«Архів війни», що існує вже понад рік, є спільним проєктом ГО «Докудейз» та Infoscope, у якому зібрано документацію подій повномасштабного вторгнення. Важливою частиною «Архіву» є інтерв’ю зі свідками воєнних злочинів і подій війни. Власне, саме ці розмови лягли в основу першого документального фільму, створеного на матеріалах «Архіву».
«Свідки» — це історії п’ятьох жительок і жителів Київської області, які пережили російську окупацію, але, попри смертельну небезпеку, ані на мить не припиняли супротив. Хтось передавав гуманітарку. Хтось рятував українських військових з оточення, хтось надавав допомогу теробороні, хтось готував їжу для наших бійців чи просто для котів села Мощун. Ці люди сидять перед камерою і спокійно розказують речі, від яких просто мурашки пробігають по спині: в когось над хатою пролітали гвинтокрили окупантів так низько, що було видно обличчя пілотів, а в когось прямо на очах катували сина. І у всіх, незалежно від пережитого, зберігається колосальна воля до життя; як каже одна з жінок: «Я думаю, що все буде благо».
Ці великі й маленькі подвиги, ця українська стійкість і український же гумор («Дулю дрону показала, він і відлетів»), надихають і дають сили продовжувати опір. Важливо те, що, окрім приголомшливих історій, ці свідчення можуть допомогти в майбутніх розслідуваннях та, зрештою, покаранні агресорів.
Ми поговорили з Тетяною Симон — авторкою ідеї та основною монтажеркою фільму.
— Тетяно, «Архів війни» існує вже понад рік. Як з’явилась ідея зробити фільм на основі тих матеріалів, що ви збираєте?
— «Архів війни» був створений як відповідь на повномасштабну агресію Росії для того, щоби зберегти, структурувати, категоризувати всі фото- й відеофайли, котрі є про війну. Тобто це великий мультимедійний проєкт, і він має багато відгалужень.
Один із відділів, започаткований торік у травні, — інтерв’ювання свідків воєнних злочинів. Мене ще на старті запросили бути менеджеркою цього напрямку. Ідея полягала в тому, щоб зібрати якомога більше свідчень саме воєнних злочинів, які в майбутньому можуть бути використані в міжнародних судах проти Росії, можуть знадобитися і нашій прокуратурі теж. Ми дуже багато консультувалися з правозахисниками, розробили методологію спільно з ними.
Після майже року роботи ми провели певну ревізію та зрозуміли, що крім відео прямих свідчень воєнних злочинів, у нас також є відео, цікаві не так правозахисникам, як ширшій авдиторії. І так виникла ідея зробити з того фільм.
— Чи можна сказати, що це персонально ваша режисерська робота?
— Радше командна. Більшість свідків знайшла менеджерка Марина Рощина, інтервʼю з ними записав Роман Сенчук. Моїми, скоріше, була ідея фільму і основний монтаж, але ми його теж доводили разом. Ми між собою не надто сильно думали, хто головний.
— За яким принципом ви організовували цю оповідь?
— У нас одразу було розуміння, яка це має бути форма. Від форми насправді все пішло: ось свідки в кадрі, і вони просто говорять, згадують пережите. Варто зазначити, що ми в цілому зібрали понад 300 інтервʼю, тож спочатку хотіли взяти героїв із різних географічних точок: з Київщини, Херсонщини, Маріуполя, Чернігівщини. Але в процесі відбору стало зрозуміло, що масив матеріалів настільки великий і герої настільки цікаві, що я вирішила зосередитися на Київській області. Так само варто зазначити, що всі ці люди чинили опір окупантам, кожний і кожна на своєму рівні. Тобто, в результаті «Свідки» стали історією про людей Київщини, про їхній досвід життя й боротьби в окупації.
— Так, я розумію, що матеріалу було дуже багато, але все ж таки, що найбільше вас вразило?
— Попри весь жах, який доводиться слухати — інколи прямо холодієш і німієш від того, що люди пережили, — кожного разу надзвичайно дивує їхня сміливість, те, як вони поводилися. Людина отак буденно розказує, як вона діяла — надзвичайно сміливо — в дуже небезпечних обставинах. І це ще одна причина, чому взагалі захотілося зробити «Свідків» і випустити їх у світ. У нас є бабусі у фільмі, Аня й Ніна; в епізоді, який не увійшов до монтажу, одна над одною жартує: «Давай, Аня, вставай і ходи з угла в угол, бо в тебе депресія буде. От якщо в тебе буде депресія, то це буде все, смерть». І ти розумієш, що ці бабусі насправді були на самій лінії зіткнення і в моменти, коли здавалося, що жодної надії немає, продовжували жартувати, підтримувати одна одну.
— Аня й Ніна — чи не найбільша удача фільму, отакі бойові українські жінки, які можуть і лом перекусити.
— Цілковито з вами погоджуюся. Вони справді надихають.
— Чи будете ви й далі робити мистецькі висловлювання на основі «Архіву війни»?
— «Свідки» — це наш пілотний, перевірчий проєкт. Ми хотіли зрозуміти, чи матиме фільм відгук в аудиторії, як реагуватиме глядач, бо в нас зараз доба тіктока й інстаграма, і можливо, люди не хочуть це слухати. Але з того, що ми побачили, така форма працює. Тож ми плануємо надалі розвивати окремо проєкт «Свідки» і продовжувати робити з тих інтерв’ю, які ми збираємо, і маленькі, і великі форми.
— А у вас персонально є свої режисерські плани?
— Так, я розвиваю дебютний ігровий повний метр, який називається «Грьобана чутливість».
— Дякую. Я почала писати сценарій прямо перед повномасштабним вторгненням. І десь через два-три місяці після 24 лютого продовжила. Вже була на пітчингах на Варшавському кінофестивалі й у Стокгольмі. Рухаємося, розробляємо ідею, шукаємо фінансування. Дуже хотілося б зняти, але всі ми розуміємо, що в Україні, на жаль, зараз такої можливості немає.
