— Звідки ви? — запитав таксист, що віз мене з аеропорту до готелю в американському Остіні.
— З України.
— О! Тут зараз багато людей з України.
— У Техасі? — здивувалася я.
— Так. Щойно закінчився ковід, усі одразу приїхали.
Я приїхала в Остін, щоб узяти участь в організованій Internews панельній дискусії про російську дезінформацію в Україні. Говорити про це нам належало на SXSW — дуже популярному в США щорічному фестивалі про музику, кіно та медіа. Люди приїжджають сюди з усієї країни та з-поза її меж, аби походити на концерти, послухати стендап, поспостерігати за кінозірками та розважитися в кіноатракціонах. А ще — послухати виступи на конференції, де знаменитості з різних сфер діяльності — шоубізнесу, підприємництва, медіа тощо — розповідають не тільки про свою основну роботу, а й про суспільні проблеми, розв'язанням яких вони опікуються.
Як показала ця моя перша розмова з таксистом, Техас — дуже далеко від України, в усіх сенсах. Багатьом українцям протягом останнього року доводилося розповідати про війну Росії проти України на різних майданчиках і перед різними аудиторіями, зокрема й далекими та мало обізнаними. Із власного досвіду маю декілька висновків, як зробити такі виступи результативнішими.
Чудово, коли на міжнародному майданчику вдається зібрати коло українців-однодумців, голоси яких підсилюють один одного. Але особисто я завжди додатково тішуся, якщо українські експерти інтегровані в ширше міжнародне коло: це стійкіша конструкція, яка не розсиплеться з часом, якщо фокус уваги світової спільноти зміститься. Зараз у провідних медіа та на топових подіях можна бачити таку інтегрованість українських дизайнерів, музикантів, науковців, журналістів тощо. Причому цей процес інтеграції є інерційним за своєю природою: ще в травні минулого року на одній великій конференції в Естонії російську дезінформацію в Україні обговорювали без жодного українця. Коли ж ситуація почала змінюватися, я запитувала в декількох іноземців, як вони розуміють цей процес: українців почали включати як представників іще однієї вразливої групи разом із національними меншинами та умовними «матерями-одиначками» чи це прояв щирого інтересу до раніше мало відомої країни? Мої співрозмовники запевнили, що інтерес щирий. І його можна й потрібно підтримувати.
У нашому випадку на панелі в Остіні я була єдиною українкою — природною та емоційною (куди ж без цього). Мої співрозмовниці додавали місцевого контексту: професорка з Гарварду Джоан Донован узагальнювала обговорюване та сипала зрозумілими місцевій аудиторії жартами, співробітниця Internews Мелоді Патрі нагадувала, що боротися з дезінформацією можна не тільки власне «боротьбою», але й вибудовуванням міцного контуру незалежних медіа, а модераторка з NBC Universal Бренді Задрозни спрямовувала розмову таким чином, щоб аудиторія не стомилася від нас суботнім ранком.
Ще один приклад інтеграції українців на SXSW — малюнки 12-річної художниці з Харкова Каті Боденко на стенді Lotic — техаської IT-компанії, що спеціалізується на сторітелінгу з використанням штучного інтелекту й аналізу баз даних.
Як би не хотілося розказати далекій аудиторії про себе, найкраща стратегія — розказувати їй про неї. Ми, наприклад, похвалили українську діаспору в Канаді та США за фандрейзингову ініціативу Saint Javelin.
Інколи далекі аудиторії помилково думають, що певні проблеми їх не стосуються. На ці випадки в мене є кілька заготовок. Наприклад, якось аналітики Hybrid CoE — міжнародного центру реагування на гібридні загрози під егідою ЄС та НАТО — показали мені карту Європи станом на 2035 рік, яку вони склали на основі висловлювань вищого керівництва Росії. Там не було жодної країни в теперішніх кордонах: натомість більша, ніж зараз, Угорщина, незалежна Каталонія, німецький Калінінград і взагалі відсутня Бельгія.
Читайте також:
Найшвидший спосіб зрозуміти локальний контекст — послухати, про що жартують у місцевих комедіях. За хвилину на цю сцену SXSW вийде нью-йоркський стендапер і скаже: «Не розумію, чому при сьогоднішньому рівні розвитку безготівкової економіки все ще знаходяться люди, які примудряються грабувати каси в маленьких американських магазинчиках. І чому натомість ніхто не грабує ігрові телешоу?». І зал весело сміятиметься з цього жарту.
Найскладніше в комунікаціях із далекими аудиторіями — зберігати позитив. Бажати співрозмовникам хороших вихідних, коли у вас за вікном щойно завершився черговий обстріл. Випромінювати елегантність після двох діб нічних переїздів із трьома пересадками. Люб’язно втішати у відповідь на зойки про вашу сміливість щоразу повертатися в Україну. Бо інакше почуєте, що вас не варто сприймати всерйоз, адже ви «травмований українець». І ваше місце на їхніх шпальтах і майданчиках швидко займуть росіяни, які й раніше не втомлювалися, і зараз у ресурсі.
Про Україну важливо говорити і позитивно, і поза контекстом війни. Бо тільки так можна закласти підвалини віри далеких суспільств у нашу повоєнну відбудову. Міністерство цифрової трансформації вибудувало свій стенд на SXSW довкола українських IT-стартапів. А вперше український стенд був представлений на фестивалі торік, одразу після початку великої війни.
І всі разом ми конкурували за увагу з усім, що рухалося, шуміло, блищало та вражало.
А з усіма нами конкурували гроші тіктока, який саме в цей час намагався підготувати громадську думку до слухань у Конгресі, і в Техасі, …
… і в Вашингтоні.
— Звідки ви? — запитав таксист, що віз мене до аеропорту після завершення нашої роботи на фестивалі.
— З України.
— Путін — жахливий злочинець. У мого друга вдома живуть українські біженці, — вселив було в мене надію в обізнаність техасців про російську війну цей чолов’яга. І тут же додав:
— Ви ж розмовляєте фарсі, чи не так?
