Уночі 24 квітня Росія вчергове атакувала Київ та інші українські міста. Лише у столиці станом на кінець дня, згідно з повідомленням ДСНС, загинуло 12 людей, більш як 70 поранених. На місці влучання працювали українські фотографи, зокрема Костянтин і Влада Ліберови та володар численних премій і нагород Євген Малолєтка. Фотографії вони виклали у власні соцмережі, їх масово перепощували, один кадр Ліберових у себе на сторінці виклала Олена Зеленська. На кадрах фотографів, серед іншого, були зображені оголені люди, важко поранені, люди в шоковому стані, чиї обличчя було чітко видно. Публікація цих кадрів без усілякого цензурування викликала обговорення етичності та припустимості публікації таких кадрів. Ліберови згодом, відповідаючи на критику в соцмережах, прибрали один кадр, водночас зазначивши, що «документалістика вимагає жорсткої правдивості» та закликали до ґрунтовної дискусії. Євген Малолєтка у відповідь на прохання «Детектора медіа» про коментар сказав, що всі питання потрібно адресовувати агенції Associated Press, у який він працює.
«Детектор медіа» звернувся до медіаекспертів із проханням прокоментувати фото, насамперед Євгена Малолєтки, оскільки саме в його репортажі були найбільш шокові та відверті кадри.
Ігор Куляс, медіаексперт, медіатренер:
— Безумовно, частина фото (Євгена Малолєтки — «ДМ») є шоковим контентом. Відтак їх публікація в медіа (я кажу не про соцмережі, а саме про інституціональні медіа) є безумовним порушенням етичних норм журналістики. І, звісно ж, війна не є виправданням порушення законів професії. Хоча суто по-людськи я можу зрозуміти внутрішні мотиви тих, хто ставить це в ефір або ж публікує на інтернет-платформах свого медіа. Але професійно слід враховувати, що цей контент може заподіяти значної психічної шкоди вразливим людям і дітям, які можуть це побачити у вашому виданні. Адже маючи великі аудиторії, медіа не можуть гарантувати, що опублікований у них шоковий контент ці люди не побачать.
Крім того, публікація фото чи відео з упізнаваними, а тим більше ідентифікованими людьми, — загиблими, важко пораненими або навіть просто в шоковому стані — грубо порушує право цих людей на приватність. Це є так само грубим порушенням етичних норм журналістики, але може мати й серйозні юридичні наслідки для медіа в разі ймовірних судових позовів від потерпілих від ворожого теракту чи родичів загиблих у ньому.
Разом із тим правду про війну треба подавати, але професійним буде публікувати подібні фото і відео, приховуючи шокові елементи й унеможлививши ідентифікацію людей на них. Звісно ж, важко сперечатися з усталеною тезою про те, що «світ має бачити». Але насправді жах війни цілком можна показати і без перетину меж професійної етики, тобто без зайвої психічної травматизації своєї аудиторії (і без того травматизованої по саме годі), і без заподіяння персональної шкоди тим людям, які є на подібних фото і відео, та їхнім близьким.
Отар Довженко, креативний директор ЛМФ, медіаексперт:
— Як на мене, слід чітко розділяти публікації медіа і публікації у соціальних мережах (зокрема й на приватних сторінках медійників). За публікації медіа несуть повну відповідальність редакції, і тут моя позиція збігається з тією, що викладена в рекомендаціях Комісії з журналістської етики.
Якщо коротко, то публікація таких фото в медіа не може бути буденною практикою. Якщо ці фото справді є єдиним і безальтернативним доказом/свідченням російського воєнного злочину, тоді редактор може ухвалити рішення публікувати його. На мою думку, всі подібні фото і відео незалежно від того, як редакція оцінює їхню суспільну важливість, мають негайно бути видалені, якщо бодай одна близька людина просить або вимагає їхнього видалення. Біль конкретних людей, які бачать фото своїх близьких і рідних у такому вигляді, вагоміший за будь-яку суспільну важливість.
З медіа, які зловживають публікацією таких фото і відео, я б радив поводитись жорстко — позбавляти їх своєї уваги й підтримки, виключати з «білих списків» і з кола тих, хто отримує грантове фінансування. Медійники мають відчути на власній шкурі, що вони такою своєю поведінкою виводять себе на маргінес. Думаю, з часом це спрацює.
Щодо соціальних мереж — тут їм Бог і Цукерберг судді. Особисто я вважаю, що це не етично, не емпатично і не людяно, і не вірю, що ефект світового розголосу, конвертований у підтримку України, справді настільки вагомий, щоб жертвувати приватністю й приватним болем конкретних людей. А у випадку свіжих фото наслідків російського обстрілу Києва — ще й гідністю, бо публікація оголених тіл жертв, безперечно, є зазіханням на їхню гідність. Те, що люди, які викладають такі фото і потім їх перепощують, цього не розуміють і не відчувають, мене дивує. Мені здається, що кожен, хто колись втрачав близьку людину, може поставити себе на місце рідних і близьких цих загиблих людей на фото і зрозуміти, що справжньої потреби в публікації оголених мертвих тіл немає.
Також хочу нагадати, що фотографувати (документувати) все, що відбувається, можна й без негайної публікації всіх матеріалів у соціальних мережах, де їх побачать травмовані, перелякані й морально виснажені українці, хоча ці матеріали нібито мають доносити щось до «світу» поза Україною.
Тетяна Трощинська, медіаекспертка, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного (у фейсбуці):
— Про фотографії загиблих я писала десятки разів. Неодноразово через це колеги (колеги!) мене тут називали «шакалячим експресом». Ну що ж, експрес приїхав до вас знову.
1) Аргумент про «світ має бачити все це» перекреслюється тим, що всі, хто не сліпий, уже бачив, а хто не хоче бачити — закриває цей контент, бо він такий чутливий, що травмує їхні душі, знесилені стражданнями про невдалий раф і не такий погляд босса.
Також цей аргумент перекреслює продаж цих фото. Якщо продаж, щоб заробити, отже, це просто deal? (репортаж Ліберови виставили на продаж — «ДМ»).
2) Морально-етичний підхід.
Так, я писала і повторю, що такі фото відбирають у людини її суб'єктність — тоді, коли вона не в змозі говорити за себе.
Це не заява про злочин, бо фотографій сотні, але ми обговорюємо лише одну чи дві. Тому — це не заява про злочин, а використання чужої історії та родини у важкому та вразливому стані. І виходить так, що це бачать лише ті, хто вже й так усе бачив, а також ті, хто через горе і шок не встиг захистити своїх рідних від такого безцеремонного посмертного знімання шкіри.
У мене є фотографії разом із сином, коли смерть уже проступала на його обличчі. Я тоді цього не знала, я це бачу на них зараз. Але якби хтось це опублікував, я вважала б за можливе завдати фізичної шкоди цій людині.
3) Науковий підхід.
З відкритих джерел можна дізнатися, що емпатія не означає вважати, що ти розумієш, як комусь зараз, бо ти уявив себе «в його/її черевиках».
Це пояснення для трирічок. Насправді є низка багаторічних досліджень купи науковців, які доводять, що емпатія — це соціально вмотивований процес, тобто люди не обов’язково будуть співпереживати лише тому, що вони щось побачили.
Емпатія — це:
А це можуть не всі, звідси відгороджування від «неприємного».
4) Коли фотографію постить Перша леді, це неправильно.
Це торгівля емоціями і болем однієї конкретної родини, і ця стратегія вже довела, що збанкрутувала. Дипломатія потребує інших форм. А Перша леді — це, вибачте, не тьотя з соцмереж.
5) Колеги (з медіа), я б хотіла, щоб такі ситуації можна було відрегулювати лише в площині фахової дискусії і з допомогою ухвалення етичних норм, але нам не уникнути аспекту юридичного. Просто позови за використання зображень і образів померлих без дозволу і з комерційною метою.
Діана Дуцик, виконавча директорка Українського інституту медіа та комунікації, членкиня Комісії з журналістської етики:
— Нещодавно ми тільки обговорювали публікацію фото загиблих унаслідок російської атаки підлітків. Це фото загиблих у трунах розмістила на своїй обкладинці у фейсбуці відома раніше медійна персона. Здавалося б, усі крапки над «і» вже розставили в цій дискусії і не лише в цій.
Проте сьогодні після чергової страшної російської атаки на Київ та інші міста маємо чергову дискусію — знову про фото людей, які постраждали, людей під завалами, в неприродних позах, оголених, покалічених, спотворених… Росія, вбиваючи, хоче нас принизити… Приниження — це частина російських практик і політик усіх рівнів.
Тому, коли я бачу такі фото, я думаю, як почувалися б ці люди, коли б знали, що тисячі інших людей поширюють їх зображення в такому неприродному, спотвореному війною вигляді. Чи хотіли б вони, щоб оце приниження, якого добивається агресор, множилося медіа та соцмережами? Думаю, ні. Тому завжди, коли знову починається чергова дискусія про те, як ми висвітлюємо людські страждання і цю страшну війну, нам треба не забувати про гідність, гідність не лише живих, але й мертвих.
Чому не працює аргумент, що саме таке висвітлення потрібне для документування воєнних злочинів. Усі правозахисні чи інші організації, які реально займаються документуванням воєнних злочинів, скажуть вам, що документування злочинів відбувається за чітко визначеною процедурою, і її недотримання може означати, що суд у майбутньому проігнорує ці матеріали.
Чому не працює аргумент, що ці фото можуть якось вплинути на команду Трампа в переговорах. По-перше, Трамп не читає український фейсбук. Тоді логічно було б показувати такі фото/відео, наприклад, на Fox News, який Трамп дивиться. По-друге, мабуть, уже всі переконалися, що ні на Трампа, ні на його найближче оточення така інформація ніяк не впливає, хіба дратує.
Так, нам потрібно фіксувати всі події цієї війни і доносити про них інформацію для людей в інших країнах (бо США — це не лише Трамп, це американці). Але чи потрібно для того, щоб передати всі жахіття сьогоднішньої ночі, публікувати фото оголеного закривавленого чоловіка в неприродній позі? Думаю, ні. Достатньо було би й інших кадрів, не таких принизливих для конкретних людей, які постраждали.
Комісія з журналістської етики, яку я представляю, вже неодноразово висловлювалася щодо того, як краще показувати тих, хто зазнав страждань. Ось за цим посиланнями можна знайти рекомендації (тут і тут) , раптом комусь таки знадобиться, щоб ми не починали цю дискусію знову через якийсь час.
Олександр Макаренко, медіаексперт, співробітник департаменту моніторингу контенту та стандартів мовлення Суспільного:
— Я вважаю, що етичні норми — це не залізне правило на всі віки. Особливо під час війни. Коли на Майдані розстрілювали людей, у нас сприйняття притупилося. І ці кадри, які в мирний час були би шоковими, зараз сприймаються цілком нормально (якщо так можна казати).Тому, зважаючи на те, що у нас війна, етичні норми можуть бути природно (соціально) кориговані.
Люди будуть незадоволені багато чим. Але війна диктує свої правила. І ми не можемо приховувати правду. У репортажі Євгена Малолєтки немає смакування кадрами страждань. На мій погляд, це гарний репортаж.
Але потрібно розділяти дві речі. Публікувати в соцмережах фотограф може все, що він вважає за потрібне, і корегують його самі соцмережі, позначаючи контент як доречний чи ні. Медіа ж мають це публікувати на свій розсуд, зважаючи на свою авдиторію. Ці фото — на межі, оскільки на кадрах є люди, яких можна ідентифікувати, і з огляду на реакцію родичів загиблих ми маємо бути обережнішими. І навіть якщо людина бачила, що її знімають, вона може перебувати в шоковому стані та за деякий час може вимагати прибрати такі її фото. Юридично ми маємо перепитати в родичів , але ми всі розуміємо, що це технічно неможливо.
Я б радив орієнтуватися на думку найбільш вразливої людини в редакції, щоб перевірити принаймні можливу реакцію аудиторії. На Суспільному ми блюримо те, що може шокувати людину, тож у цьому випадку також деякі кадри можливо було б заблюрити. Але треба визнати, що три роки війни і соцмережі суттєво вплинули на сприйняття людей, певним чином притупивши реакцію на шокові кадри. Тому треба шукати баланс між тим, що демонструє наслідки російської агресії та тим, щоб не травмувати додатково свою аудиторію.
На головному фото — підбірка фото Євгена Малолєтки, викладені на його стороніці.
Редакція сподівається на продовження дискусії та пропонує висловитися іншим зацікавленим експертам і фотографам.
