Пролог
11.11.13, 12.05:
Дочка Жанна знімає фільм, у якому має бути відображена реакція перехожих на людину, яка лежить на тротуарі… Падаю. Лежу: в лівій руці мобілка, у правій — сигарета… Ніхто, аніхто впродовж хвилин п’яти навіть не поцікавився, що зі мною…
Збайдужів наш народ! Хворе суспільство! Пасивне! Анемічне!..
Зав’язка
21.11.13, 23.14:
Жанна, покопавшись у соціальних мережах, звертається до мене:
— Тату, на Майдані збираються журналісти, художники, студенти! Протестувати проти рішення Кабміну не підписувати Угоду про асоціацію! Поїдеш?
— Я вже намайданився. З 89-го року. А результат? Народ — зимова муха… Куняє в очікуванні манни небесної…
22.11.13, 18.12:
Їду наступного дня. На Майдані — кількасот людей. Мустафа Наєм наголошує:
— Наша акція — неполітична!
Не розумію: як може бути протест проти політичного рішення уряду — за реалізацію політичного курсу на євроінтеграцію, за підписання політичної Угоди про асоціацію з ЄС — неполітичним?!
23.11.13, 15.41:
На Європейській площі монтують сцену. Під «зустріч виборців із народними депутатами» — від опозиції.
Отже, буде два Майдани — «неполітичний» і «громадський»…
24.11.13, 13.50:
Підходимо з Жанною до Європейської площі. Народу — тьма-тьмуща.
Оратори — Анатолій Гриценко, Дмитро Павличко та інші — називають віче 100-тисячним. Гадаю, треба множити на 2. Промірюю широкими кроками площу від філармонії до початку вулиці Грушевського. Виходить 200. Майже стільки ж — від дверей готелю «Дніпро» до УНІАНу. За моїми приблизними підрахунками, люди заповнили від 6 до 8 гектарів. Народ заполонив і підходи до площі та пагорби парку.
Отже, реально тут близько 150 тисяч, до яких сміливо можна додати тисяч 50 мігруючих киян: не всі ж стоять із 12-ї години, коли розпочався мітинг. Хто міг подумати ще навіть учора!
24.11.13, 16.53:
На Європлощі виступив Віталій Кличко. Приніс вибачення за те, що запізнився на мітинг: літака, яким він повертався до Києва з ЄС, посадили не в Борисполі, а в Кривому Розі. Йому довелося добиратися сюди автотранспортом, причому машину кілька разів зупиняли ДАІшники…
Кличко висловився досить різко:
— Україна неодмінно підпише Угоду про асоціацію з Європейським Союзом! Це прагнення українського народу, яку виражає це віче, де зібралося понад 100 тисяч киян і мешканців усіх регіонів країни. Ми зберемо нашу волю в кулак і завдамо потужного удару противникам законодавчо визначеної євроінтеграції України! Президент Янукович має накласти вето на рішення уряду Азарова і на Вільнюському саміті підписати Угоду, яка відкриває нашій державі шлях до входження в родину цивілізованих націй Європи.
24.11.13, 18.11:
Я — блукаючий форвард. Думаю: кого б атакувати?... А що, як узяти флешінтерв’ю в учасників Євромайдану: «Чи не боїтеся ви нападу спецназу?»... Тільки не фіксувати прізвищ! Невідомо ж, чим усе закінчиться…
Протискаюся флангом Європейської площі — до «Дніпра», до молоді.
Олена, 19 років, студентка:
— На даний момент — не боюся. Ми не робимо нічого протизаконного.
Студентка:
— Взагалі боюсь, а зараз – ні. Бо я просто стою, я нічого не роблю…
Максим, 39 років, підприємець:
— Ні. Я думаю, що цього не станеться. Мені здається, що міліція має трохи глузду.
Лілія, його дружина, лікар:
— Та ні, не боюся. Навряд чи… Влада не піде на таку провокаційну дію.
Дмитро, 19 років, працівник авіакомпанії:
— Немає владі сенсу, адже тут зібралося дуже багато людей. Мені здається, що сам «Беркут», взагалі, — на нашій стороні…
Влад, 25 років, журналіст:
— Та чого боятися? Я таку вірогідність не відкидаю, але не думаю, що буде якесь побоїще чи щось таке. Просто зараз — якась нова акція. Я думаю, що люди зможуть організуватися і розійтися самостійно.
Роман, 30 років, будівельник:
— У мене протигаз із собою є. Сльозогінного точно не боюсь. Чесно. Ще з Майдану-2004...
25.11.13, 13.00:
Опозиційні депутати повідомляють, що подовжать акцію «За європейську Україну!»
26.11.13, 22.20:
Олександр Турчинов оголошує рішення організаторів обох Майданів об’єднатися:
— Таким чином, ми припинимо спроби влади вбити клин між «політичною» і «громадською» протестними акціями!
28.12.13, 22.01.41:
Отримую есемескою новину з Вільнюса, прямо з саміту. Наш експерт пише: «Зараз ніякого підписання не буде. Найоптимістичніший прогноз — навесні».
28.11.13, 23.53:
Я злий. Так і не дали мені борці за свободу оприлюднити повідомлення, надіслане на мою мобілу з Вільнюса:
— Нам не потрібна песимістична інформація!
А ще вчора хтось вирішив не підпускати журналістів до ведучої Руслани. Якийсь каратист Юра, нібито керівник охорони, поводився (принаймні, зі мною) по-хамськи години з 20-ї: руки розпускав, штовхав, ричав, кричав, хамив... Телевізійникам до Руслани — зась! Святому отцю, який хотів благословити Майдан, упродовж 4-х годин — зась!
А скринька відчиняється просто: один із членів координаційного комітету відверто: «Прийнято рішення згорнути Майдан — плавно і красиво…» То що тут робити завтра?..
Розвиток сюжету
30.11.13, 06.03:
Донька, яку рано будить 1,5-річна мовлявка Уляночка, в розпачі:
— Тату, Майдан розтерзали…
30.11.13, 11.15:
Борис Тарасюк на каналі ТВі жорстко ставить вимогу:
— Розпустити «Беркут»! Командний склад — під суд. Безпосередніх виконавців злочинних наказів — також. А решту цих бандитів — піддати моральному осуду! Щоб матері, сестри, брати, діти знали, що це — злочинці!
30.11.13, 18.20:
Народ рухається в бік Михайлівського монастиря, що надав притулок побитій молоді. Зупиняюся на півдорозі: дзвінок із «Громадського телебачення», якому передав відеоінтерв’ю жінки, чия подруга померла від побоїв «Беркута». Сутність розмови:
— Відео не ідентифіковане. Ми, нарешті, його одержали, але в ефір не можемо дати…
— Ви – редактор! Я зробив, що зробив. Але ніяк я не міг домогтися імені жінки: вона категорично відмовилася представлятися чи назвати ім’я подруги. «Я тут не для шоу!» — відрізала…
30.11.13, 18.37:
50-річний чоловік іде в бік Михайлівського монастиря: тільник, берет, круті черевики. Ліворуч — пані років… Бальзаківського віку. Різко розвертаюсь:
— Ви не боїтеся нальоту «Беркута» на Михайлівський майдан, а то й на монастир?
— Еееееех! Жаль, що мене не було сьогодні вночі на Майдані… Якщо ти визначив за смугами на моєму тільнику, що я не матрос торгового флоту, — то… Я сам-один поклав би взвод цих кримських гієн! Ти ж бачиш: Афган!
30.11.13, 19.06:
Михайлівська. Далі, на той бік майдану, йти немає сенсу: люди стоять стіною.
30.11.13, 19.58:
Підійшов до ГУМВС. Жодного міліціонера! На ґанку — революціонери. Двері прочиняються. Сержант обережно визирає: що ж там, біля княгині Ольги, чому знову дзвони дзвонять і по кому?
— Та зачиніть двері! – обертається чоловік років 25, поправивши качиний ніс свого кашкета. — Протяг! Тягне від вас…
Постовий хутенько замикається в оплоті київської міліції…
30.11.13, 20.39:
Дзвінок Бориса Тарасюка:
— Віталію, як звати професора — співавтора програми Руху?
— Василь Васильович Яременко. А його син — генконсул у Стамбулі. Богдан різко виступив на боці Майдану…
— Тому ж і запитую…
У фейсбуці Богдан, зокрема, написав, що йому відомо: «Офіцерам “Беркута” було видано табельну зброю. Застосуйте її правильно!»
30.11.13, 23.47:
Виявляється, адміністратор приватного закладу Дмитро ледь уник побиття спецназом. Дивно: я не побачив на його лиці й руках жодного синця, жодної подряпини.
— Утік. Мабуть, у пригоді стала спортивна підготовка, — каже. — А гнали нас аж до Бесарабки…
Юстиція ще судитиме виконавців злочинних наказів! Дочекаємось!
01.12.13, 7.58:
Роман, 24 роки, ювелір, сам собі дивується:
— 1000 машин виїхали зі Львова. І нас ніхто нас не затримав. ДАІшники вже біля Києва зупинили, але пропустили.
02.12.13, 16.04:
Зустрічаюся біля Головпошти з сином Тарасом, невісткою Анею і онуком Тимурчиком. Анюта говорить, що мій онук (22-го йому стукне аж 4 роки) захотів побувати на Майдані:
— Тато підтримав. Тимур узяв із собою маску лева: «Лякатиму тих, хто б’є людей». Зібрав він також свій медичний інструментарій, халат і лікарську шапочку: «Я лікуватиму поранених...»
Фотографуємося на барикаді, де чергують підприємець, вільнонайманий і викладач вишу.
03.12.13, 00.34:
У штабі, в Будинку профспілок, отримую жовтогарячий жилет із написом «PRESS». Роздираю целофан і дістаю... інструкцію. Шістьма мовами! Чехи, які презентували українським журналістам ці накидки («для професійного вжитку») довели європейськість до краю... Коли я переклав інструкцію штабістам, вони почали один одного підколювати: «В тебе є інструкція з професійного вживання кави?»…
04.12.13, 10.11:
У нас удома поселився, скажімо так, морський вовк: Мирон приїхав у Київ готувати майданникам справжній куліш. Кок трудиться біля колони Незалежності.
— Куліш був уже готовий, — оповідає мені. — Раптом — зойки. Дивлюся: на лавочку присів чоловік вагою з центнер. Вона прогнулася так, що трохи не тріснула, а молодь ледь не попадала. Бачу: Віталій Кличко. Звертається українською: «Доброго ранку! Як настрій?» Словом, опитування проводить — віч-на-віч. Згодом переходить на російську: «афганці» озвалися. «Мы киевляне. Офицеры и солдаты, прошедшие Афган, — відповідають. — Настроение боевое!» А далі — збіглися львів’яни: живого Кличка побачити...
05.12.13, 03.47:
А це дуже серйозний голос! По Хрещатику в бік Майдану йде підполковник. Віддаю честь, приклавши руку до прикритої капюшоном голови. Він — до кашкета. Представляюсь. Підполковник — навзаєм:
— Володимир [...енко], 51 рік.
— Вибачте за патетику, армія з народом?
— Армія підпорядкована владі, а влада — це народ. Усе залежить від опозиції...
05.12.13, 08.39:
Посольство Франції в Україні надіслало мені інтерв’ю міністра закордонних справ Франції Лорана Фабіуса радіостанції «France Internationale». Цитую:
— Ні, це не державний переворот. Реакція українського суспільства надзвичайно потужна, але водночас мирна. Тому ми кажемо: Франція закликає до діалогу та відмови від репресій. Зі свого боку я передав панові Кличку, одному з лідерів опозиції, що готовий зустрітися з ним у Парижі.
05.12.13, 19.49.38:
Отримую есемеску від Віктора Цимбала (однокурсника, якого в 1972 році виключили з факультету журналістики КДУ за те, що 22 травня поклав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку), з Вінниці. Це вірш його землячки Наталі Гомель:
Янукович — ніби імператор Цин.
Вже нікого не здивуєш цим.
Тільки дати волю нашій владі —
Зроблять з нас музей для Шихуаді.
Ми — не експонати-теракоти.
Заявляєм нашій владі: «Проти!»
Проти крові, ницості, брехні…
Міністерським пикам кажем: «Ні!»
Хай не повертався би з Китаю,
Хто довів до ручки нас, до краю!..
Увірвався у людей терпець!
Стій, Майдане! Бою — не кінець!
06.12.13, 18.37:
Видзвонюю в Москві Віктора Мироненка. Відповідає російською, але, коли я представився, переходить на українську. Прошу його передати мені 4-5-6 речень — коментар Михайла Горбачова щодо подій в Україні.
— Скажу чесно, Михайло Сергійович хворіє... — відповідає Мироненко — чи то шуйця, чи десниця Нобелівського лауреата. — А щодо Майдану, то я вважаю, що Україна реалізує нашу мрію тодішню: демократія, права людини, чесна конкуренція, свобода слова... Любить Горбачов Україну!.. Якось ми з ним зустрілися, а він завів «Стоїть гора високая...»
— Глібова...
— Ну, він не знав, що це поезія Глібова, яка стала народною мелодією. Співав пісню, яку перейняв од матері-українки.
— Пане Вікторе, то прошу вас, як у 2004-му: лаконічний коментар лауреата Нобеля. Тоді він сказав: «Главное — не расколоть Украину!» Це флешінтерв’ю, яке ви мені передали телефоном (я редагував сайт ukrainianfreеdom.com.ua), обійшло медіасвіт.
— Постараюсь...
07.12.13, 02.17:
Зі сцени виступає чеченець:
— Я обращаюсь к представителям кавказцев, которые живут в Киеве. Идите на Майдан! Что вы там, на Троещине, фруктами торгуете?! Вы не помните путинских бомб?! Идите на Майдан! Я с Майдана уйду последним!!!
10.12.13, 11.05:
Позавчора-вчора Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Київський міжнародний інститут соціології провели опитування на Майдані. Респондентів — 1000. Ірина Бекешкіна коментує результати:
— Серед мотивів, що спонукали людей вийти на Майдан, трьома найпоширенішими виявилися: жорстоке побиття демонстрантів на Майдані у ніч на 30 листопада, репресії (70%); відмова Віктора Януковича від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом (53,5%) та прагнення змінити життя в Україні (50%). Достатньо вираженими виявилися також прагнення змінити владу в Україні (39%).
Кумулятив
11.12.13, 20.22:
Зустрічаюся з жертвою нападу «правоохоронців», які вночі оточили Майдан, хоч учора Янукович перед телекамерами запевнив трьох попередніх президентів, Україну і світ, що не застосує силу до учасників мирного протесту…
Член НСЖУ Володя, полковник запасу, ледь устигши офіцерським крабом зіжмакати мою гороскопну лапу Лева, строчить кулеметно:
— Я рвонув на Майдан годині о 3-й, коли побачив у неті, що зомбі атакують Майдан. Відеокамерою знімаю, що діється на Інститутській — і раптом одержую по голові...
— А журпосвідчення було при тобі?
— Звичайно. Ці ординці не могли не бачити, кого б’ють! То мій мозок прошила інша аргументація: «Ах ты […]!!! Депутата бьёшь?!!!» Спрацювало. Так і уник я добивання…
Володя не звертався по допомогу до медиків, не оприлюднював цей факт, не писав заяв... А скільки ще таких же погамселених «правоохоронцями» майданників ніде не зафіксовано як потерпілих від бандитів у МВСній уніформі?!
11.12.13, 22.42:
Дзвонарить мені етнічний росіянин, дуже давній приятель-каратист. Зустрічаємося біля Головпошти.
«Дружині я сказав: «Їдь на Майдан удень. А я з друзями буду там від пізнього вечора до ранку...» — звертається до мене вишуканою українською, а з ними паралельно спілкується по мобілці вишуканою російською.
Звичайно, цей каратистський гурт — зовсім не студентський. Але! Де ж, як і в 2004-му, голоси російської еліти Росії?!
13.12.13, 13.13:
Зирк — родич. З відрядження. З Севастополя.
— Які настрої у Херсонесі? — випалюю замість добридня.
— Сонне царство, — спросоння намружує він сократівське чоло. — А! Таксист видав: «Я бы разбомбил Майдан!» — «А почему?» — «Видите ли, мой брат поехал в Киев, постоять на Майдане, — а ему никто ни черта не заплатил!».
14.12.13, 04.37
Очевидно, й сьогодні чергового штурму Майдану не буде. Мабуть, можна рухатися до редакції. Рухаюся. Перепиняюся. За пів сотні кроків од сцени, де Руслана виконує фізкультмелодії, аби зігріти майданників, — широке коло. Чоловіки років 40-50-ти. У жилетах із ветеранськими написами. Явно — офіцери-«афганці». Розпорядження очевидного вождя сього племені надцікаві, але диктофонити по-папараційному — не мій стиль. Коли він закінчив раду радити, назвався мені й охоче погодився відповісти на запитання щодо дій «афганців» у разі нової атаки беркутуватних на Майдан:
— Ми 11 грудня показали їм, хто є хто. В нас не було ні дубинок, ні щитів... Але відчули ці [...] довбані нашу силу — ми їм не молодняк! В мене є інформація, що в казармі вони досі — бо ми ж не спимо…
Віталій Довгич, журналіст, викладач катедри міжнародних відносин і журналістики університету КРОК
Фото: Getty Images
