Дивно, я проігнорував самий початок. Сприйняв оце «беріть парасольки і гарний настрій» як рядову акцію — їх тоді проходило чимало, це ж Україна. І навіть коли чисельність маніфестантів почала зростати, масштаб подій від мене тікав; а ось моя колишня приятелька з її ворожим чуттям (минулого лютого нарешті випустила назовні давно приховуваного рашистського Чужого) одразу назвала цей рух революцією.
Мустафа Найєм на трибуні, 22 листопада 2013 року. Фото з фейсбуку
Так чи так, я опинився на Майдані суто випадково на другий день саме завдяки своєму фаху кінокритика: тоді в кінотеатрі «Кінопалац» поруч із Жовтневим палацом відбулася прем’єра нової екранізації роману Стівена Кінга «Керрі». Далі просто процитую запис зі свого щоденника — заради атмосфери й настрою:
«Подивився я мелодраму жахів “Керрі” за Стівеном Кінгом — про дівчинку, яка через образу засмажила живцем десяток знахабнілих однокласників (як я її розумію!), спускаюся з “Кінопалацу” прямо на мітингуючий Майдан і саме в цю мить з трибуни оголошують виступ Фаріон. Все, що вона говорила, було абсолютно правильним. “Непокаране зло породжує нове зло” — правильно, вірні комуністи потім створюють ультраправу партію; “свідомість означає те, що я знаю свою історію” — так, Ірусю, тепер усі знають твою історію. Цікаво: вони там в опозиції газет не читають? Не могли її кудись у запасничок сховати?
Ось тому Жирний досі при владі».
Мустафа Найєм, Наталія Непряхіна, Валерій Калниш, 21 листопада 2013 року. Фото: Влад Содель
Ще того вечора довкола фонтану — пам’ятника засновникам Києва хлопець і дві дівчини влаштували буфет просто неба. Було трохи бутербродів, але головне — кава. Її ще не носили термосами чи пляшками, не варили в польових кухнях. Ці перші волонтери привезли справжні металеві кавники й варили на вугіллі й піску. Настільки смачну каву я пив ще, може, один чи два рази в житті.
Слава Рябокінь, Леся Ганжа, Матвій Вайсберг, Катерина Демчук, Дмитро Десятерик, 7 січня 2014 року. Фото з фейсбуку
Що було далі, відомо. Закривавлене обличчя Хлої Морец у ролі Керрі з’явилося на наліпках, котрі нагадували про побиття студентів 30 листопада. Бридкий фонтан виявився дуже помічним при мітингах і сутичках: на нього було зручно залазити, аби вішати прапори, вести спостереження або зйомку, кидати каміння й «Молотових». Жирний утік. «Кінопалац» після революції так і не поновив роботу. Опозиція стала владою, пересварилася, хтось зберігся в політиці, хтось плюнув на все. Фаріон вирішила скоїти гучне громадське самогубство. Україна воює.
Наталя Катеринчук (тоді — ТВі) та Наталія Лигачова, 22 листопада 2013 року. Фото: Богдан Кутєпов
Катріна Розкладай та Світлана Остапа, 25 листопада 2013 року. Фото з фейсбуку
Макс Левін (ліворуч) та Наталя Гуменюк (праворуч). Фото: Настя Телікова (фейсбук)
Власне, тільки тепер я розумію, наскільки все невипадково в цьому уривку спогадів. Бо Майдан був не про Фаріон, не про опозицію, не про політику, а про ту саму каву. Про те, як кілька людей, можливо навіть, раніше не знайомих одне з одним, купили власним коштом зерна, цукор, спеції та кілька годин, стоячи на холоді, частували інших незнайомих їм людей. Бо ті, хто на Майдані, мерзнутимуть і про них треба подбати. Бо без кави буде гірше. Бо без кави не буде свободи, а без свободи не буде нічого.
Богдан Кутєпов (праворуч). Фото: Костянтин Назаренко
І відтоді отак живемо. Вчимося підтримувати та захищати одне одного. Втопили в нашій шаленій каві одного диктатора — втопимо і другого. І ніякі ракети й гармати йому не допоможуть.
Турка вже закипає.
Фото: «Детектор медіа»
