять при перепродажу ліцензії. Телебачення та радіо для народу безкоштовні, тож вони є найефективнішим інструментом маніпулювання. Але ж ефірний простір належить державі, і вона має повне право регулювати ринок, дискримінуючи компанії, що проводять антиукраїнську політику.

 

Ще один шедевральний абзац Меморандуму: «Сторони розуміють відсутність достатньої кількості музичних творів для забезпечення ефірного мовлення в різних форматах мовлення». На мій упереджений погляд, існує три ніші, в яких українського музичного продукту менше, ніж російського. За умов щотижневого перебування в Москві, я досить добре орієнтуюся в сучасному російському радіоефірі, тому можу проводити паралелі.

 

По-перше, це сучасна рок- та рок-поп-музика. Перший ешелон на теренах СНД – «Океан Ельзи», навіть не можу відшукати конкурентів у Росії. При цьому гуртів другого ешелону, таких як «ЧайФ», «Крематорій», «Сплін», «Наїв», «Ленінград», численних Сурганових-Земфір та їм подібних у Росії значно більше, ніж в Україні. Але українських команд нині стає не на одне музичне FM-радіо, за якість якого не буде соромно, тимчасом як якісний російський продукт в Україні і так майже не крутять, так що «Акваріум» із «Аукціоном» не дуже постраждають.

 

По-друге, «бєлкі-стрєлкі-блєстящіє-громко(тихо)крічащіє» – так, вітчизняних продуктів, виготовлених із парафіну та розкручених за сучасними технологіями шоу-бізнесу, у нас значно менше, ніж у Росії, але хто сказав, що має бути 10 радіостанцій музично-дебільного формату? І взагалі, коли до мене приходить донька-третьокласниця і розпитує, чого це поцілунки тим нижче, чим любов вища – це можна розглядати як підставу для впровадження цензури, після якої кількість російськомовного попсопродукту наблизиться до українського.

 

По-третє, шансон-блатняк – тут конкурентів у Росії нема і не буде. Але домінування такого формату в радіоефірі є прямою загрозою суспільної моралі, інструментом дебілізації та маргіналізації, так що я взагалі б обмежив кількість таких радіостанцій.

 

При цьому зауважу, що побутово-шансонної гидоти типу «А я хулі-хулі-хуліган» і в Україні, на жаль, виробляється достатньо, щоб забезпечити водіїв/охоронців/ дрібний люмпен та інші верстви населення, найбільш постраждалі від ментального геноциду продуктом, який вони можуть перетравити. Тобто, оптимальним для захисту культурного простору було б злити все це в якесь «Авторадіо-Шарман» та обмежити цей формат одним радіо.

 

Таким чином, якщо Нацрада дійсно буде стежити за тим, щоби власники радіоканалів дотримувалися закону, то останнім доведеться самим перейнятися пошуком українського продукту, що поверне ситуацію з голови на ноги. Може, тоді й почуємо в ефірі «Перкалабу», «Тінь Сонця», «Орkеstp Янkи Козир», «Пропалу Грамоту», «Сонце Кльош», а з них, у свою чергу, не здиратимуть грошей за ротацію. А коли є ротації – є замовлення на корпоративи, є гроші – можна робити якісніший продукт, збільшувати його кількість, робити кліпи, випускати альбоми, які купуватимуться. Таким чином запускається ланцюгова реакція української культурної революції. Так за кілька років, може, і виросте нормальний, конкурентний музичний ринок, за який не буде соромно і який не буде обмежений кордонами етнофольклорного гетто.