Розпіарений проект телеканалу «Інтер» «Великі українці» ще навіть толком не стартував – так зване всенародне голосування поки не почалося. Проте результат прогнозований: право називатися великим українцем, швидше за все, отримає національний поет Тарас Шевченко. І не тому, що справді великий, так само не через те, що він за всіма параметрами українець. Просто ця кандидатура влаштує абсолютно всіх. І попри неузгодженість позицій та протилежність поглядів тих, кого названо «гарантами» проекту, Кобзар усе одно всіх помирить. Принаймні, таке враження склалося після першого етапу «Великих українців», який ми бачили у прямому ефірі «Інтера» 16 листопада (21.30 – 0.30).

 

Сказати, що в цілому амбіційний проект стартував невдало, буде помилкою. Адже формат «Великих українців», як 90% форматів українського телепростору, куплений. Цього разу – у британців. Але якщо, скажімо, запозичені «Танці з зірками», навіть із урахуванням відсутності ефекту новизни та розмов про самовичерпаність теми, все ж таки можна вважати цілком їстівним продуктом, то «Великі українці» вже протягом перших 30 хвилин ефіру довели: Україна – країна загалом неформатна.

 

Тому втискувати нас у прокрустове ложе чужих форматів – справа не зовсім вдячна. А свого ми придумати не здатні, бо це, по-перше, коштуватиме більше грошей, ніж купівля чужого, по-друге – все вже придумано до нас, по-третє – у нас ще не навчилися адаптовувати чужі формати з урахуванням національної специфіки, а по-четверте – що б у нас не придумали, продюсери апріорі вважатимуть неформатом. Через те власне український оригінальний телевізійний контент і мешкає переважно в нічному ефірі.

 

Я принципово не дивлюся програми Савіка Шустера. Зробивши виняток і чесно відсидівши три години за переглядом «Великих українців», зайвий раз переконався у правильності своїх думок. Експертами, або ж «гарантами» своєрідної неупередженості проекту виступали переважно ті, хто звик у цей самий час приходити або на нецікаві мені «Свободу слова», або на «Свободу Савіка Шустера». Тільки там можна побачити в одній студії Леоніда Кравчука, Олександра Мороза, Петра Симоненка, В’ячеслава Брюховецького та Юрія Луценка. Правда, тут вони ніби входять до однієї умовної експертної ради, що вже саме по собі – нонсенс: ну про що Луценко може домовитися з Морозом чи Табачником? Для того, аби розбавити цю компанію, сюди запросили гімнастку Ірину Дерюгіну, єдиного українського космонавта Леоніда Каденюка, балетмейстера Вадима Писарєва і зовсім несподівану фігуру – кавеенщика Володимира Зеленського. Його шкода особливо, та про це – нижче. До честі цих людей, вони переважно мовчали, сприяючи показу політиків у невигідному для них світлі.

 

Показові результати «народного голосування», яке проводилося невідомо серед кого. Треба було відповісти на питання, кого з персоналій жодного разу не можна включати до списку претендентів на титул великого українця. Серед перших, тобто – серед лідерів народної недовіри, були названі присутні в експертній раді Леонід Кравчук, Олександр Мороз і Петро Симоненко. Одначе, на думку редакторів проекту, це нічого не означає. Шустер навіть шаркнув ніжкою в бік присутніх: мовляв, не страшно, он Тоні Блера в Британії внесли і до списку великих британців, і до «чорного списку». Та чому ми, глядачі, повинні миритися з присутністю серед так званих гарантів тих персонажів, кому народ, тобто – ми, за визначенням не довіряємо?

 

Відповідь: «Великі українці» – лише шоу. А шоу в телевізорі можуть зробити саме такі некомфортні учасники. Вони спровокують як мінімум дискусію з переходом на особистості, а це вже зробить видовище як мінімум цікавим. Наскільки я знаю, саме за таким принципом запрошуються учасники на різні телевізійні «Свободи».

 

Задум почав реалізовуватися вже на початку, коли Луценко чомусь напав на Миколу Гоголя, пропонуючи не обговорювати його кандидатуру, бо він показував українців смішними. Пізніше Юрій Віталійович виступив і проти визначення сала як українського національного продукту, котрий одночасно є національною гордістю. Натомість Дмитро Табачник категорично відвів фігуру Романа Шухевича – той, хто носив нацистську форму, не може вважатися великим українцем. Здивував В’ячеслав Брюховецький, чомусь виступивши проти кандидатури Льва Троцького (Бронштейна): невже він може вважатися українцем? І протягом всього часу ефіру смішив Петро Симоненко, наполегливо пропонуючи на великого українця Володимира Леніна.

 

Та найбільш одіозною фігурою серед так званих гарантів все ж таки виглядав не смішний Симоненко, а цинічний та холоднокровний Кравчук. На запитання, що він зробив для України, перший президент відповів: підписав Акт про Незалежність – і цим все сказано. З вуст колишнього головного ідеолога Української РСР це прозвучало гордо. Проте пишатися забезпеченням і виконанням суто технічної процедури тепер, коли розумних людей в Україні побільшало, навряд чи варто: ще 22 серпня 1991 року Кравчук перелякано виступав по радіо із закликами не панікувати, а 24 серпня вже сміливо та гордо проголошував незалежність. Можна подумати, тоді були інші варіанти…

 

Згодом, коли філософ Мирослав Попович абсолютно обґрунтовано та логічно запропонував виключити зі списку претендентів на звання великого українця абсолютно всіх політиків, Кравчук єхидно запитав: «А чому ж ваша інтелігенція не писала про Голодомор у радянські часи, а почала писати тільки тепер, коли стало можна?» Ніхто не здогадався відповісти: тому, що в радянські часи ці та подібні речі підпадали під відповідні статті кримінального кодексу, а їх автори потрапляли заодно на олівець до головного ідеолога Кравчука. Та й сам Кравчук лише в на початку 90-х років похвалився, як малим носив харчі в ліси «бандерівцям». Чому він у радянські часи подібні факти приховував? Нарешті, коли дійшло до обговорення категорій величності, тобто, рис, характерних для великого українця, Кравчук запропонував викинути хитрість. Від героя першого в незалежній Україні політичного анекдоту про те, як треба проскакувати між крапельками, це було досить дивно чути.

 

І все ж попри світоглядні розбіжності в цілому «рада гарантів» майже довела, що здатна дотримуватися однакових поглядів і знаходити спільні думки. Всі навіть після обговорення погоджувалися: «чорних списків» не треба, хай люди самі визначаються. І так само не варто вважати українцями лише тих, хто народився і живе в Україні: адже тоді у списках не буде Енді Воргола, Чака Паланіка, Міли Йовович тощо. Ну а питання обов’язкової чистокровності великого українця взагалі вирішено було зняти – як зайве (це дає Савіку Шустеру примарне право стати кандидатом у великі українці). І шоу б не відбулося, якби не дійшло до знаменитого «мовного питання».

 

Обійти його неможливо. Бо про те, що українець – це неодмінний носій української мови, а інтелектуальний (у тому числі – телевізійний) продукт, виконаний російською мовою – не український за визначенням, у нас говорили, говорять і говоритимуть. Коли «гаранти» почали – без перебільшення – битву за мову, мені здалося: якби їх не зупиняти і продовжити прямий ефір до того моменту, поки вони самі втомляться, можна заснути під дебати про мову і прокинутися разом із ними.

 

Ось тут, нарешті, прийшла черга пожаліти Зеленського. На мою думку, шоумен був найбільш зайвою фігурою серед усіх присутніх, програючи навіть мовчазному Каденюку. Від самого початку хлопець чесно признався: для України нічого не зробив, та й взагалі не є зовсім українцем. Після цього його цілком можна було лишити в спокої. Я розумію: присутність Володимира в студії і в такій компанії – невід`ємна частина його контракту з каналом «Інтер» (писали, що саме контракт зробив неможливою його участь у «Танцях із зірками – 3. Ліга чемпіонів», давши шанс Могилевській відігратися). Камера час від часу показувала обличчя Зеленського: йому явно було нудно. Подібний формат – не для нього, і те, що кавеенщика посадили разом із політиками, яких він часом вистьобує, зайвий раз свідчить: ми справді «неформатні». Але цього виявилося мало: Зеленського за чиїмось задумом вирішили зробити одним із «доповідачів» по мовному питанню. Тим самим його спочатку підставили, змусивши говорити про зовсім далекі та незвичні речі, а потім він почав підставлятися сам, відбиваючись від звинувачень мудрого Володимира Литвина у кривлянні («Это мое реальное выражение лица!»). Навіть те, що однодумцем його став гуманітарний віце-прем’єр Дмитро Табачник, не врятувало – надто вже суперечлива репутація в самого Дмитра Володимировича, аби його заступництво могло врятувати чиюсь навіть найбездоганнішу репутацію.

 

Далі – нарешті! – учасники шоу перейшли на особистості. Чого варта полеміка Брюховецького з Табачником. Від першого звучало: «Українофоб!» та «Можете судитися зі мною!», від другого – «Брехня!» і «Я не принижуся, аби судитися з вами!» Луценко, до його честі, спробував толерувати ситуацію – мовляв, можна не говорити українською, але поважати цю мову. Не допомогло: респектабельність, розважливість та вимушена толерантність із основних гравців у «гаранти» з виникненням «мовного» питання миттю злетіла. Видно, саме слово «поважати» їх дратувало.

 

Особливо негідно в цій ситуації поводився не українець і не носій української мови Савік Шустер: коли мусили голосувати глядачі в студії, він почав тиснути забороненим прийомом: «Думайте! Невже ви хочете залишитися без Ахматової та Булгакова?» Справді, не можна культурним людям та культурній нації без Ахматової та Булгакова. Зал у співвідношенні 70 на 30 відсотків проголосував за те, що великих українців за мовою не визначають.

 

Найцікавіше, що відповіді на «мовне» питання нема і ще довго не буде. Воно далі лишатиметься спекулятивним, політичним і, за словами Симоненка, остаточно розколе Україну. Вірити «головному комуністові» якось не хочеться. Але поки що це питання – єдине, котре дійсно розколює та провокує. Глядачі «Великих українців» могли за цим спостерігати.

 

Нарешті, всі присутні зайвий раз підтвердили, що головна ознака українця – це, на жаль, нещирість і святенництво (російською – ханжество). Ось це саме ханжество дозволило вивести на перше місце в категорії великості українців таку рису, як моральність. Дивно, як на другому місці не опинилося ще одне слово-паразит – «духовність», яким жонглюють нині всі, кому не ліньки. Це, до речі, Кравчук запропонував замінити хитрість моральністю. І це про високоморальних українців складено анекдоти типу «Три українці – два зрадники». А про таку задекларовану якість, як «лідерство», теж є анекдот: «Три українці – три гетьмани». Це моральні українці забороняють фільми для прокату, дозволяють йти «Кадетам» і «Офіцерам» у прайм-таймі, а якісне кіно одноголосно пхають подалі у нічний ефір. Це моральні українці закривають очі на проституцію, наркоманію в школах і трудову еміграцію, звинувачуючи в усіх бідах нашого суспільства телевізор. Словом, про власну моральність уголос говорять найбільші ханжі.

 

Ось чому попри умовне розмаїття кандидатур «фіналістом» проекту стане, на мою думку, поет Тарас Григорович Шевченко. По-перше, його прізвище пересічний українець щонайменше чув. По-друге, його портрет кожен щодня бачить і навіть тримає в руках – маю на увазі купюри в 100 гривень (у смушковій шапці та кожусі – на старих, і молодий – на сотнях нового зразка). По-третє, ми звикли до того, що Кобзар – національний геній і «наше все». Через те спрацює стереотип, який буде вигідним для всіх, навіть для вічних опонентів у «мовному» питанні. Бо і російськомовні, й україномовні українці не заперечуватимуть проти Шевченка і вже змирилися та зжилися з ним. Це звичніше і спокійніше, ніж віддавати голоси за Ярослава Мудрого, чия мовна політика під питанням, або гетьмана Сагайдачного, про персону та роль якого треба окремо пояснювати широкому загалові. Натомість Шевченко влаштовував навіть радянських ідеологів у якості представника гнобленого селянського кріпацького народу. Тим більше він влаштовує нинішніх українських ідеологів як самородний талант. Словом, Кобзареві і через століття випаде почесна місія – мирити непримиренних.

 

Правда, знову може постати мовне питання. Адже поет у Петербурзі навряд чи міг говорити українською, а під час солдатської служби в Середній Азії – й поготів. Є в нього оригінальні російськомовні твори. Та в ці деталі навряд чи хтось особливо заглибиться: інша кандидатура потребуватиме додаткових коментарів, що не зовсім лягає у формат телевізійного шоу.